Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Олександр Волощук: «Ось-ось маю ступити на священну землю Ірану»

Олександр Волощук: «Ось-ось маю ступити на священну землю Ірану»

Олександр Волощук: «Ось-ось маю ступити на священну землю Ірану»
В "країні Корана і кинджала"

Більше місяця - з 16 вересня по 18 жовтня - я присвятив Дагестану - чудовій гірській країні. На жаль, останнім часом телебачення та інші ЗМІ зіпсували імідж Дагестана, і в уявленні багатьох людей він постає місцем, де постійно стріляють і вбивають, де мало не кожного дня лунають вибухи. Дійсність же інша і щоб переконатися у цьому, достатньо лише одного разу приїхати в Дагестан.

Втретє перебуваючи у "країні Корана і кинджала", я вирішив відвідати місця, пов'язані з подіями Кавказької, війни XIX століття і з іменем ватажка горців - імама Шаміля. Ця своєрідна авторська "Шаміліада" тривала 10 днів. Я побував на батьківщині Шаміля - в селі Пмри, на місцях його знаменитих боїв з військами царської Росії - на священній горі Ахульго, в Буйнакську, Гергебілі, Хунзаху, Гунібі. Не тільки на власні очі побачив місця, де воював Шаміль, а й особисто познайомився з нащадками його попередника -першого імама Чечні і Дагестана Газі-Магомеда.

Всупереч побоюванням за мене з боку співробітників ФСБ, жодної ворожості до себе з боку "диких" горців я не зустрів. Навпаки, всі були раді мене приймати - аварці, дарпнці, лакці, лезгіни... За рівнем гостинності я можу порівняти Дагестан хіба що з Грузією.
Цікаво, що під час "Шаміліади" мені пощастило познайомитися з прапраонукою ... Карла Маркса - французькою дослідницею Кавказа Фредерікою Лонге-Маркс. Вона - історик і народознавець, зробила кілька документальних фільмів про Дагестан, добре володіє російською мовою. Подібні несподівані зустрічі - це одна з найкращих особливостей вільних мандрівок, якими я займаюся вже вісім років.

Шалбуздаг і Куруш

Перш ніж потрапити в Азербайджан, мав велике бажання відвідати ще два географічних об'єкти на карті Дагестана - священну гору Шалбуздаг (4142 м над рівнем моря) і село Куруш - найвисокогірніше поселення в Європі, яке знаходиться на висоті 2458 метрів. Але це - прикордонна зона і мені, як іноземцю, необхідно було отримати перепустку. За дивними російськими законами подібний документ робиться аж два місяці. Я вирішив ризикнути і вирушив на південь Дагестана фактично нелегально.

Вдалося здійснити лише першу половину задуманого - на Шалбуздаг я піднявся. До висоти приблизно 3400 метрів дістався разом з лезгінами-мисливцями. Далі вони розійшлися по схилу полювати на турів, а я вирушив до вершини. На горі Шалбуздаг знаходиться одна з великих мусульманських святинь Дагестана - зіярат Пір Сулейман, а також високогірне озеро, вода якого вважається священною. Мене ж Шалбуздаг цікавив ще і зі спортивної точки зору, адже після сходження на Ельбрус ця гора мала стати другою ьа висотою в моїй альпіністській "біографії". Відразу зазначу, що до вершини я не дістався - за відсутності спеціального альпіністського спорядження це можна було зробити лише з ризиком для життя. Досягши висоти 3800-3900 метрів, повернув назад, бо далі починалися відвісні скелі і глибокий сніг.

Відвідати село Куруш (воно знаходиться за кілька кілометрів від російсько-азербайджанського кордону) теж не вдалося. На ґрунтовій автодорозі, що веде до села, я був "перехоплений" прикордонниками. Оскільки в моїх діях не було «великого злочину», охоронці кордону РФ обмежились винесенням усного попередження. "Більше так не робіть. Наступного разу краще завчасно подумайте про перепустку", -сказав на прощання командир прикордонної застави...

Іранську візу краще відкривати в Баку

18 жовтня я прибув з Дагестане в Баку - столицю Азербайджане. Питання проживання вирішилося швидко і без проблем - поселився на базі спортивного клубу "Руслан-93" (його директор Тельман Абдулаєв знаходиться у давніх дружніх стосунках з очільником чернігівської "Легенди" Володимиром Ма-геррамовим). Отримав у своє розпорядження перший поверх двоповерхового будинку в оточенні гранатового садочка з охоронцем-собакою, який, всупереч мусульманським звичаям, їсть сало...
Найголовнішою справою, яку мав вирішити у Баку, було відкриття іранської візи. Справа не з простих, враховуючи, м'яко кажучи, невелике бажання уряду Ірана бачити у себе європейців. Але всі проблеми усуваються, якщо на те є бажання. Питання візи було вирішене упродовж трьох діб - спочатку я отримав рекомендаційного листа від посольства України в Баку. У цьому листі довелося замовчати про те, що я - журналіст, адже представників ЗМІ Іран до себе категорично не впускає... Став у нагоді і рекомендаційний лист від благодійного фонду ім. Софії Русової, взятий у Чернігові. Того ж дня у посольстві Ірана я отримав "добро" на відвідання цієї країни.

