У жінки одруження кожного з синів супроводжувалося несподіваною бідою

Народна приказка — із щастя і горя скувалася доля — стосується чи не кожної людини. Чого тільки не переживаємо ми за роки свого життя. Але щоб отаке, як випало пережити Любові Василівні Маняко із Городища Менського району, такого і в поганому сні не привидиться. Це тепер у неї усе гаразд: троє прекрасних синів, хороші невістки, п'ять красунь онучок і одна правнучка радують бабусю, є її втіхою на схилі літ, опорою і надією. А що одруження кожного з синів супроводжувалося несподіваною бідою, то це було як містика, як пороблено.

На білявого кучерявого Вову казали: як Ленін із жовтенятської зірочки

Люба Полякова і Коля Маняко зустрілися у Воздвиженському зоотехнікумі. Це в Ямпільському районі на Сумщині. Люба була місцева, а Микола приїхав на навчання із Волосківців Менського району Чернігівської області. Познайомилися, покохали одне одного і побралися.
Люба так і не стала зоотехніком. Народила сина і залишила навчання. А Микола одержав диплом. Тут саме настав час військового призову. Йому випадало іти в морфлот. Але склалося так, що моряків уже набрали. Микола повернувся у Воздвиженське, працював у колгоспі зоотехніком. Коли через рік його знову призвали, то направили вже у прикордонні війська, в Гродно. Люба з Вовочкою їздила до нього в Білорусію.

Володі було рік, коли віддала його в ясельки, а сама пішла працювати в магазин продавцем. Синок ріс гарненький, біленький, кучерявий. Люди милувалися ним і казали:
— Ну точно Володя Ульянов із жовтенятської зірочки.

Повернувся з армії Микола. У Чернігові тоді побудували камвольно-суконний комбінат, набирали робітників. І Маняки вирішили спробувати щастя там. Робота справді була, а жити — ніде. Тулитися по врем'янках з малою дитиною, чекаючи місця в гуртожитку, та й то невідомо скільки, подружжя не відважилося. У районному управлінні сільського господарства Миколі дали направлення в Городище на посаду зоотехніка. Квартира надавалася. І вони переїхали з Волосківців, де жили у батьків Миколи, до Городища. Як виявилося, на все життя.
— У нас народився ще один син, Валерик, — розповідає Любов Василівна. — А квартира була такою: звечора натоплю — 23 градуси у хаті, а до ранку — 6-7. Я пішла свинаркою на ферму. Завели хазяйство. І почали стягатися на власний дім. У сімдесят другому впіймали собі ще одну дитинку. Я дуже хотіла донечку, але народився третій син, Сашик. Йому було чотири місяці, коли ми увійшли у свою хату. Тепер він і живе в ній із сім'єю.

Обжилися. Хазяйство держали велике: корову, свиней, індиків, гусей, качок, курей. Роботи — від раннього ранку до пізнього вечора. Діти помагали. До праці привчалися з ранніх літ. Ми з батьком робимо — і вони з нами. Усе вміють. Невістки не обижаються. І своїх дітей виховують у труді. Гарні дівчата виросли.

4 вересня у дітей розпис, а 27 серпня рублем убило сваху

— Поросли мої хлопці, — продовжує Любов Василівна. — Володя закінчив Ніжинський технікум механізації. Зібрався жениться. Весілля призначили на 4 вересня.
Кінець серпня, роботи в хазяйстві багато. Копаємо картоплю, хочемо встигнути до весілля.
На 28 серпня домовилися із свахою поїхати в Гомель по подарунки. Вона каже:
— їхатимемо назад — заїдемо у Волосківці. Там же храм на першу Пречисту. А тоді — до мене гостювать. 40 год, ювілей. Попразнуємо.
Хороша людина була Віра Іванівна, царство їй небесне. 3 чоловіком розійшлися, коли діти ще малими були. Сама дочок на ноги ставила.

Такий у нас був план.
— 27-го, — каже сваха, — в послідній раз схожу на роботу, льон возитимемо. А тоді вже буду дома, свадьбу дітям готуватимемо.
27-го ми носили картоплю в погреб. Жарко було, натомилися. Батько каже Володі:
— Поїдь у магазин, пива купи. Вова поїхав, а тоді вернувся і каже:
—Таке почув, що страшно й казать. Вроді тещу рублем убило.

Це виявилося правдою. Вони вп'ятьох вантажили на машину льон. Як стягали рублем, він переламався і ударив Віру у висок. Погибла вона на місці. Ви ж подумайте: четверо інших жінок, що працювали з нею, дітей не мали, а у Віри — дві дочки. І погибла вона. Перед своїм 40-річчям і свайбою дочки.
Тоді ж сваху відвезли в морг. Свадьбу вже відбули через сорок днів, одпоминавши нещасну. Скромно відбули, у нас у хаті. Яке там весілля, коли таке горе...


Любов Василівна Маняко: "За життя стільки пережито..."

