Волонтерка Оксана Синиця: «Ніхто не має права відпочивати, коли йде війна»

Добавить новость

Воскресенье, 11 Сентября 2022 19:13  |  Просмотров: 5786

Що треба для щастя



Коропчанка Оксана Беспала, у шлю­бі Синиця, - людина особлива. Для неї щастя - це не тільки її родина, а й коли вона змогла допомогти, підтримати зовсім сторонню людину. Щастя, коли з фронту отримує від бійця повідомлення: «Дякую за бронік, у мене новий день народження і нова хресна мама». Коли вдалося купити бійцям усю ту амуніцію, яку вони втратили при обстрілі. Коли хлопці з передової дяку­ють за борщ, олів'є чи пиріжок, який пахне домівкою. Коли боєць з госпіталю надси­лає фото, на якому він у подарованій нею футболці, і показує «клас», а вона знає, що той палець у нього не працював. Коли породіллю-переселенку влаштовують до лікарні, а потім із квітами виписують зі здо­ровенькою дитиною. Коли тяжкохворій ди­тині, якій вона збирала кошти на лікування, стало ліпше. Коли люди у деокупованих селах цілують хліб, який вона їм привезла.

І ось таких «коли» багато.

Наша землячка Оксана Юріївна Бес­пала - людина з добрим серцем і великою душею. Я б навіть сказала - з величезною, куди вміщуються тисячі людських доль. Вона надзвичайно чуйна, щира, добра, невтомна у своєму бажанні робити добро, хоча, зізнається, і виснажена. Їй не при­таманна меркантильність. Якщо і цікавлять гроші, то тільки для того, аби більше купити амуніції для воїнів, більше передати на передову смаколиків, допомогти нужден­ним. Вона безмежно любить Україну і робить усе можливе й інколи, здається, неможливе, аби допомогти тим, хто на фронті наближає перемогу над ненави­сним ворогом. Її мрія — Перемога.

Оксана каже, що навколо неї багато людей «неймовірних», а я впевнена, що і сама вона неймовірна. Адже, здається, нереально одній людині скрізь і все встига­ти. Бути і дружиною, і мамою, й опікуватися сотнями, тисячами людей. Вона класна. Вона крута у своїй справі - допомагати. Вона - волонтерка. І волонтерство стало способом її життя.

З першого дня війни

Родове коріння Оксани у Коропі, а про­живає вона зараз у столиці. Закінчивши вуз, стала ветеринарним лікарем. Працює у науково-дослідному інституті. А пара­лельно організували з чоловіком і сімейний бізнес. Мали до війни два продовольчі магазини і кав'ярню. Щоправда, зараз за­лишився один магазинчик. Її інститут - на простої, і тепер увесь свій час вона при­свячує волонтерській роботі. З початком широкомасштабного вторгнення Оксана об'єднала навколо себе сотні людей, які у тилу наближають перемогу.

- Проснулася без п'яти хвилин на п'яту, бо заволала сигналізація у всіх авто­мобілів, щось бахнуло. Ми живемо за 22 кілометри від аеропорту Бориспіль, - роз­повідає Оксана, як усе починалося того страшного лютневого ранку. - Чоловік за­спокоїв. Але я потягнулася до телефону, і знайомі військові підтвердили, що, дійсно, почалася війна. Злякалася, розгубилася. Не знала, що робити. Швиденько зібрали документи, усе необхідне, одягли дітей. А вже о сьомій почали телефонувати сусіди, щоб відкрила магазин, аби придбати води, бо хтось кудись тікав, їхав. Цього дня мага­зини у Києві не відкрилися. Наші продавці також не вийшли на роботу. Ми не готові були віддавати свій товар якимось росія­нам, а тому вирішили роздати. У кого були гроші, купував, а в кого не було - давали так. Кажемо, буде можливість - віддасте, а ні - то нічого страшного. До обіду магазин був уже майже порожній. Але води у мага­зині стільки не було, тож кинула клич, і за короткий час мали вже і тару, і чисту воду.

А вже ввечері до Оксани зателефону­вала військова волонтерка Раїса Шматко, яка на фронті з 14-го року, і повідомила, що військовим, які боронять Київ, треба їжа. Це 72 та 93 бригади, добровольчі формування. Плюс блокпости.

