Між сестрами ніби чорна кішка дорогу пребігла

Рідні по матері сестри — 71-річна Марфа Микуленко та 76-річна Ганна Ковбаса із села Лихачів Носівського району живуть метрів за десять одна від одної. Ганна ходила через двір Марфи. Помагали одна одній по-сестринськи, по-сусідськи, дружили. Та вже чотири роки, як між жінками ніби чорна кішка дорогу перебігла.
— Вона ж мене відьмою називає, — жаліються обидві. І тут же виправдовуються:
— А яка ж я відьма?

Я опишу вам своє горе. 4 года несу хрест у душі. Невинна душа. У мене є сестра, по батькові не рідна. І вона на мене видумала, що я їй і її дітям шото роблю. І двоюрідного брата жена тоже каже, що я їй на смерть зробила. Тепер усі родичі обходять мою хату стороною. Кажуть, що я відьма. А моя душа безневинна. Я боюсь вийти з двору. Як устану та спущу ноги з дивана, то заливаюся слізьми. Кому пожуритись? Вони мені на 15 год віку укоротили. Як удумаюсь, то хоть смерть собі роби.
Марфа Микуленко, село Лихачів Носівського району

Уся сила в молитві

— Ви Марфа Микуленко?— запитую у немолодої, але ще дуже моторної жіночки, яка відкрила двері.
— Хоч би й я. А тобі що, молодичко? Я нічого не вмію і нічого не знаю. Зря ти приїхала, — відповіла Марфа Миколаївна, та у хату все ж пустила. — То баба моя кидала на картах. І до мене люди приходять. Та я неохоче беруся. Хтось гуску принесе, хто курку. Просять. Он і жінка братова приходила, просила батька її знайти. Всю правду їй сказала, а тепер вони на мене — відьма. А я ж нічого не вмію.

Одно тільки, колись мені баба стара із сусіднього села як умирала, то молитву передала. Так я свого другого чоловіка до себе повернула. Ось слухай.
Баба Марфа стає обличчям до вікна. І починає свою розповідь.
— З першим чоловіком розійшлися. Казала одна баба, що то мені дві жінки поробили. А другий, Толик, пішов від мене до іншої у сусідні Млини. І так трудно було. Отож стала я лицем у сторону Млинів та давай ту молитву читать. Читала-читала. А тоді «Отче наш». Та на небо все дивлюсь. Якраз на молодик те було. А біля місяця і зірку побачила. То хороший знак. І вже перед сном знов читаю молитву:

Тобі на розставаннячко,
Мені на здоров'ячко.
Тобі на повноту,
Мені на красоту.
Тобі Печерськоі лаври хрест золотий,
А мені Толичок молодий.
Ти ходиш вечірньою зорею,
Так щоб і він ходив
За рабою Божою Марієчкою.
Іщи його слід
По полям, по лугам, по чужим слідам,
По щелям, по дверям.
Господа Бога прошу
В цю минуту, в цю часину:
Прийди до мене з любов'ю і ласкою.

Аж хтось у вікно стукнув. Глянула — Толик мій прийшов. І у коліна впав. Я нічого не питала. Лягай, кажу, до сина. А другого дня ще жінка та прибігала. А сварилася! Каже, що йшли з весілля, а він як знявся, як побіг кудись. Хазяїн так зі "мною і остався. Так ми з ним більше двадцяти год і прожили.
Знаю я і молитву од чародійства. Багато молитов знаю. У них уся сила. Отак, молодичко. А ти даремно приїхала. Не відьма я і нічого не вмію.
Жінка кивнула на телевізор, де саме рекламувалася ворожка:
— Он краще по телефону подзвони у телевізор, там тобі все розкажуть.

Тобі — на платочку, мені — на груші

Показую листа бабі Марфі.
— Ви писали?
— Ой, писала, — Марфа Миколаївна заливається рясними слізьми. — Четвертий год, як ми із сестрою Ганною Ковбасою не миримо.
Раніше у нас усе як слід було. На Хрещення пішла я до неї у гості. Посіли за стола, давай їсти. Тут Ганна встає та до вішалки. І давай ходити та говорити: «Тю-тю-тю-тю». Дивлюсь, а там платочок дитячий, красивусінький. Воно ж не моє. Посиділа ще трохи та й пішла. На другий день знов зібралася у гості. Серіал дивитись, бо свого телевізора не було. Приходжу, а вони вже позащипались. Якось відкрила. Зайшла та й питаю: чого хвіртку закрили.
— Ми того кіна дивитись не будемо, — відповіли, та й усе.
Уже ж не знала, що і думати. А на третій день прийшла Ганна до мене. Віддала тарілочки, у яких я їжу приносила, та й каже: «Оце вже робота твоя».

