Тетяна Конюхова: «Я — безтурботний песиміст»

У «Собачому серці» професор Преображенський радив своєму вихованцю не читати радянських газет. Стосовно радянського кіно це — не рекомендація. А актори тих часів взагалі заслуговують окремої розмови: в їх числі є постаті, для яких найкращих слів буде замало. Тетяна Конюхова — саме серед таких.
Режисер картини «Москва сльозам не вірить» довго не заморочувався. Коли йому прийшов час явити кінозірку — кумира, він обрав саме Тетяну Конюхову, яка з’явилася на зіркових фестивальних сходах, чим і ощасливила героїнь фільму. Нам також пощастило зустріти легенду, щоправда на східцях Чернігівської філармонії.

«Окрім усього, я ще — недоучка!»

— Тетяно Георгіївно, стати акторкою — це була мрія дитинства?
— Почну з того, що мої батьки будували життя за іншими, так би мовити, канонами. Взагалі жили в глухих містечках. Тато мій на фронті втратив трьох братів, час був тяжкий. Я мріяла про кар’єру акторки. До ВДІК я вступила по невігластву, бо крім кіно нічого не знала, не бачила. Я сказала батькам, що буду «вступати в артистки», мама розсердилась і сказала: «Подивись на себе, куди тобі в бубличний ряд! Он яка Тамара Макарова, Лідочка Мальцева!» Власне, мене ніколи за красуню не вважали. І навіть коли я переїхала до Москви, переслухала всі опери, мені й на думку не спадало йти в театр. Але насамперед я обожнюю театр, та це прийшло потім. Хоча не можна сказати, що я перекреслюю свої різні ролі в кіно, але характерні ролі в театрі до душі мені більше.

— Студентські роки найкращі. Що найперше згадується?
— По-перше, прекрасні майстри, завдяки яким я закінчила ВДІК. Серед них і Ольга Пижова, учениця геніальної людини — Костянтина Станіславського. До речі, саме завдяки йому я навчилась любити не себе в мистецтві, а мистецтво в собі. Вступила у 1949 році. Прийняв мене театральний маестро і грандіозний актор Василь Ванін, ім’я якого золотими літерами вписане в історію радянського театру. Серед пам’ятних подій… коли я пішла зі свого курсу. Це був єдиний випадок в історії ВДІК, коли студентка просила залишити її на другий рік. Так що, виявляється, крім усього, я ще — недоучка!

— Ви були відмінницею, і раптом вирішили залишитись на другий рік? Чому ж так?
— Через мій дебют… (ще студенткою акторка зіграла роль у фільмі «Майська ніч, або Утоплена»). Багато було хорошого під час зйомок. А коли зйомки «Майської ночі» закінчилися, виявилося, що я не володію дубляжем. Мені потрібно було озвучити свою роль, а я цього робити тоді ще не вміла. Це зараз такі комп’ютерні технології, що собака може розмовляти. Тоді все було серйозно, і мене озвучила професійна актриса. Олександр Роу втішав мене, як міг: «Танечко, ти ще маленька, у тебе все вийде…». На щастя, Василь Васильович дозволив, і я потрапила на зірковий у майбутньому курс. Вчилася з Надією Румянцевою, Руфіною Ніфонтовою, Ізольдою Ізвіцькою, Майєю Булгаковою, Риточкою Кринициною, яку звали не інакше, як надія і наша друга Фаїна Раневська. Потім у 1952—му я знімалась на київський студії. Віктор Івченко та Ісаак Шмарук мене примітили, запросили на зйомки картини «Доля Марини», де я мала грати дочку Марини — Галю. Запитували мене: «Що це за прізвище КонЮхова?». Я розказала про це чоловікові, через що потім він часто жартував, кажучи: «КонЮхова, ти де?»
«Слава — це продукт, що швидко псується»

— «Майська ніч» — фільм, непідвладний віку, відомий чудовою грою акторів. Незважаючи на цей маленький «конфуз» із дубляжем, він приніс вам славу ще за студентства. Як ви взагалі ставитесь до слави?
— Я завжди кажу: слава — це продукт, що швидко псується. І багато хто їм отруївся. Після виходу на екрани фільму, в центрі Москви на площі Революції досить довго висіли три портрети: Левко, Галя та я, тобто Юдіна, я і наш герой Досенко. Тоді всі дивувались, адже на той час я не була професійною актрисою взагалі. А листи приносили мішками.