- Я опублікувала повідомлення у Фейсбуці, і мені зателефонував власник магазину, де ми купували товар, і віддав вісім тонн ковбаси, сирів, м’яса... Сама за кермом розвозила харчі військовим. Я й посивіла. Тоді вже було страшно, особливо коли їхала на Жуляни, літали ракети. Поки я моталася по блокпостах, уся підлога в магазині була заставлена каструлями із супами, борщами... Сусіди, покупці, зна­йомі знайомих приносили вже приготовану їжу для наших захисників. Буквально за день ми налагодили роботу, і все пішло по накатаній. Хтось варив, хтось смажив у себе в дома, хтось пік пиріжки. Це були буси їжі. Люди відгукувалися, приносили останнє.



- Але продуктів, аби нагодувати вій­ськових тричі на день треба було багато.
- Усе було дуже просто - звернулася через соцмережі - і всі несуть, везуть. Одні закривали свою кав'ярню і виїздили, то віддали все: каву, тістечка, щоб роз­дали військовим. Прийшов чоловік, каже: «Я - Коля, пам'ятаєш, три роки тому на дитячому майданчику ми з дітьми гуляли, у мене є триста кілограмів курятини, роз­дай дівчатам, хай готують». А одного разу прийшла бабуся і принесла цукор, що у неї лежав на покуті, аби віддати батюшці на панахиду, коли помре. Каже: «Для чого він батюшці, а ось солдатам треба солодень­кий чай». Я не знаю, звідки все бралося, але всього було багато і всім вистачало. Хтось тушонку робив, хтось свою віддавав, хтось різав курей.

26 лютого була перша комендантська година. Оксані зателефонував дільнич­ний, каже, що на Позняках у підвалі мама народила двійню і відмовляється від госпіталізації. Написала пост у ФБ, що у нас є двійня, будь ласка, поділіться памперсами, одягом для немовляти. Усе швидко знайшлося. Від дільничного дізна­лася про дівчину Юлю, з нею була колись знайома, виявилося, що вона може допо­могти хлібом. Ми той хліб безкоштовно роздавали людям по буханцю в руки, поки не відкрилися великі магазини.

Звідки все бралося? Від небайдужих людей, яким те, що переживає зараз Україна, болить не менше, ніж Оксані. Хтось відкрив свій магазин і віддав усе дитяче. Хтось зателефонував і запропо­нував допомогу з Іспанії. Знайшли, хто прийме вантаж на кордоні, через інтернет обізвався чоловік, який довіз її до Києва.

І кияни - вони несли і зараз несуть речі, які їм уже не потрібні, а є люди, яким вони знадобляться. На початку війни оголосили про збір одягу, взуття, іграшок. Бо біженці з навколишніх сіл тікали від війни хто в чому був. Їх треба було одягнути. І люди стільки всього нанесли, що довелося шукати при­міщення, тож один власник безкоштовно впустив у свій спортзал. Там і зараз в Окса­ни у користуванні є частина приміщення, де щодня працює 2-5 волонтерів.

Тоді, коли на Чернігівщині йшли бої, приїздили до Оксани завантажитися гуманітаркою дівчата із Коропа: повезли памперси, дитяче харчування, одяг, дитячі іграшки. Завжди відгукувалися водії Слава Муха та Ігор Бориско. Коли у їхніх марш­рутках було вільне місце, завантажували його тим, чого не вистачало у відрізаному від світу Коропі.

- Не я одна все роблю, ще сотні людей, які біля мене, які вірять і допомагають. Коли просиш, завжди знайдеться той, хто допоможе. Мої волонтери - це люди, з ким ти колись вітався в садочку чи на вулиці. А тому я завжди кажу, що треба вітатися. Ти привітався, а потім через 10 років ви­явиться, що людина тебе врятує чи стане у великій нагоді іншим людям.

Волонтерка жіночого руху

Раніше, до лютневого вторгнення, Оксана не вважала себе волонтером. Вона просто все своє свідоме життя допомагала людям. Бо інакше не могла. Чужої біди не буває. Як і чужих дітей. А тому з чоловіком завжди готові були протягнути руку тим, хто потребував. Захворіла дитина, треба дороговартісне лікування: купили браслети по п'ять гривень, продавали за 50, а дехто давав і 150. Назбирали дитині на «хімію». А там мама померла, залишилося четверо діток, як можна залишитися байдужими? Їх же треба було взути, вдягти до школи. І таких випадків не злічити.



