Все життя жила по чужих хатах, а в цьому році купила будинок за «дитячі гроші»

Усередині червня цього року 21-річна Яна Степанова з маленьким синочком Сашею поселилася у власному будинку в селі Шаповалівка Борзнянського району. Житло молодій мамі купили за «дитячі гроші», які Яна отримала на Сашу. Хата невелика, стара, холодна, зате своя. Яна ніяк до цього не звикне. Все життя вона жила по чужих хатах, притулках, інтернатах, не мала прописки, не ходила до школи. Вона майже не вміє читати та писати. В школу ходила лише рік. Не вміла варити їсти, доглядати за дитиною.

Завдяки державній програмі підтримки матерів з дітьми Яна отримала тимчасовий притулок у Чернігові, у Центрі матері та дитини. За півтора року спокійного життя у гарних умовах вона багато чого навчилася, а головне, полюбила свого синочка. Маленький Сашко не стане сиротою. Яні важко, дуже важко. Але — все може бути добре. Це залежить від неї.
Поїхала провідати молоду маму з дитиною у Шаповалівку.

«Продали без нас»

У понеділок Яна з Сашею та дядьком Михайлом їздила в Борзну. За грошима. Отримала, але не всі— з допомогою на дитину знову щось не так оформили, чекати доведеться ще місяць, а то і довше. А ще ж треба купити балон газу, заплатити за електрику, придбати продуктів. Картоплі майже не залишилося.
Відмикає хату:
— Проходьте, але не лякайтесь. Ми тут ще майже нічого не робили. За дев'ять тисяч можна було й кращу хату знайти. Але, певно, подумали, дурна, не розбирається, їй і така згодиться. А я злякалась, що Сашу в приют заберуть, і погодилась вже й на таку.

Яна народилася в Дніпропетровській області.
— У селі Федорівка у нас була своя хата, — згадує жінка. — Жили там мама, Лідія Миколаївна, батько, Микола Григорович, менший на два роки брат Коля, я і бабуся. Було велике хазяйство: корови, свині, качки, кури. Якось батьки поїхали на заробітки, а тим часом тітка Поліна, мамина сестра, забрала бабусю до себе в Нікополь, а хату нашу продала. Ми з братом були ще зовсім малі. Батьки приїхали, а в хаті вже чужі люди живуть.

Родина довго поневірялася по різних селах. Потім осіли в Прохорах на Борзнянщині.
Яні було 16, її брату 14, коли вони удвох поїхали в Чернігів. Там попросились у притулок «Надія», де Яна і жила до повноліття. З притулку батько забрав її в Прохори.
Від мами з татом Яні допомоги ніякої. Аби не заважали, не втягли у свій спосіб життя.

Любов

— Одного разу гуляли в сусідки. А чоловік з Прохорів їхав на заробітки в Київ. Зайшов по дорозі водички попить, та так вже нікуди й не поїхав. Це був 39-річний Олександр Качан. Почав чіплятися до мене, хотів познайомитись. Я додому тікать, він — слідом. Познайомились, почали зустрічатись. Саша працював електриком, а ще лагодив паркани місцевому орендатору. Я навіть жити до нього ходила, ненадовго. З дружиною він до того розійшовся, вона забрала двох дітей і пішла від Сашка, бо той випивав, а коли п'яний, руки розпускав, — розповідає Яна.
Незабаром помітила, що мене часто нудить. Щось з'їм, а воно назад. Думала, із шлунком не те. Не могла дивитись навіть на слабоалкогольні напої. Потім почала поправлятись, думала — тому, що їм багато солодкого. А вже, як у животі почало сіпатись, зрозуміла, що вагітна. Саша здав мене батькам, розказав, що скоро дитина буде. Я думала кричатимуть, але обійшлось.

Є документ — є людина

Народила Яна Степанова в Борзнянському пологовому відділенні 16 грудня 2008 року. Звідти в Прохори їхати не можна було — будинок холодний, без електрики, вікна побиті. їй запропонували поїхати в обласний соціальний центр матері та дитини.
— Саша запрошував до себе, — каже Яна, — але заміж я не хотіла. А ще не хотіла втратити свій шанс, адже паспорт у 16 років я так і не отримала. Спеціалісти центру зробили паспорт. Відвезли мене до РАГСу, зареєстрували сина. Записала його Степанов Олександр Олександрович.

У центрі я поскаржилась, що погано бачу. Перевірилась у лікарів. Виявилось, що одне око зовсім не бачить, друге тільки наполовину.
Мабуть, дався взнаки випадок, що стався в дитинстві. Яна в легкому платтячку підійшла надто близько до електронагрівача. Від спіралі спалахнула тканина. Дівчинка від переляку притулила ручки до обличчя. Обгоріли руки, груди, підборіддя. Довго лежала в реанімації, потім у Дніпропетровському опіковому центрі. Залишились шрами на тулубі, руках підборідді.
У центрі Яні допомогли оформити третю групу інвалідності по зору.

Саша помер, Колю посадили

У центрі матері і дитини Яна пробула півтора року. За цей час помер Олександр, батько її сина.
— Він їздив на заробітки до Москви, — говорить Яна. — Приїхав, добряче напився, а назавтра помер, серце відмовило. Звичайно, якщо одним куривом закушувати...
Брат Коля потрапив у погану компанію. Прийшли, зв'язали бабу-сусідку, заклеїли скотчем рота. Знайшли в неї чотири з половиною тисячі гривень.
Брата вирахували зразу, взяли на порозі дому. Дали сім років.