— Ви дуже вимоглива до себе людина, це факт. І для актора це, мабуть, добре. Але у вас, напевно, є такі риси, позитивність яких навіть вам важко заперечити?
— Арлекіно з мене непоганий. Всі думають, що я оптимістка. А я просто прикидаюсь… (сміється). Взагалі-то, я — «безтурботний песиміст». Якщо серйозно, я не стидаюся сказати, що якоюсь мірю я створила себе сама. А ще я вдячна Богу, що в мені є така риса, як відчуття захвату людьми, чиїмось талантом, шалена радість від чиїхось успіхів. Що ще доброго? Я не заздрю. Наприклад, коли я бачу прекрасну гру, я тільки можу жалкувати, що в мене так не вийде. Бо коли людина заздрить, вона починає іржавіти від цього, покриватись цвіллю. Люблю живопис і… квіти. Мій дід працював головним агрономом у цукрозаводчика Терещенка і, схоже, я це успадкувала. Квіти — частина мого життя. Вирощую їх на невеликій дачній ділянці. Там навіть росте сибірський кедр, котрий я вкрала ще маленьким «пуцьвірінком», а тепер на ньому шишки й горішки.

«Он мама, а ти хто?»

— Прекрасна жінка Тетяна Конюхова, напевно, втомилася від компліментів. На відміну від інших жінок, ви не приховуєте свій вік, хоча виглядаєте дуже молодо. Яке ваше ставлення до пластичної хірургії?
— Це правда, бо на концерті підходили до мене і кожен другий вважав за необхідне підкреслити, яка я красуня! А я вважала за потрібне у відповідь сказати: «Ну, може я ще щось також умію?» Буває, вранці прокидаюся, підходжу до дзеркала і кажу собі: «Мадам! По телефону ви виглядаєте краще…» Хоча, взагалі, це слова Вишневського. Про операції… Почну з того, що 1986 року пішов із життя мій чоловік — помер від раку. Це був один із видатних спортсменів—списометальників у світі (Володимир Кузнєцов), учасник трьох олімпіад, у 21 рік став заслуженим майстром спорту. Не пив і не курив. Саме тоді для нас, 13 актрис, Костянтин Воїнов написав таку п’єсочку а—ля концерт Райкіна, що складалася з маленьких мініатюр. Сюжет був такий: робітник фабрики, мій «коханий», отримав високе бойове завдання добути порошок, щоб не зупинилась фабрика. Я грала роль коханої цього робітника. Починаються в травні зйомки, а я в такому стані… Жити не хотіла. Костянтин Наумович — приголомшливий режисер, у якого я вже зіграла центральні ролі у двох картинах, обіймає мене й каже: «Танюшо, треба трохи підправити «мордашку». Ви дуже змарніли». Я відповіла: «Ще б пак. Я взагалі жити не хочу». А він мені: «Ще чого, тільки спробуй!» Тоді мене колеги направили до хірурга, через якого вони всі вже пройшли. «Знаєте, це зовсім не потрібно, — кажу лікарю, — але режисер вимагає. Тільки не робіть зі старої сукні новий фасон». Вже після операції, задоволений своєю роботою, підвів мене до дзеркала: «Ну, що?» А я йому: «Ну й що: на гладенькій попі мертві очі». На що він відповів: «Боже мій, їй слід було відрізати язика!» Але це було так давно, так, що я вважаю, що абсолютно нічим не скористалась. Так що пластичні операції — це як чистка каструль: щоб усе блищало, кожна добра господиня драїть. За кордоном ніхто з цього ніякого фетиша не створює. Ми ж наводимо лад на руках, робимо манікюр, педикюр, а обличчя, тим паче, заслуговує уваги. Тому я ніколи нікого не засуджую, тим більше, якщо людина робить це в ім’я своєї професії.

— Як вважаєте, акторська професія заважає родинному життю? Чи вистачало вас на сина в ті роки?
— Я віддала кращі роки сину, а він все одно казав, що мене йому не вистачало. Бабуся показує на мене Сергійкові й каже: «Дивись, ось мамуся!» Приходжу додому, а він показує на портрет і каже: «Он мама, а ти хто?» Але я так пам’ятаю відчуття, коли притулялась до щоки сина: по мені пробігала така гаряча хвиля. Це незрівнянне ні з чим! Професія актора заважає, навіть дуже заважає. Якщо ти поєднуєш своє життя з іншою людиною, то маєш подумати, адже це дуже серйозно, а народження дитини — тим більше відповідальна справа. Це слід разом вирішувати.

— Чим займаєтесь зараз?
— Зараз викладаю в університеті культури і мистецтв режисуру та акторську майстерність, торік випустила цілу групу — всі відмінники. Але я собі сказала: більше не викладатиму. Наступного року мені 80 — час і про душу попіклуватися.

— Ви можете продовжити фразу «Я не відбулася б, якби…»
— …не було тієї країни — СРСР!

Інга Вітковська, тижневик «Чернігівські відомості» №100

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.