Збирала і передавала у Короп по­дарунки до Миколайчика для дітей з ма­лозабезпечених сімей. Щороку у своїй «Продуктовій лавці» готувала благодійну кутю. Додавали власні кошти і мали мож­ливість опікуватися сім'ями, які опинилися у скрутному становищі.

А в цьому році державна адміністрація наполягла на тому, щоб жінка якось уза­конила свій волонтерський статус. Уже зараз Оксана має посвідчення волонтера Всеукраїнського жіночого Руху «За вільну Україну», співпрацює з Міжнародними фондами.

- У мене питають, чому, коли у тебе немає своєї громадської організації, тобі возять допомогу? Тому, що коли робиш по правді і по-чесному, коли ти віддаєш усю себе до останку, люди до тебе тягнуться. Я дуже відкрита людина. Я не рахуюся з власним часом, з грошима на добру справу. Люди все це бачать, і тоді долу­чають своїх друзів. У нас навіть сьогодні
56 родин готують їжу на передову. Кожні три-чотири дні відправляємо.

- У вас, напевне, багато друзів?
- Дуже багато неймовірних людей. Я не можу сказати, що це друзі, але це Богом дані люди, які об'єдналися. Багато друзів фейсбучних, близько чотирьох тисяч, ба­гато репостів, друзі рекомендують друзям. А тому мої пости бачить велика кількість людей, нас дуже багато.

У той день, коли розмовляли з Окса­ною, їй зранку у державній адміністрації вручали нагороду - орден «Незламний». А раніше - подяки Центру міжнародних відносин, Дарницької районної у місті Київ, державної адміністрації, Державної прикордонної служби. А також - Благо­словенна грамота Митрополита Київського і всієї України.



- Я там казала, що ми всі надломлені, але незламні, як і наша Україна. При­йшла додому заплакана. Бо війна - гинуть хлопці. Для мене все дуже важко. Ось прочитала, на Коропщині знову втрата, загинув наш захисник. Вони віддають свої життя за кожного з нас. Звісно, було при­ємно отримувати нагороду. Але ніяково, бо мені здається, що є більш гідні люди. Але коли ти виходиш з нагородою і військові, яких у залі багато, встають і починають аплодувати, то розумієш, що робиш дуже важливу для них справу, для нашої пере­моги. Оце найбільш приємно.

- Насправді будь-якому волонтеру, - продовжує жінка, - найбільше гріє душу: фото з окопу, де на задньому плані ма­люнок твоєї дитини, смс о 3 ночі: «Ксюш, живі, ми їх розгромили», смс: «Кросівки супер, бо 5 день не знімали, а ноги зовсім не болять». «Хлопці передають подяку за плитоноси!» «Вийшли з оточення, жди за­втра. Просимо дуже борщу і отой яблучний струдель, бо він усім прям снився». А ця фраза хлопців: «Ви для нас - ми за вас», - то є найбіша винагорода.

У Бога немає інших рук, як твої

Допомагати військовим Оксана разом із чоловіком розпочали з 2014 року. Хтось із Коропа призивався, хтось - з роботи. Амуніції їм купували: бронежилети, кас­ки... Потім через військових волонтерів передавала чай, цигарки, смаколики. То збирали кошти їм на машину. Вітали зі святом. А вони в свою чергу слали свої вітання. Ось так налагодилися контакти з тими, хто на сході всі вісім років боронив нашу країну. Двері дому родини Синиць були відкриті для наших захисників. А тому, коли в Києві стали чути вибухи, діти не лякалися, а навпаки раділи, казали: «Клас, це військові нас захищають». Що ж, діти є діти.

Від 24 лютого Оксана на повну вклю­чилася у допомогу військовим. Разом із чоловіком віддали всі свої заощадження, які збирали на будівництво будинку.

