Мати загиблого солдата рятує чужих синів

Тільки-но випадає нагода, віце-президент Української секції Міжнародного товариства прав людини Таїсія Шкрюм приїздить з Дніпропетровська, де мешкає, на свою малу батьківщину - в Займище, що у Щорському районі. Як і брат (нині - досить відомий у Росії письменник Іван Євсієнко), зупиняється не в друзів, а в своїй хаті. Її вони, ще малими, будували з мамою (батько загинув) після війни...
Зовні осучаснена пластиком, хата зберігає поміж колодами лісовий мох, що ним колись дитячі руки утепляли стіни.

У світлиці - фотографія батьків. Під вікнами - піввікова береза. Сільчани називають жінку, як колись у дитинстві, - Тасею. Тут їй трохи легшим здається біль...
Ось і цього літа приїхала. Уже не на кілька днів, бо часу напередодні своїх сімдесятих роковин має більше: нарешті попрощалася з роботою (впродовж чотирьох десятиліть очолювала в Дніпропетровську обласну МСЕК). Втім, сотні людей в усіх усюдах, яким вона допомогла, знають її зовсім не як лікаря.

...В 1990 Таїсія Шкрюм стояла в Москві біля Кремля з плакатом, на якому було написано: «Я протестую против власти, которая не властна над своей армией». З нею було 76 солдатських матерів з усього колишнього Союзу. Вони добивалися зустрічі з Михайлом Горбачовим. Через три дні генсек прийняв п'ятьох з них. В результаті була створена комісія з розслідування причин загибелі і травматизму в армії. До її складу, крім високопосадовців, увійшли і батьки загиблих в армії. Серед них - Таїсія Шкрюм.
- За 6 місяців роботи в Кремлі були складені списки загиблих у мирний час військовослужбовців (таких виявилося більше 11 тисяч), порушені кримінальні справи, за якими відбулися суди, - згадує моя співрозмовниця.

Вона брала участь у створенні комітетів солдатських матерів, в організації міжнародних форумів, виступала на конгресі ООН, в Європарламенті.
Її запрошував на інтерв'ю Владислав Листьев, а Міжнародне товариство прав людини (що у Франкфурті - на - Майні) запропонувало співпрацювати... Таїсія Шкрюм немало зробила для становлення України як правової держави, її ім'я занесене до енциклопедії «Жінки України», про неї багато писали в пресі, важко перелічити людей, які вважають її янголом-охоронцем. Вона відома і поцінована. Але тільки близькі люди знають, як їй важко наодинці зі своїм болем, що не відпускає уже чверть століття.

Рівно 25 років тому, у 1985, їй було 44. Сину - 18. Він був студентом університету, великим розумником, любив музику, захоплювався літературою і зовсім не міг лукавити. Армія не була його мрією. І «відкосити» від неї можна було легко: батько - головний лікар клінічної лікарні в Дніпропетровську, мати - голова обласної медичної експертної комісії.
- Серьожа був занадто чесним, щоб скористатися цим, - зітхає Таїсія. - Натомість почав посилено займатися спортом. Готував себе до армійських навантажень.

Служити випало в містечку Десна. Недалеко від Києва. При його зрості - 1 м 82 см - чомусь у танкових військах. Та будь-який варіант тоді здавався кращим, ніж Афганістан.
Наш син не загинув від кулі душмана. На своїй землі український командир розчавив йому нутрощі ударом чобота в живіт.
Серьожа встиг написати нам про це: сержант побачив, як він купував булочку і провів «сувору роз'яснювальну роботу».

...Він був ще живий, коли ми приїхали. Ще жевріла надія. Ми підняли на ноги усіх, кого могли. Дозвонилися до Міністерства оборони. Знайшлися і професори, і дефіцитні ліки. Сину зробили повторну операцію. Перевезли в Київ на «штучну нирку».
Коли він повернувся до свідомості, я зрозуміла, що таке справжнє щастя. Подумки уявляла, як куплю ціле море білих троянд для лікарів.

...Квіти я ношу на синову могилу. Він помер від зневоднення. Була субота. Люди раділи вихідному дню, хтось увімкнув радіо на повну гучність. Лунала пісня у виконанні Пугачової: «Нельзя вернуть любовь и жизнь». Без сина не хотіла жити і я.

...Рік пролежала, відвернувшись до стіни. Вставала тільки, щоб піти на кладовище. Сім'я, робота, увесь світ були за межею мого існування. Час від часу приїздив водій з папкою паперів, виривав мене із забуття. Я ставила підписи під документами, не читаючи. Колеги виконували мою роботу, а керівництво «не помічало» відсутності.

Так було, поки не відпоминали Серьожу «в рік». Не знаю, скільки б тривало ще, коли б не моя донька Галя. Вона зуміла знайти слова, які подіяли:
- Мамо, ти хочеш піти до Серьожи, залишити мене саму. Згадай, як ти побивалася, коли не стало бабусі. Тобі було 35. А мені всього 16. Вставай!
Хтозна, може прийшов час усвідомити: горе не лише в мене. Страждають чоловік і донька. Страждають сотні таких, як я, матерів. І я встала. Намагалася щось робити, але подумки весь час поверталася до пережитого.

Згадала, як солдати принесли в реанімацію на зв'язаних гімнастерках синового напарника: упав на ранковій пробіжці. Його теж не стало у 18. Ще тоді я пообіцяла собі знайти його матір.
Поїхала в шпиталь. Там санітарка за десятку розшукала медичну картку того юнака (я пам'ятала лише його прізвище). Причиною смерті значилась гостра серцева недостатність. Домашньої адреси не було, зате знайшлися ініціали. Юотіс Г. В. - це все, що було відомо. Я написала до кількох прибалтійських газет. В одній з них мого листа надрукували. Через деякий час подзвонила мама Гінтаріса. (Таке в нього було ім'я: «янтарьок, бурштинок», - по-нашому).

Я поїхала до неї. Повезла землю з синової могили і калину.
Про нашу зустріч були повідомлення в пресі. Багато видань їх передрукували. Я отримала більше 600 листів. Незнайомі люди підтримували мене, запрошували в гості, розповідали свої важкі історії. Деякі жінки стали мені рідними. В 1990 ми з'їхалися в Москву, щоб зустрітися з Горбачовим.

...Нині Таїсія Шкрюм очолює Дніпропетровське відділення Міжнародного товариства прав людини. Займається законотворчою (лобію-вання) та правозахисною (консультативно-правова допомога, клопотання до влади), право-просвітницькою (семінари, диспути) діяльністю. Розповідає: 60 процентів порушених питань вирішуються позитивно. Не стверджує, що легко. Але й не відступає. Бо є у її житті два кредо. Перше - встигнути зробити добро: за себе і за сина. Друге - врятувати чиюсь дитину, якщо свою не змогла...

P.S. Сержант, який завдав сину Таїсії тяжких тілесних ушкоджень, так і не був покараний, хоч карну справу поновлювали 4 рази. Свідків побиття не виявилось. Був тільки лист, у якому Сергій Шкрюм писав рідним про «виховну бесіду». Але потерпілий не міг довести правдивості написаного: його давно не було серед живих.

Марія Ісаченко, тижневик «Чернігівщина» №37 (260)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.