Там, далеко за роками були любов і щастя

У неї незвичне для наших місць прізвище — Альсафар. Надія Григорівна пояснює, що це прізвище її чоловіка, араба, громадянина Іраку. А означає воно професію людей, які працюють з міддю.
— І коли ж вас доля звела з вашим Альсафаром?— питаю я.
— Давно. Синові вже скоро сорок три. Давно...

Познайомилися на весіллі у друга і закохалися

Надія Григорівна родом із Феськівки Менського району. Одна дочка, у батьків. Тато-фронтовик помер, коли дівчинка ще ходила до першого класу. Вітчим Кузьма Свиридович Назаренко замінив їй батька. Був він доброю людиною, любив падчерку, як рідну. А коли діждався онука, щастю не було меж.
Після медичного училища Надя працювала в Києві в поліклініці на Єреванській і вчилася на вечірньому відділенні біологічного факультету університету імені Т.Г. Шевченка. Літнього дня 1966 року до неї завітали однокласники із Феськівки. Розповіли, що приїхали на весілля земляка Івана Шарамка, який вчився в аспірантурі сільгоспакадемії.
— То ми оце за тобою. Пішли з нами, — запросили хлопці. — Ніяких відмов!

Високого чорнявого хлопця вона помітила зразу. А коли він запросив її на танець, погодилася. Вони познайомилися. Мухамед Альсафар приїхав до Радянського Союзу з Іраку. Вчився в аспірантурі, жив у гуртожитку по сусідству з Іваном Шарамком. Коли запросив Надю і на другий танець, земляки занепокоїлись. Відвели дівчину вбік:
— Якщо не хочеш, щоб він до тебе приставав, скажи. Ми йому все пояснимо.
— Та ні. Не треба нічого пояснювати, — заспокоїла хлопців Надя. — Усе нормально.
Попросила не втручатися, і коли Мухамед запропонував провести її додому.

Їй було цікаво з ним. Домовилися, що наступного дня підуть у кіно. В призначений час Надя стояла біля кінотеатру, але Мухамед не прийшов. Мобілок тоді ще не було, з'ясувати, в чім справа, вона не могла. Повернулася додому. Подруга, з якою знімали житло, заспокоїла:
— Не бери в голову. Він тобі треба? Давай пити чай.
Жили дівчата на першому поверсі. Тільки сіли за стіл, хтось відсунув на вікні фіранку. То був Мухамед. Він тримав у руках красиву троянду і пояснював, чому запізнився на сеанс, просив вибачити.
Вони почали зустрічатися. Гуляли по Києву, відвідували театри. У Російській драмі подивилися «Варшавську мелодію» з Адою Роговцевою, в опері — балет «Лебедине озеро». Мухамед був іракським комуністом. Радянський Союз уявлявся йому втіленням мрії прогресивного людства. У Багдаді він закінчив лісотехнічний інститут. Навчання в аспірантурі в Києві вважав за велику честь для себе. Працював над дисертацією, в якій досліджував роль тополі білої і берези в закріпленні пісків, що було дуже актуальним для його країни. Розповідав про свою сім'ю, в якій п'ять братів і дві сестри, про батьків, дім у місті Хілла, що в департаменті Бабель, неподалік древнього Вавилона.

У жовтні, в день народження, Мухамед привітав дівчину величезним букетом білих хризантем.
Ну що тут казати? Надя Подстрєл закохалася. Зустрічі з іноземцями в ті роки владою не віталися, це вона розуміла, але любов уже жила в її серці. І навіть коли Мухамед сказав, що його дружиною може бути лише арабка, вона оцінила ці слова як щирість і відвертість коханого і ще більше полюбила його.
Сказав про майбутню дружину-арабку, а сам закохався в українку. І в травні 1967 року вони поїхали до Москви в посольство Іраку, аби зареєструвати свій шлюб. А в аспірантському гуртожитку сільгоспакадемії, куди Мухамед привів кохану, їх союз освятив перед Аллахом Набіль, єгиптянин з Александра. Шлюби мусульман з православними їх віра дозволяє.
Так почалося подружнє життя Надії і Мухамеда. Він звав її Амель, що означає любов, і говорив, що це арабське ім'я — те ж, що й українське Надія.
Вони були чоловіком.і дружиною перед Аллахом. Їх шлюб був законним для
Іраку. Радянські ж закони дозволили зареєструвати їх союз у Київському загсі тільки у грудні 1968 року, коли у подружжя вже народився син Олег.

«Не будіть дитину. Нехай спить. Прокинеться — буде жити»

Вони тішилися первістком, вгадували в крихітці риси тата і мами.
— Алі, мій дорогий Алі, — милувався сином батьком.
— Олежко, синок, сонечко моє, — пригортала малого до грудей мати.
У Мухамеда наближався день захисту дисертації. У Наді на носі зимова сесія. Що робити? Хто сидітиме з дитиною? Після роздумів і терзань вирішили, що відвезуть сина у Феськівку, до бабусі Ганни Степанівни. Мати заспокоювала:
— Не хвилюйтесь, догляну малого, як належить.
— Привозьте, буде все добре. Нас же двоє! — підтримував дружину Кузьма Свиридович.
І справді, чого переживати? Не в чужі ж руки віддаю, заспокоювала себе Надя, залишаючи малого бабусі й дідусеві.
Біда прийшла, як завжди, несподівано. Надя повернулася в Київ, а вночі у хлопчика різко підвищилася температура, почалися судоми. Мати викликала дочку з зятем. Лікарі діагностували менінгіт.
Надя лежала з дитиною в лікарні в Мені. Хлопчик в'янув на очах. Ганна Степанівна кинулася до ворожок: допоможіть, порятуйте онука. Йому ж іще нема й півроку.

Феськівська шептуха, до якої прийшла Ганна Степанівна, запитала:
— А дитина похрещена? Після обряду хрещення
Ганна Степанівна знову прийшла до неї.
— Принесіть чорну хустку, — веліла шептуха. — Підстеліть під хлопчика. Не будіть. Нехай спить. Прокинеться — буде жити.
Той ранок, морозний і сонячний, Надя запам'ятала на все життя. У ліжечку на чорній хустці спав її син. Вибившись із сил, задрімала і вона. Скільки минуло часу, не знає. Прокинулась як від поштовху. Перше, що побачила, здалося дивом. У ліжечку в променях вранішнього сонця, схопившись ручками за бильце, стояв Олежко і усміхався мамі.
— Тоді в нього очі були карими, — згадує Надія Григорівна. — І ось ці великі карі очі дивляться на мене. Господи, синочку мій дорогий!..
З того лютневого ранку хлопчик почав видужувати. Коли через місяць батьки привезли його в Київ, столичні медики сказали, що це був не менінгіт, а токсична форма грипу, що дитину треба берегти, не допускати, аби у випадку хвороби температура піднімалася вище 38°.

Хвалити Бога, все минулося. Син виріс здоровим.
А Надина університетська освіта на цьому закінчилася. Провчившись чотири з половиною курси, вона змушена була залишити біофак. Уже пізніше, через багато літ, вступила на заочне відділення сільгоспакадемії, здобула диплом вченого агронома,
Мухамед же успішно захистив кандидатську, ще рік пропрацював на кафедрі. Час було повертатися до Іраку, відробляти вкладені в його навчання в Радянському Союзі гроші.