Всі знають, що буде війна

Сьогодні в цій закавказькій країні проживає близько 29 тисяч українців. На рівні національно-культурної автономії їх об'єднує Українська громада ім. Т. Шевченка, осередки якої є у 8 районах Азербайджана. В Баку працює недільна школа, а кілька років тому в місті було відкрито пам'ятник Кобзареві.
Кілька слів про Баку як про столичне місто. Офіційно тут мешкає більше двох мільйонів осіб. Але насправді - приблизно удвічі більше. Справа в тому, що місцеві закони дозволяють влаштування на роботу без прописки у паспорті, чим користується чимало азербайджанців з провінції. А ще в Баку величезна кількість машин. Інколи доводиться йти по проїзджій частині дороги, бо тротуари вщерть заставлені машинами.

Гуляти і насолоджуватися свіжим, незагазованим повітрям у Баку можна хіба що на набережній в приморському парку та на "високогір'ї" в південній частині міста (там облаштований оглядовий майданчик з чудовим краєвидом на місто і Каспійське море). А також - на Почесному кладовищі, куди приходиш, дійсно, яку музей історії Азербайджану.
Спостерігаючи за життям бакінців, помічаєш повагу молоді до старших - як на вулицях міста, так і у громадському транспорті.
Найболючішою темою для кожного азербайджанця залишається Нагірний Карабах, адже Вірменія захопила не тільки його, а й прилеглі сім районів Азербайджану. На багатьох будинках в Баку та інших містах встановлені меморіальні таблички з іменами і портретами азербайджанців, загиблих на тій війні, а поблизу Меджлісу (Парламент країни) знаходиться Алея шахідів, де поховані загиблі в Карабаху та жертви кривавих подій у Баку в січні 1990 року. Майже кожен дорослий житель країни впевнений у майбутній війні з Вірменією за Карабах. "Якби вірменам не допомагала Росія, ми б за тиждень не лише звільнили Карабах, а й увійшли в Єреван," - такі думки доводилося чути не раз...

В Азербайджані - мусульманській країні (хоча основи ісламу тут не такі міцні, як, скажімо, в сусідньому Дагестані) - діє шість православних церков, з них три - в Баку. Всі відносяться до Московського Патріархату. Свого часу була спроба відкрити в Баку церкву Київського Патріархату, але, як і у Владивостоці, дана ідея залишилась нездійсненною.
В економічному сенсі Азербайджан - найміцніша із країн Закавказзя. Це й не дивно, адже нафта бідним ще нікого не зробила. Грошова одиниця - азербайджанський манат - доволі міцна, в країні практично відсутня інфляція. 1 манат = 1,25$. Середня зарплата вчителя - 400 манат, водія вантажівки - 700 манат. Проїзд у громадському транспорті - 0,2 манат, хліб коштує 0,4 манат. Опозиції у країні майже немає, що майже не дивно - на Сході звикли любити і поважати своїх вождів.

Далі - Іран, Туреччина, Ірак

Тепер - щодо подальших особистих мандрівних планів. Я починаю повільно. рухатися уздовж Каспія в бік Ірану. На цьому відрізку мене найбільше цікавить місто Ленкорань, де похований ватажок українських козаків отаман Головатий, який загинув у російсько-персидській війні 1841 року. Ось-ось маю ступити на священну землю Ірану. В цій країні планую відвідати міста Астара, Ардебіль, Тебріз. Потім - озеро Урмія і однойменне місто. Далі на мене чекатиме Східна Туреччина і Північний Ірак, які фактично являють собою територію невизнаного де-юре, але існуючого де-факто Курдистана.

Загальний кілометраж мандрівки на сьогодні становить більше 6500 км, з яких 440 км пройдені пішки. Вага рюкзака не перевищує 25 кг, але частину власних речей (в основному різноманітних книг та інших подарунків) я залишив у Махачкалі, Грозному, Назрані і Тирниаузі, щоб забрати їх на зворотньому шляху. Визначився з Новим Роком - його святкуватиму в Тбілісі. Подорож триває, а життя, як і завжди, прекрасне!



З повагою до читачів, Олександр Волощук місто Баку

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: мандрівник, Іран, Олександр Волощук

Добавить в: