Якби не Анатолій Лисенко, «Хімволокно» було б у металобрухті
Анатолій Лисенко
Це за його керівництва навіть у найскладніші для країни часи «Хімволокно» постійно модернізувалося і вдосконалювалося. А разом з ним — і весь Чернігів. Сьогодні Анатолій Олександрович, Почесний хімік СРСР, святкує своє 70-річчя, а про рідний завод, якому він віддав усе життя, згадує зі сльозами на очах.
Довіра людей — борг, який треба відпрацьовувати
На час виборів директора Чернігівського «Хімволокна» Анатолій Лисенко вже два роки керував Чернігівською фабрикою гумотехнічних виробів. Він добре знав: якщо на посаду призначатиме вище партійне керівництво, йому її не бачити, як власних вух. Хоча заслуговував він на директорське крісло, як ніхто інший. 20 років він вже відпрацював на «Хімволокні», прийшовши звичайним майстром цеху після Київського технологічного інституту легкої промисловості й дослужившись до начальника виробництва. До того ж, він відучився в Московському інституті підвищення кваліфікації кадрових керівних працівників на директора підприємства — слухав лекції в Західній Європі (хіба це мислимо в СРСР?). З цього-то якраз і вийшла проблема.
— Під кінець навчання партійне керівництво запропонувало мені посаду директора Житомирського заводу «Хімволокно». А я мав сміливість чи нахабство відмовитися. У мене була хвора мати, це моє рідне місто, і я не погодився виїжджати з Чернігова. Це було неприпустимо. Після цього, кажучи футбольною мовою, на мене почався пресинг. Тож призначити мене директором Чернігівського «Хімволокна» просто не могли. А от колектив обрав — майже 90% голосів! Я до кінця своєї роботи на цій посаді був зобов’язаний людям за довіру, це була моя єдина «криша», — гордо каже Анатолій Олександрович.
Але й колектив ні разу не пошкодував про свій вибір. Якщо сказати скромно, наше «Хімволокно» було кращим у Союзі. За нашими схемами і пропозиціями будувалися і перебудовувалися всі виробництва капронового корду в СРСР! А за свої ідеї з оптимізації виробництва Анатолій Лисенко отримав орден Трудового Червоного Прапора.
За «Градецьким» мав бути новий квартал
Але розбудовувалося не тільки підприємство, але й Чернігів загалом. «Хімволокно» створило свою дільницю з будівництва житла. З Півночі цілими ешелонами гнали будматеріали — панелі, вікна, двері, сантехніку, труби (якраз у ті роки різко скоротилося будівництво військових об’єктів, от звідти і ресурс). Знесли довоєнні бараки музичної фабрики на Подусівці, замість них виросли великі красиві будинки. Загалом, за роки директорства Анатолія Лисенка в місті з’явилося 11 нових будинків, а це значить, що 873 родини отримали власне житло!
— Це був початок. Максимум два роки нам було потрібно, щоб зняти всю чергу на квартири по підприємству. Ми запланували цілий квартал — від «Градецького» до вул. Бойової. Проектна документація була готова. Більше того, кожну родину із тих стареньких приватних будиночків, що залишилися там і понині, ми вже готові були розселити. На цей проект вибили 6 млн. крб. у Міноборони і… не встигли! Союз розвалили, фінансування з Москви перекрили, і на цьому все закінчилося. За нашою проектною документацією збудували лише один будинок — по проспекту Миру, 80, — зітхає Анатолій Лисенко.
Але руки вгору талановитий керівник не підняв. Видатки на будівництво житла «Хімволокно» скоротило, з грошима було погано, але в Чернігові продовжували будувати. У непростий час з’явилися поліклініка на 200 кабінетів, грязелікарня, спортивно—оздоровчий комплекс зі стадіоном, дорога в табір відпочинку. Продовжували фінансуватися і табір, і дитячі садочки, і Будинок культури.
Чернігівське «Хімволокно» вижило!
Єдине з шести подібних
Знаючі люди на підприємстві кажуть: «Радченко (перший директор) збудував «Хімволокно», а Лисенко його врятував». І Анатолій Олександрович без зайвої скромності визнає: було таке. Наприкінці 90-х на зборах акціонерів мали продавати 25% акцій підприємства. На той час найбільшу частку мав Фонд держмайна, тож у нього був і вирішальний голос. Фонд постановив: продавати. У переддень цих зборів потенційні покупці, задоволені собою, прийшли до кабінету директора.
— Серед покупців не було жодного слов’янина — австрієць, кіпріот, англієць. У них вже було більше 30% акцій на той час. Ще 25 — і вони хазяї, а держава залишається ні з чим. І от один з них питає у мене, так «суто гіпотетично»: «Скільки коштуватиме ваш завод, якщо його повністю вирізати і здати на металобрухт?» Уявляєте, що відчував я, який все життя працював, щоб підприємство процвітало? І я зателефонував президенту (від 1990-го до 1994 р. Анатолій Лисенко був депутатом Верховної Ради. — Авт.). У той же вечір о 19.00 я був прийнятий Леонідом Кучмою і розповів усю ситуацію. Наступного ранку в мене вже був міністр Кабінету Міністрів Валерій Пустовойтенко, після чого я факсом отримав нову постанову з Фонду держмайна: не продавати. Потенційним покупцям я нічого не сказав — повинна ж зберігатися інтрига. Іде голосування — і акціонери відмовляють. Ось так Чернігівське «Хімволокно» було врятовано, — пригадує Анатолій Лисенко.
Чернігівське підприємство таким чином стало щасливим виключенням, адже з шести «Хімволокон» в Україні «в живих» залишилося сьогодні тільки наше. І дякувати за це ми повинні одній конкретній людині.
«Настав час людей іншого сорту»
Час ішов, і змінювалися обставини.
— Я робив, що міг. Але моїх сил просто не вистачало. Я бачив, що навіть якщо я груддю закрию амбразуру, нічого не вдію. Я вже рік за віком на той час був на пенсії, тому 2 лютого 2002 року написав заяву і зі сльозами на очах пішов. Я зібрав своїх людей і сказав чесно, що цього безладу, цього цинізму я просто не витримаю. Мабуть, настав час людей іншого сорту, тих, які б не так рвали собі душу за справу. Може у когось ностальгія за старим, у мене — ні. Мене просто дуже хвилює і лякає, що буде з нами всіма завтра, — пояснює Анатолій Олександрович.
Але мудрого керівника підприємство добре пам’ятає. Коли на 40-річчя міського Палацу культури прозвучало прізвище Лисенко, зала вибухнула оваціями.
Ольга Чижова, тижневик «Чернігівські відомості» №106
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.