- Ми вирішили: не буде України, то не буде і будинку, і віддали всі кошти. А по­тім, коли люди побачили наші зусилля, стали допомагати, останнє віддавали, аби тільки підтримати військових. Ми шукали амуніцію, купували бронежилети, каски, розгрузки. Ми - це мій чоловік Олег і брат Ігор. Я була онлайн з людьми, організову­вала збір коштів, речей, співпрацювала з волонтерами, а левову частку роботи, усі 90 відсотків, виконували мої хлопці. Най­важчу роботу. Підвозили їжу воїнам туди, де було гаряче, куди можна було доїхати. Ми працювали 24 на 7. Практично без від­починку. Але на позиції я не виїздила. Один раз побувала там, побачила відірвану ногу у кущах і два дні ревіла. Тоді хлопці сказали: «Дівчинку з собою не брати, вона нам треба свідома». Треба було кормити блокпости і військових, збирати гроші, продукти, одяг. У перші дні війни потре­бувалися військовим дощовики. Написала пост - і за півгодини люди поприносили 50 дощовиків. Плели сітки, та і зараз плетемо, робимо окопні свічки...

Коли домовлялися з Оксаною про інтерв'ю, вона відписала: «Зараз ніколи. Моїх хлопців накрили. Треба вдягти». Як виявилося згодом, військові Сил Спеці­альних операцій, якими опікуються родина Синиць, потрапила під ракетний обстріл. Знищений автомобіль і все, що було у нім. «Вдягти» - це значить придбати для них усю необхідну амуніцію - зібрати кошти, ку­пити і доставити на передову. І за декілька днів Оксана вже звітувала.

- Першими віддали кошти дівчата, що допомагають мені, хоча у них на фронті немає нікого. Ми у березні допомагали пенсіонерам ліками, і ось тепер ці люди з мізерною пенсією несли мені хто 20, хто 70 гривень. Відмовлялася, але вони так хотіли допомогти, - розповідає Оксана.

- У мене постійне відчуття, що я не до­працьовую, - продовжує. - Цілий день на ногах, а ввечері картаю себе, що зробила мало, що обіцяла 12 розгрузок, а знайшла сім. І так завжди. Коли щось приношу військовим, кажу: «Вибачте, що мало». Бо я постійно відчуваю, що роблю не­достатньо. Напевне, у всіх волонтерів таке, коли відчуваєш, що недоробив, що можна було найти 20 броників, а ти зна­йшла тільки десять, або купила гірший тепловізор. Або коли відчуваєш, що дуже втомилася і ніби вже несила. Командир однієї з бригад якось сказав мені: «У Бога немає інших рук, як твої». Аби кожен так думав, що у Бога інших рук, як твої , не­має і допомагав. Бо за кожне наше життя хтось там платить своїм життям, тому, коли лягаєш спати, треба якщо не помолитися, то хоча б подумати, що тобі дарував Бог життя ціною іншого життя, а що ти зробив за сьогоднішній день, щоб наблизити нашу перемогу.

Війна - це боротьба добра із злом

- Я впевнена, що це не просто війна, це боротьба темряви зі світлом, - вважає Оксана. - Коли їжджу по деокупованих селах і чую ці історії, їх (рашистів) нена­виджу всім своїм нутром. Коли 16-річному хлопчику виривали по зубу тільки за те, що його батько, вже покійний, був в АТО. Коли бачиш спалені, розгромлені хати, коли чуєш історії жінок, яким за 70 і яких ґвалтували, і вони соромляться про це говорити, ти ненавидиш тих нелюдей. І мені здається, щоб нас не роз'їла ця ненависть, щоб ми не стали такі, як вони, ми повинні більше робити добра. Ми всі українці - добрі і щирі, не дивлячись на свою ненависть, ми повинні берегти оте світле і добре, щоб ця темрява нас не поглинула. Ми не такі, ми зовсім інші. Ми справжні, добрі. І якщо хтось каже, для чого допомагати, я кажу: через хвилину кожен із нас може втратити все, і я це бачила. Два будинки: один з човном і трьома джипами, а другий - із «Жигуля­ми», мешканці однаково стали бідними, там щасливий тільки той, у кого лишили­ся всі живі. Коли їздила по деокупованих селах, я звідти приїздила хвора емоційно, бо важко було пережити, але я реально вірила у цих людей і що ми - крута нація. Війна багатьох переродила, і я впевнена, коли кожен так переродиться, тоді зникне все зло. Треба бачити у людях хороше, і люди відкриють цю світлу сторону. Щоб не задихнутися від болю і горя, треба бачити інший бік — добро.

Зараз, коли ЗСУ погнали рашистів від Києва, Оксана зі своїми рідними зва­лила на свої плечі і турботу про людей, які живуть у деокупованих селах. Возять продукти, одяг, збирають посуд. А окрім того, підшукують житло для переселенців. Бувають у віддалених селах не тільки Київщини, а і Чернігівщини, адже хоча про нашу область говорять менше, але вона, вважає, постраждала не менше.