У центрі стежили, щоб не бились і доглядали за дітьми

— У Чернігові на Масанах (де знаходиться Центр матері і дитини) жилося весело, — згадує Яна. — Там сім кімнат, у кожній живе мама з дитиною. В холі є телевізор. Нам привозили дитячі речі, мабуть, із гуманітарної допомоги. Дещо перепадало і мамам. Чимало центр закуповував сам: ліжечка, ходунки. Якщо ламалося, не лаяли. Сварили, якщо дитину погано доглянеш. Наприклад, в занадто гарячій чи холодній воді покупаєш, не підмиєш чи не погодуєш.

Особливо ми боялись Ларису Євгенівну. Як тільки 8.15 ранку, біжить, перевіряє, що в кого приготовано для дітей, кричить, як нема нічого. Продукти: картоплю, моркву, масло, інше нам видавали. Ділили на всіх, а готувати треба було самим. То й я навчилась. Дівчата сварились на кухні, навіть бились: та не туди воду лила, та не там капусту кинула... Поки вахтер з другого поверху добіжить: «Що тут сталося?!» — «Нічого, прибираємо...» А самі вже тільки капустяне листя з голів знімають, — сміється, згадуючи, Яна. — Була в нас циганка Сніжана — речі крала. А Наташа всіх закладувала. Їй у центрі спонсора знайшли, хату за 20 тисяч купили, холодильник, пральну машину.

«Хоч у задрипанці, аби дитина поряд»

Працівники центру матері і дитини спільно з Борзнянським районним центром соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді підшукали Яні з дитиною будинок у селі Ша-повалівка. У березні повезли молоду маму на оглядини. Дім сподобався не дуже, але з центру треба було кудись переїжджати.
— Мені цей будинок як показали, я з переляку сказала, що нормальний, — зітхає Яна. — Думала, хоч у задрипанці, аби дитина зі мною була. Інакше грозилися забрати сина в Прилуки, в дім маляти.

Пізніше від сусідів узнала, що тут і за меншу суму кращі будинки купити можна було. В хаті були тільки старі диван, ліжко, стіл і два стільці.
Зараз меблів ненабагато побільшало. Одна кімната, кухня — невеликий відгороджений закапелок біля печі. Цементна, вкрита брудним рваним лінолеумом підлога.

— Пол із досок тільки в коридорчику,— говорить двоюрідний дядько Яни Михайло Колтаков. — Прогнили, хитаються. У хаті стінка покривилась. У стіні сараю велика тріщина. Туалет скоро повалиться. Штукатурка вся сиплеться.
Борзнянський соціальний центр купив Яні за її гроші (1000 грн.) машину дров.
— Спочатку казали, що для мене тут город посадили, на зиму буде що їсти. Городу тут 25 соток. Потім виявилось, що попередні хазяї картоплю викопали, забрали. Нам лише два рядки залишили. І така негодна... — жаліється Яна.
Я ж дивилась, чи є в хаті хоч одна дитяча книжка. Так і не побачила.

Дядько в допомогу

Заселилась у хату нова хазяйка 14 червня. Зразу попросила приїхать дядька Мишу на допомогу. Сусідки кажуть, що без Миші Яні довелося б туго. «Ця дитина не пристосована до самостійного життя. Отак кинули одну, з дитиною, в чужому селі... Ні господарювати, ні грошима розпорядитися самостійно не вміє. І вже, мабуть, не навчиться», — говорить Валентина Шестак. «Та ні, просто молода ще і нічого свого в житті не мала. Навчиться»,— впевнена Людмила Сімич.

Дядькові Миші 52 роки. Пенсії ще не має, але каже, що буде, в нього 30 років стажу.
— Грубку затопили — дим пішов у хату. Пробивав замазані заслінки, вичищав сажу. Кругом хати зарості повирубував. Паркан де перемонтував, де на дрова порубав. А якби Яна сама жила, хіба б справилась? — каже дядько.
— Тут на роботу піти нікуди, — говорить він. — По людях роблю. Хто гроші дає, хто мішок картоплі. Сусідка Люда дозволила огірків навибирати, то ми трохи закрили. Вона і велосипед завжди дає, коли треба в Борзну з'їздити, і молоко малому просто так давала. Золота людина.

А навесну Яна хоче завести хазяйство — курей, козу, кабанчика. Щоб їх прогодувати, планує засадити 25 соток городу. Картоплі, каже, куплять. А може, хто з людей дасть. Сашу в дитячий садочок Яна віддавати не збирається, він при школі, працює до дванадцятої. А в школу хлопця віддасть обов'язково.

Треба було прописати Яну

— Нам потрібно було знайти будинок з документами і на суму, яка була на той час у Яни, — говорить директор Борзнянського районного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді Ірина Кошленко. — Адже її з дитиною треба було там прописати. Хат багато, але необхідно, щоб все було нотаріально оформлено. Шукали, запитували по селах. У Прохорах за таку ціну хати з документами не було. Знайшли у Шаповалівці. Село хороше, велике, є школа, дитсадок при школі. За 10 кілометрів від Борзни, вважай, приміське. У березні працівники Чернігівського центру матері та дитини привозили Яну подивитись на будинок. Вона дала згоду на його купівлю. Якби не погодилась, шукали б щось іще. Тільки після цього будинок купили, допомогли з оформленням документів.

Усі виплати, які Яні належать за законом, вона отримує. Як мати-одиначка, пенсію як інвалід по зору. Виплату по догляду за дитиною вона отримає в кінці місяця — виникла затримка, поки перекинули виплату на Борзнянський район, адже раніше їй приходили ці гроші в Чернігів, у Центр матері та дитини, де вона жила. Нехай перестає нити, бідкатись, скаржитись, а засукує рукави і працює. Жити треба власним розумом. Заради сина і заради себе.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №43 (1277)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.