Відмінник «Поліських дзвіночків»

Виступи Іллі Пашнюка завжди викликають шквал овацій. Гра маленького хлопчика на досить незвичному інструменті — ксилофоні, запам’ятовується своєю віртуозністю, майстерністю, натхненням та якоюсь особливою позитивною енергетикою.

Одинадцятирічний хлопчик — соліст славнозвісного ансамблю «Поліські дзвіночки», лауреат багатьох міжнародних і вітчизняних конкурсів, а кількості його дипломів може позаздрити і будь-який заслужений артист. Але Ілля не зазнається, а напружено працює і вчиться, бо розуміє, що досягнути вершин майстерності можна лише щоденною працею.

— Ілле, скажи, чому ти обрав саме ксилофон? Не фортепіано, не скрипку. Тобі подобається грати на ударному музичному інструменті? Розкажи, як починалось твоє захоплення?
— У мене був друг, який навчався в музичній школі і грав на скрипці. Мені теж дуже хотілося займатися музикою, і я попросив маму записати мене в музичну школу. Але мамі спочатку здавалося, що в мене нічого не вийде. Випадково бабуся зустріла свого знайомого Юрія Карпенка, керівника ансамблю «Поліські дзвіночки», якому розповіла про моє бажання. Юрій Павлович запропонував прийти до нього на прослуховування. Перше знайомство відбулося (це було майже 5 років тому), мені сподобалось грати на ударних інструментах, і я став навчатися. Спочатку вчився на тренажері з барабанними паличками, а коли трохи навчився, став уже грати на ксилофоні.

— Мабуть, це дуже важко, треба постійно тренувати руки, щоб утримувати палички і відчувати ритм, мелодію. Що найскладніше у тренуваннях?
— Мені подобається грати! А коли хочеться досягти майстерності, не відчуваєш складностей. Юрій Павлович показав мені, як грати на тамбурині, на маракасах, ударній установці. На третій рік я попросив дзвіночки, на яких і зараз граю в ансамблі. Потім став виступати як соліст-ксилофоніст. Багато допомагають концертмейстери — Наталія Демидова та Ірина Степаненко і, безумовно, керівник ансамблю. Взагалі, ансамбль «Поліські дзвіночки» — це наша велика родина, ми багато часу проводимо разом.

— Вдома в тебе теж є ксилофон чи займаєшся лише у школі?
— Вдома в мене є і ксилофон, і маримба. Маримба — це більш удосконалений інструмент, він має особливий органний звук. Майже весь свій вільний час я присвячую грі, мені не набридає займатися, цікаво грати складні твори. Мені здавалося, що я ніколи не зможу зіграти «Циганку» Крейслера, навіть концертмейстер сумнівалася, а коли вийшло — раділи разом.

— У тебе ще є якісь захоплення, чи ти займаєшся лише музикою?
— Ні, я ще займаюсь вільною боротьбою в клубі «Мушкетер» в Андрія Дерзкого, беру участь у змаганнях, теж виграю. Музикант повинен бути сильним. Люблю читати, особливо про історію зброї, воєнну історію, цікавлюсь математикою, на останній міській олімпіаді здобув 9-те місце, а ще мені дуже подобається риболовля.
Крім того, двічі на місяць я здійснюю поїздки до Київської музичної академії, там мені надає консультації професор Володимир Іванович Колокольніков, до речі, його син — мій найкращий друг.

— А взагалі, у тебе багато друзів? Як твої однокласники ставляться до твоїх успіхів? Не заздрять?
— Ні, ставляться спокійно, поважають, ходять на мої виступи. Друзів у мене небагато — сусід по парті Артем, та зараз, коли я побував в Артеку, з’явився новий друг у Харкові, ми телефонуємо один одному. Часу вільного мало, треба багато встигнути, тому і гуляти та спілкуватися з друзями можу лише у вихідні та на канікулах.

— Кількість твоїх досягнень важко навіть перелічити. Ти лауреат престижного Всеукраїнського конкурсу-огляду за програмою «Нові імена України» у 2010 році, міжнародних конкурсів «Музика надії» в Білорусії, «Класичний меридіан» у Києві, «Восхождение» в Ялті. А який для тебе був найскладніший?
— Мені ніяк не підкорявся «Класичний меридіан». Там беруть участь дуже сильні виконавці з різних міст України, і я ніяк не міг зайняти перше місце, а коли, нарешті, отримав вищу нагороду, був дуже задоволений. Але це не лише моя заслуга, це й Юрія Павловича, мого викладача та керівника ансамблю, він багато з нами займається і дуже гарний педагог.

— А як ти визначаєш гарного викладача? Мабуть, ніколи не свариться, постійно вихваляє тебе?
— Ні, він дуже вимоглива людина, але завжди розуміє, коли треба підтримати, а коли посварити. На всіх конкурсах він постійно поруч, не дає лінуватися, допомагає, коли важко. А ще з ним цікаво, він багато знає.

— Цього року ти був у Франції, як тобі там, сподобалось? Як ти туди потрапив?
— Так, я їздив влітку з танцювальним колективом «Веснянка» з 31—ї школи, виступали з концертами, жили в родинах. Я відчув себе у Франції освіченою людиною, знав три мови — українську, російську, англійську і трохи французьку, а вони знають лише одну.

— Подивившись твої табелі успішності, я бачу, що ти всюди відмінник, а недоліки в тебе є?
— Є, але небагато. Я трохи невитриманий та люблю потеревенити.
До нашої розмови долучилася мама Іллі — пані Марина, яка доповнила розповідь сина. Вона розповіла, що коли сину придбали інструмент — маримбу, його не можна було відірвати від занять, він навіть заснув біля інструмента. До речі, ксилофон, на якому грає Ілля, вони возять на всі конкурси, бо майже ніде такого чудового ксилофона, як у музичній школі, немає. Вона також додала, що в родині ніколи не примушували хлопчика до занять, він щоденно витрачає на це по декілька годин. Зараз освоює нову техніку гри трьома та чотирма паличками, це складно, але це — вищий рівень майстерності. До речі, ксилофон досить рідко використовується як сольний інструмент, виконавців на цьому інструменті мало, мабуть тому творчістю Іллі цікавляться в Національній музичній академії.
Через кілька років Ілля визначатиме свій шлях у житті, він ще не вирішив, ким буде, але ми все ж таки сподіваємось, що талановитий хлопчик стане видатним музикантом.

Марта Єлісєєва, тижневик «Чернігівські відомості» №110

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.