Іракська рідня зустріла невістку привітно. «Це — наша», — сказали

— Ми прилетіли в Ірак у березні 1970 року, — розповідає Надія Григорівна. — У Москві ще лежав сніг, а тут — яскраве сонце, цвітуть троянди. Справжнє літо. В аеропорту в Багдаді нас зустрічала уся велика рідня Альсафар. Тут чомусь не сприймають іноземок-блондинок. Я ж шатенка. Отож про мене сказали: «Це —наша».
Обабіч траси, якою ми їхали, простягалася пустеля. Не було зелені, лісів і садів, річок і озер, як у нас в Україні. Усе інше, незвичне. Кольнуло серце: куди це я потрапила?
Сім'я прийняла мене, як рідну, оточила піклуванням, увагою. Особливе ставлення до себе я відчула від матері чоловіка. В арабів свекрух матерями не звуть. Мені ж це було дозволено. Юмме, тобто мамочка — так називають матір дочки. Так звала її й я. І до батька — абу зверталася: «Буе», тобто тато. Сім'я сприйняла це, як належне. Пояснювали: Надя тут без мами і тата. Значить, ми її батьки.

Мене називали Ом Алі — мати Олега. Це поважне звернення до заміжньої жінки-матері.
У нас із свекрухою склалися теплі стосунки. Я просила, щоб мене вчили всього, ніколи не ображалася на зауваження, навпаки, дякувала за науку.
А вчитися було чого. Тут інші звичаї і традиції. Приміром, кухня. Першої страви в меню арабів немає. їдять багато овочів, фруктів, рис, макарони. Є й картопля, завезена з інших країн. М'ясо їдять. От я й вчилася, як готувати обід. Ученицею була старанною. Поступово оволодівала арабською мовою. Хліб — це хубус, стіл — мез, тарілка — маун, дівчинка — бінті (буквально моя дочка), син — ібн. Ібни — мій син.
Нам виділили кімнату на другому поверсі будинку. Складалося все добре.
Додому я писала листи, розмовляла з мамою по телефону. Для цього вона їздила до Києва. Такий був зв'язок.
Мухамед через місяць склав екзамени і одержав посаду директора інституту лісового господарства в Курдистані, на півночі Іраку. Пізніше його відправили у відрядження до Індії та Пакистану. Я з Олегом на цілих півроку приїхала до мами у Феськівку.

А далі було життя в Багдаді. Чоловіка призначили в лісовий департамент другим заступником міністра сільського господарства Іраку. Жили добре. Купили землю і почали будувати дім на два ходи. Щоб з часом в ньому жив і син із сім'єю.
У шість літ Олег пішов до школи. В Іраку система освіти відрізняється від нашої. Перший етап, початкова школа — це шість класів. Другий етап — дев'ять класів. Третій — дванадцять. Випускникові третього етапу дають професію. Арабською мовою син володів вільно, вчився добре.
У 1974 році у нас народився Аділь. У перекладі це прямий, чесний. Я була щасливою матір'ю і дружиною.

Нашому маленькому було чотири місяці, коли я вирішила, що його треба вакцинувати проти поліомієліту. У Багдаді якраз був спалах цієї хвороби. Зайшли до знайомого лікаря, на наших очах він дістав вакцину з холодильника. А через тиждень чоловік, переодягаючи маленького, помітив, що його ліва ніжка не слухається. Чому вакцина не спрацювала, точно не знаю й досі. Може, відмикалося світло в лікарні, а значить, і в холодильнику, може, ще щось, але нещастя ми не уникли. Перепробували все, аби поставити дитину на ноги. Пройшли всіх лікарів. Лікували голковколюванням, тричі возили в Євпаторію на грязі, випробували водолікування. Аділь переніс три операції, був у гіпсі, ходив з апаратом, аж доки не став на милиці.