Валерію випало служити в Афганістані

— Сини мої служили в армії, усі троє. До всіх я їздила на присягу.
Вовка служив у Калузі. Це, щитай, недалеко. А Валерію випала важка служба — в Афганістані. Визвав він нас із батьком у Туркменію, в місто Іолотань. До Ашхабада летіли літаком, а тоді ще дванадцять годин поїздом, у Марийський район. Гори кругом. Жара страшна. Я з дому везла три куски сала сину на гостинець, то доки дібралися, воно чисто спеклося. Копчена ковбаса, яку ми купили в Києві, перетворилася на тоненькі сосиски. А смажену курку я поклала в літрову банку, так кришку зірвало. Спортилася курка, викинули. А одна женщина там була, із Глухова, теж приїхала до сина, то вона всякої всячини наготувала і все закатала у банки. Усе пропало. Вона даже плакала, що не довезла сину домашніх наїдків.
Ну, пропали продукти — Бог із ними. Найболючіше було бачити дітей зовсім іншими, ніж виряджали ми їх із дому. Мій Валерка справний був, а тут худий-худий, шия тонка, а в очах такий сум... Я навіть не впізнала його. Побачив нас із батьком і заплакав. Я теж попоплакала. Батько, правда, при сину держався, а в приміщенні, де ми троє суток жили, плакав навзрид.

Та найстрашніше було попереду. Син не казав нам, що звідси їх відправлять в Афганістан. Може, не знав, може, не дозволялося. Розповів нам про це чоловік, що мав доставити солдат на місце.
— Везтиму їх літаком, — признався, — а чи долетимо, не знаю. Добре, як не зіб'ють. Моліться Богу, просіть вберегти сина.

За два з половиною роки не було дня, щоб я не просила Господа зберегти мені сина, повернути його додому. Про те, що з ним там сталося, Валерій розповів тільки, коли повернувся. І то у двох словах. Служив він там шофером. То раз його машину розбило. Від кабіни залишилася тільки решітка. Документи згоріли. А мій хлопець опинився в госпіталі. З чим — не каже. Лікувався, вилікували. Ото й усе. Сидить, було, дивиться в одну Точку. Нікого й нічого не чує. Спасибі Богу, що повернувся живим. А чоловіків хрещеник Валерій Яцухно загинув в Афганістані. Ми, коли їхали до сина в Іолотань, заїздили до нього в Ашхабад. Бідне дитя, пожило на світі так мало. Кума попоплакала за ним, своїм єдиним сином.

У день Валерієвого весілля помер тесть, а перед Сашковим — батько

— Ну, син потроху звикав до мирного життя, коли зібрався жениться, ми раділи. Молоду собі він знайшов у Синявці. Гарна дівчина з хорошої сім'ї. Батько її, Микола, на цей час уже хворів. І в нашого батька виникли проблеми зі здоров'ям. Один час вони навіть разом лежали в лікарні у Синявці. А тоді свата перевели до Мени, у районну лікарню.
Весілля гуляли в Синявці. Наступного дня молодята мали вінчатися. Тоді ж несуть їм сніданок, гуляння продовжується.
Першого дня ми ввечері приїхали із Синявки. Я заходилася поратися, корову доїть. Раптом телефонує сваха: помер сват. Господи! Яке вже тут весілля.

Назавтра свата привезли додому, аби провести в останню дорогу.
А через кілька місяців помер і наш батько Микола Васильович. Забрав його до себе сват.
Чоловікові, коли занедужав, ставили запалення легенів. І лікували ту пневмонію. А йому не краще. Зрештою поставили страшний діагноз — рак крові. Лежав він у Чернігові в онкодиспансері. Скільки протягне, ніхто сказати не міг. Тривожилися дуже, а життя ж іде.
Сашкові ще в армію йти, а він об'являє:
— Я женюсь.

Дівчину хорошу вибрав. Лена, як і Валерієва Надя, із Синявки. Діти побралися. Почали готуватися до весілля.
Того дня Володя поїхав у Мену здати для батька кров. А тут повідомляють, що батько помер. Син повернувся в село, переступив поріг хати і розридався. І тепер бачу, як стоїть він у дверях і плаче. Тут якраз нагодилася Лена. Володя так ридав, що вона, бідна, злякалася, їй стало погано. Відвезли до Мени. Тоді вона втратила дитину. Сваха казала, що був хлопчик.
Була зима, січень 1990 року, коли ми ховали батька. Судилося йому прожити на землі тільки 47 літ.
А в квітні пішов служити Сашик. До нього на присягу в Саратов ми їздили втрьох: Лена, її батько, мій сват, і я. Вперше без чоловіка, який дуже гордився синами і вважав, що служба в армії — то справжня школа життя.

Марина, Юля, Аня, Валерія і Аліна

Такі гарні імена в онук Любові Василівни. А донечку Марини, бабусину правнучку, назвали Кариною. Маленькій ще тільки десять місяців, ще все життя у неї попереду.
Володимир і Олександр, сини Любові Василівни, живуть у Городищі, разом ще з двома чоловіками займаються сільським господарством, вирощують картоплю, овес, пшеницю, жито. Техніка у них своя.
Валерій живе в Синявці. Старша його дочка Аня працює бухгалтером, заочно вчиться в інституті. З раннього дитинства просила вона батьків народити братика чи сестричку. Диво сталося три роки тому, коли з'явилася на світ Валерія Валеріївна, як подарунок батьку за пережите в Афганістані.

Володина дочка Марина нині в декреті по догляду за Кариною, а Юля працює в Києві, в магазині.
Сашкова Аліна цього року закінчила школу і мріє про професію правника. Відвезла документи до Чернігова.
А невістки Любові Василівни Валентина, Надія й Олена — продавці. В усіх велике хазяйство, по дві корови, свині, птиця. У Любові Василівни теж ходять по двору качки й кури, водяться кролі. Нині пора консервації і варення. У цьому ділі Любов Василівна — справжній майстер. Ось тільки зварила абрикосове повидло,збирається робити салат із огірків та помідор на зиму. Без діла ніколи не сиділа і не сидіть.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №32 (1266)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.