Довгожителька Марія Пилипенко: «Всі родини однаково щасливі, але нещасні по-різному»

Жительці селища Макошине Марії Пилипенко 21 липня 2010 виповнилося 100 років! На долю Марії Микитівни випало нелегке життя. Цій жінці довелося і тяжко працювати, й пережити страшні часи голодомору, й повоєнні роки та самотужки виховувати двох дітей. Але завдяки незламній силі духу, вірі в Господа й терпінню довгожителька не лише виграла протистояння у лихої долі, а й стала авторитетним прикладом для своєї великої родини, яка складається з доньки (син, на жаль помер у 2005 році), трьох онуків та шістьох правнуків.

Вже два роки Марія Микитівна не ходить без сторонньої допомоги, погано чує, але має добру пам’ять й може зануритися в спогади до дрібниць. Ще у віці 98 років жінка тупала сама по хаті та подвір’ю. Зараз важче, і довгожительку доглядає Ії донька Анна, котрій самій вже 76 років.

Втім, Марія Пилипенко завдячує за довгі роки життя якісному генофонду своїх батьків, які теж прожили довго: мати Соломія – 80 років, а батько Микита – 93.

Марія Сапон (дівоче прізвище - Авт.) уродженка хутору Сапонівка Ядутинської сільради, що на Борзнянщині. В батьківській родині було четверо дітей. Дівчинка була найменшою дитиною в сім’ї. А троє братів? Старший Стефан, середній Павло та менший Федір – доросліші.

Марія Микитівна прожила у Сапонївці до пенсійного віку и лише тоді змінила місце проживання, переїхавши до Макошиного.

«Всі родини однаково щасливі, але нещасні по-різному»

- Маріє Микитівно, чому Ви переїхали?
- Я зважилася на переїзд, бо тут, у Макошиному, проживала моя донька Анна з чоловіком, з тих пір, як вийшла заміж. А після смерті зятя, Миколи Маглича, (чоловік пішов з життя у 1997 році) донька живе з сім'єю свого старшого сина Сергія. Згодом і менший її син Микола теж переїхав з родиною до Макошиного та збудував тут домівку.

- Як склалася доля Вашого сина?
- Миколи вже немає з нами, він помер у 2005 році. Син жив у місті Кривий Ріг, працюючи шахтарем. В його родині тільки один син, який проживає зараз в Білорусі і має також одного сина.

- Розкажіть про родину своїх батьків.
- В батька було багато худоби. Такий щем бере за серце, згадуючи про те, як родину розкуркулювали. Тієї пори я вже була заміжня і татусь моїй сім'ї ще встиг віддати трьох гусей. То були страшні 30-ті роки. Траплялося й таке, що родини з домівок примусово виселяли.

- Як Ви вийшли заміж?
- То для мене приємні спогади. Я вийшла заміж у 1931. З чоловіком Василем ми жили окремо від батьків. Хазяїн був роботящий, не пив горілки.
Коли прийшла пора Василеві одружитися, він став питатися в батьків поради, - кого ж брати. Батько дозволив парубку одружитися на тій дівчині, котра йому до вподоби (що в ті роки було рідкістю, - одружувалися, в основному, на обраних батьками кандидатурах - Авт.).

І от заслав Василь сватів, а мій батько мене не віддавав, бо в нас була більш заможна родина, ніж у чоловіка. Між нашими родинами було велике протистояння з цього приводу. Мене тато дуже любив і тому спитав, чи хочу я за Василя вийти заміж. А я насмілилася й відповіла, що хочу. Замолоду з хазяїном гарно жилося, але я рано лишилася одна. Наше подружнє життя тривало лише 10 років. В 1941 році чоловіка забрали на війну, а в 1943 мій Василь загинув.

Дуже страшне «кіно»

- Маріє Микитівно, як Ви пережили роки голодомору?
- В голодівку їли опуцьки (щавель), конюшину на лузі рвали й варили, коли городина була, то їли картоплю, буряки, гурки (огірки. - Авт.). Мені батько дав у придане корівку, - вона й була головною годувальницею родини.

Мої ж батьки залишилися без домівки, худобу тодішня влада відібрала, і, їм, бідолашним, нічого було їсти. Щоб хоч якось вижити, мати рвала колоски на колгоспному полі. А Ви ж знаєте, що за це в ті роки могло бути? Якнайменше -позбавлення волі. І щоб не потрапити до в'язниці, мама втікла до меншого брата Феді в Ленінград й там жила.

Батьку ж довелося трохи пожити у нашій з чоловіком родині. Татусь зізнався, що зять кращий від синів і не жалкує, що віддав мене заміж за Василя.