Везти дітей під бомби не наважилася

— Влітку 1980 року я з дітьми була у мами в Мені, куди вона переїхала із Феськівки. Наближався час нашого повернення в Багдад. Квитки на зворотню дорогу були зарезервовані. І тут виник ірано-іракський конфлікт. Вируш я до Багдада на тиждень раніше, ми б потрапили під бомби. Бомбили Багдад, перетворили на руїни аеропорт. Чоловіка мого, як офіцера запасу, призвали на війну.
Ми залишилися в Мені. Півроку нічого не знали про нього. У посольстві заспокоювали: не тривожтесь, скоро все закінчиться.
Першого листа чоловік передав через друзів. Дуже непокоївся за нас. «Повернутися можеш, але через Іорданію, — писав він. — Хоч це і небезпечно, дорога обсрілюється».
Везти дітей під бомби я не могла. Як виявилося, залишилися ми в Мені назавжди.
Олег у Багдаді закінчив шість класів. У Мені пішов до п'ятого, на рік нижче, аби вивчити українську мову. До Нового року ми вчилися з ним разом, треба було допомагати сину. Справилися. Далі він вчився добре, школу закінчив із золотою медаллю.

Наступного року до першого класу пішов Аділь. Пішов — голосно сказано. Ми з мамою возили у візочку і на руках носили до школи нашого хлопчика. А на своїх він з милицями пішов пізніше.
А я почала шукати роботу. Влаштувалася лаборантом у насіннєву лабораторію. Треба було жити, ростити дітей.
Листи від чоловіка надходили регулярно. До пори до часу ніщо не віщувало біди. Але через три чи чотири роки Мухамед написав: «Любив, люблю і буду любити. Але зрозумій, життя є життя. У мене друга сім'я».
Як я пережила цю новину, знаю тільки я.
Нині у Мухамеда в сім'ї дві дочки і син. 3 Олегом і Аділем він листується, розмовляє по телефону, з допомогою комп'ютера. Олегові пише: «Ти у мене старший. Бережи маму замість мене. Ваша мама — велика жінка. Спасибі тобі, Надю, за синів».
На війні він був поранений, довго лікувався. Переніс два інфаркти. Один час очолював науково-дослідний інститут лісового господарства. Зараз на пенсії.

Ми з ним і тепер не розлучені. За мусульманськими законами чоловік може мати чотирьох дружин. Повернись я, була б старшою дружиною, першою. Але сталося так, як сталося. Мабуть, люблю його і досі. І він запевняє, що кохає мене. Та я ще тоді, дізнавшись, що є інша, сказала собі: «Це все. Там є інша».
Він — там, ми — тут.
Сини мої вже давно на власних хлібах. Олег після школи вступив на факультет механізації та електрифікації в сільгоспакадемію. Після першого курсу його забрали в армію. Служив у морській піхоті під Калінінградом. Повернувшись, довчився, одержав диплом. Живе і працює в Києві. У нього росте син. Цього року наш Устимко піде до першого класу.
Аділь вищу освіту здобув теж у сільгоспакадемії на економічному факультеті. Теж живе і працює в Києві, має сім'ю. Хлопці у мене молодці.
Батько кличе їх до себе в гості. А вони у відповідь кажуть йому: «Приїзди ти до нас. Побачиш, як ми живемо. Все у нас є. Все, що треба для життя».

Чоловікова родина, як і раніше, вважає мене невісткою, ріднею, дякує, що виростила і виховала хороших синів. Погостювати до мене в Мену приїздив із Англії брат Мухамеда Амед із сім'єю — дружиною і трьома дітьми. Десять днів жили тут, їздили в Київ. Хороша була зустріч. Повторюю, для братів і сестер Мухамеда ми й досі рідні. І я, і мої дорослі діти.
Однокімнатну кооперативну квартиру, в якій живу, я збудувала давно. На більшу не було грошей, а тепер, коли сини в Києві, більша й не потрібна.
Один час працювала директором районного будинку передового досвіду в сільському господарстві. На пенсію вийшла в 50 літ як мати сина-інваліда. Потім повернулася в свою лабораторію ще на вісім років. Пенсія, правда, невелика, 860 гривень. Допомагають сини. Вони в мене хороші. Ось погляньте на фото. Цей красень — мій чоловік Мухамед Хусейнович Альсафар. Це Олег з Оксаною й Устимком. А це весільне фото Аділя. Життя триває.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №19 (1305)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.