Понадрочувала проти мене всіх людей. Мені стидно. Якось ішла вона та загубила рукавичку. Я її підняла. На забор положила. Год лежала, ніхто не забрав, — плаче Марфа Миколаївна. — Я вже ж до них і ходила, і просилася, і на коліна падала. Та дарма.
А це ще двоюрідного брата Льоні жону Галину Лободу пригостила грушею. Он у дворі росте. Вже й всихати стала. Ми з Галею у дружбі були. А тоді сходила вона до ворожки. І сказала їй та, що на груші Галі хтось на смерть поробив. І вона вже зі мною не говорить, крізь зуби здоровається. Чи я чого недодала, чи недоробила? Я до неї ходила-ходила, просилася-просилася, не помагає.

А сестрина дочка, яку я витішила з пупочку, і на Новий год трубки не взяла. І приїжджала, двор стороною обходила. Нема у мене роду. І на похорон не ходила, як материна рідна сестра умерла, тітка Федора. Стидно мені. Я ж нічого не знаю, хіба на картах кину. У кого гроші загубляться, хто на хлопця погадать. І так уже просять. Та я ж все молитвами. Лень у день молюся. А вночі як вдумаюсь, так мене аж колотить. У голові наче стискає щось.

Я вже і батюшці розказувала.
— Не журіться, — каже він мені. — Як ви не винуваті, то над нами Бог є.
То сорочок якихось старих накидають, то тряпок. Я все у вікно бачила. Це тітка моя була Ганна Онищик. Як іде, каже: «Я тебе боюся. Хай Бог милує».
У мене троє синів, так одного проти настроїли. Уже ж і перед ним на коліна падала.
Я і пісьма уже їм писала. Бо говорить зі мною не хочуть. І карточку висилала. Хай би однесли її до тої ворожки, та хай би вона сказала, чи то я роблю, чи не я. До сіх.пор ні пісьма, ні карточки.

А як зробили мені городи. Отака манюсінька картопля родить. Мертвою водою поливають. Ледь одмолила.
Одна мені радість — співаю у місцевому хорі, у клубі. Оце недавно у Носовку їздили. Стараюсь не унивать. Замолоду ні одно весілля без мене не пройшло. У багатьох дружкою була.


Ганна Ковбаса: "Ех, сестро!"

«Я в ї п'ять раз звіненіе просила»

— І-і-і-і-і-і... Та це я у неї пробачення просила і не раз, — обурюється Ганна Ковбаса. — Вона мене по всьому селу гидить. І оце вона все вам написала. А Боже. Хай я буду умніша. І нічого розказувати не буду.
Оце за той носовичок і завелося. Ляпнув з мого пальта носовик. «Манько, ну, нікого ж не було, — кажу їй. — Чи не твій?» Вона звечора мовчки. А тоді як хватила мене по всьому селу. Де душа, тому і про мене говорить. Так я в її п'ять раз звінєніє просила. Як уже не те сказала, як не те зробила. Вибач. Я ж на люди не розказую. Вона ж і на похорон до тітки не приходила. Сама од усіх одділилась. Не ми її одділили. А мені стидно, що вона по всьому селу розказує, уже і до Чернігова добралась. Одна ж вона у мене сестра.

— Так давно ви не говорите?
— Та ми балакаємо. Он і на днях говорили. Тільки як я здрастє не скажу, то вона не скаже.
— І відьмою ніхто не називав?
— Та хто б називав? Оце б я на неї відьма сказала?
Між людьми, хто мене питає, то усім кажу, що помирились. Стидно ж, що ми дві сестри і таке робимо. А вона мене так заклинає. Дарма. Бог їй суддя.

І двором же мене не пустила. Яка ти мені, каже, сестра. Як яка? Як мати у нас одна. Ви, каже, відьми. Я плечами здвигнула. З тих пор більше через її двір не ходжу.
А діти мої не вітаються, бо як я руку зламала, то вона мені і не помогла, і води не принесла. А вода у мене далеко. Хотя все знала і бачила.

— Так давайте миритись.
— Зараз. Я тільки хустку надіну, — швидко погодилась баба Ганна. — Пішли-пішли. От я їй зараз дам. Так мене гидить...

* * *

Настрій у баби Ганни був бойовий, слова рвалися з вуст. «Пізніше помиритесь», — кажу, та й поїхали на Чернігів.


Марфа Микуленко: "От вам хрест - нічого не знаю"

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №49 (1283)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.