- Як жилося сільським жителям під час війни та у повоєнні роки?
- Життя було страшним. Жінки важко працювали в колгоспах, виконуючи майже всю «чоловічу» роботу. - орали землю, заготовляли сіно, працювали біля молотарки й на полі. Я, наприклад, на волах возила на станцію до села Бондарівки (Сосницький район - Авт.) сіно й картоплю з колгоспу (машин тоді ж в господарствах не було. - Авт.).

Мої дітки були саме такі, що ні вдома покинути, ні з собою забрати, а я ж лишала (Анна 1934 року народження, Микола -1936. - Авт.). Було таке, що запізнюся з роботи, а діти боялися світло палити, - я їм наказувала, щоб дверей нікому не відчиняли. А малеча, у хаті, на піч позалазить і засне. А я поночі приходжу з роботи та й гукаю: «Аню, відчини!», - діти сплять, приходилося шибку витягувати, щоб потрапити додому.

Я працювала в колгоспі й увесь тягар домашнього господарства несла на своїх плечах. Корові сіно потрібно було заготовляти на зиму. А в колгоспі можна було заробляти за дві копички, третю - для себе. Такою ціною діставалося нам сіно. Буває, як нароблюся, впаду увечері, не відчуваю ні рук, ні ніг. Й інколи, таке траплялося, що й того що наварю, не їм, бо сил вже не вистачає.

Дитинство босоноге

Заміж Марія не виходила вдруге, бо жаліла своїх дітей. Вона згадувала про те, що інші жінки після війни брали до себе приймаків, але ж мало хто з них жалів нерідних дітей. Як висловилася Марія Микитівна: «Немає в дітей батька, але й це не батьки».

А ось і спогади дочки Анни, яка теж була присутня під час нашої розмови з Марією Пилипенко: «Доки я була дитиною, звісно, не могла оцінити всю складність життя в повоєнні часи, а тепер, як згадаю, й сама плачу».

В обов'язки дітей сільських жителів входила беззаперечна допомога батькам. Коли Марія Пилипенко працювала телятницею, її діти, наприклад, пасли колгоспних телят. Та й дитсадків у ті часи теж не було, й дуже часто батьки забирали дітей з собою на роботу.

Згадуючи ті роки, Анна розповідає: «Мені було 13 років. Я допомагала матері годувати колгоспних телят по обіді та увечері. Вдень я все встигала зробити й поверталася додому, а ввечері, потемну, боялася йти сама. і я чекала, доки мама вдома попорається, наварить їсти, а потім прийде й забере мене. Уявляєте, як ми жили!?».

Погляд у вічність

Наприкінці нашої розмови Марія Пилипенко зізналася: «Я й не думала, що буду стільки жити, що Бог стільки років на цьому світі мене буде тримати. Я - віруюча людина, і досі, сидячи на полику, Богу молюся».

Бабу Марію та її велику родину в Макошиному знають всі. І настоятель Свято-Покровської церкви УПЦ у селищі отець Олександр Тарасенко теж не лишився байдужим до ювілею парафіянки своєї церкви: «Я думаю, що секрет нашої довгожительки полягає в тому, що Марія Микитівна несе через життя віру в Бога. Я вже сьомий рік в селищі настоятель, і кожного року в усі чотири пости вона запрошує мене, а я із задоволенням відвідую бабу Марію. Бабуся причащається, сповідається, соборується, не зважаючи на вік, витримує суворі пости, хоча для людей її віку піст послабляється або й, взагалі, відміняється. Нам потрібно повчитися в цієї жінки вірі й терпінню. Марія Микитівна народилася на велике свято - Казанської Божої Матері - 21 липня 1910 року. Господь тримає на цьому світі добрих і праведних людей. Тільки віротерпимі люди, проживаючи таке складне життя, доживають до солідного віку».

Родина Магличів у Макошиному шанована. Наприклад, Анна Маглич - староста в місцевій церкві. Вся родина живе зі своїх заробітків. Молодший Син Микола, якому вже 45 років, займається будівництвом, і, взагалі, як-то кажуть, «на всі руки майстер». Старшому сину Сергію 48 років, він працює в селищі поромщиком.

Марія Микитівна Пилипенко - безперечний авторитет для своєї великої родини, вона й досі гуртує всіх її членів навколо себе. Як у житті ведеться, - що батьки закладають у своїх дітей, те в них і лишається назавжди, в нашій історії це - порядність, здоровий спосіб життя, майстровитість, любов до землі, віра в Бога, повага до споконвічних людських цінностей, та рівняння на старше покоління - бабусю Марію.

Тетяна Леонова, тижневик „Чернігівщина”, №31 (254)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.