- Є такі села, де 15-20 хат, туди ніхто не хоче їхати, а люди чекають ось таких во­лонтерів, - каже Оксана. - Притуляють до обличчя і цілують хліб. Розповідають такі жахіття, що і кров холоне. Про дев'ятирічну дівчинку, яку ґвалтували і скільки їй зроби­ли операцій. Це страшно і важко. Але якщо про це не говорити, то з кожним днем буде менше шансів виправити все це.

«Ніхто не має права відпочивати, коли йде війна»

- Я завжди кажу - робити добро про­сто. Треба тільки почати, - каже. - Ти їдеш і тебе просять привезти щось, і ти їдеш знову. І коли ти бачиш вдячні, усміхнені очі, відчуваєш: ти потрібна цим людям. Такі волонтери всі. Якщо раз спробував робити добро, буде ще і ще. Це як наркотик. Їдеш у госпіталь, бачиш очі хлопців і ти знаєш, як не буде важко фінансово, а ти знайдеш гроші і приїдеш до них знову.
Захоплююся Оксаниною добротою, глибиною її душі, здатністю до самопо­жертви, її щирістю і щедрістю. Запитую, звідки все це?

- Не вважаю це якоюсь заслугою чи особливістю, так повинен робити кожен, - каже.

Оксана дуже вимоглива до себе. У перші дні війни працювала практично без відпочинку. Їй здавалося, коли вона буде робити по максимуму, то швидко все скін­читься. І так на повну працювали її рідні.
- Я щиро вірила, ще три дні не посплю і все закінчиться, але через три тижні втратила свідомість від виснаження, і зрозуміла, що треба поспати. Хлопці військові стали лаяти: «Завтра ти видо­хнешся - і ми залишимося без тебе, ми ж на тебе надіємося». Це притаманне всім волонтерам, що ти повинен зробити по максимуму, а завтра знову знайти сили на отой максимум. Я ще не навчилася себе гальмувати. І взагалі вважаю, що ніхто не має права відпочивати, коли йде війна, я жорстка в цьому. І жорстока до тих, хто зливає позиції наших військових, і ці смерті наших захисників на їхній совісті.

Зараз Оксанин день починається о п'ятій і закінчується опівночі. Бо треба скрізь встигнути, всім по максимуму допомогти. Справ дуже багато. Ідей також.

Донечки - п'ятирічна Діана та семи­річна Аріна - уже повернулися додому. Коли рашистські війська відступили і від­крилися жахіття Бучі та Ірпеня, вивезли дітей з мамою до Болгарії, бо Оксана не могла кинути волонтерства - дуже багато чого було на ній зав'язано. Зараз дівчатка поряд. І не дивлячись на свій дитячий вік, допомагають мамі і тату.

- А ще в мене вкрали прапор, який по­дарували військові. Він висів на вході до магазину, - ділиться наболілим Оксана. - Хтось з антиукраїнців. Я наплакалася, бо Оксана Беспала-Синиця з воїнами він мені був дорогим. Але взамін мені подарували аж 17 прапорів.

До речі, про «наплакалася». Читаєш пости Оксани, розмовляєш з нею - і часто чуєш це слово. Так, Оксана зараз часто плаче. Адже кожну втрату, кожне бомбар­дування вона пропускає через своє чуйне і добре серце. Вона не може не плакати, коли чує жахливі історії українців з део­купованих сіл, переселенців, коли бачить згорьовані очі старенької матері чи повні сліз - переляканої дитини. Їй болить. Ра­нима. Чутлива. Особлива. І така сильна.

Розмовляю зі своєю землячкою, читаю її пости, радію, дивуюся і захоплююся її силою духу, витривалістю, щедрістю. Її життєвою позицією, здатністю об'єднувати навколо себе людей, випромінювати те­пло, добро і світло. Вона, дійсно, - неймо­вірна. Вона - справжня щира українка, яка на своєму волонтерському фронті кожним своїм днем наближає перемогу. Її мрія - мирна і заможна Україна - обов'язково здійсниться. І перемога буде за нами, бо маємо таких неймовірних українців.

Газета "Нові горизонти" від 11.08.2022, Людмила КОВАЛЬЧУК Фото з сімейного архіву

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: