Він вижив після падіння військового літака

Цю аварію в небі чернігівці старшого віку, звичайно, пам'ятають. 6 квітня 1973 року на озиме колгоспне поле за містом упав військовий літак. Газети та радіо тоді про таке не повідомляли. А люди говорили, що з палаючої машини вискочили два льотчики. Один з них Віктор Молчанов за кілька днів по тому від одержаних опіків помер і похований на кладовищі в Ялівщині, а другий вижив. Саме з ним, Леонідом Рудецьким, ми й домовилися про зустріч.

Про небо мріяв з дитинства

У ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою, де він працює інженером з техніки безпеки, Леонід Григорович чекав нас з дружиною Валентиною Михайлівною.
— Стільки літ минуло, — каже він. — Невже комусь ще цікава моя доля? Як бачите, живий-здоровий. Трудовий стаж не переривався ні на день. Коли списали з армії, пішов інженером на кафедру радіоелектроніки, далі — в обчислювальний центр училища. А як закрили нашу улюблену льотку, перейшов до ліцею. Івану Андрійовичу Остренку, його начальнику, спасибі.

Про небо він мріяв з дитинства. Після сільської школи на Сумщині поїхав до Кіровоградської вищої школи льотної підготовки, яка готувала пілотів цивільної авіації. Стати курсантом не дозволила бородавка на великому пальці правої руки. Але небо не відпускало юнака. У Чернігові була рідня, і Леонід подався сюди. Медичну комісію в училище льотчиків пройшов без проблем, але на екзамени вже запізнився. Поломи в Успенку повертатися не хотів. Працював свердлувальником на «Жовтневому молоті», а потім — у річковому порту рульовим мотористом. Тому й служити довелося на Балтиці, у радіотехнічній морській розвідці. І хоч служба йшла добре, через рік попросив направлення на навчання все в те ж Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків. У 1967 році Леонід Рудецький став його курсантом.
Чернігів вабив юнака ще й тим, що там жила Валя. Вони познайомилися ще перед його службою, коли дівчина закінчувала школу. Рік листувалися. З першого разу Валя до інституту не потрапила, працювала продавцем у магазині. У шістдесят сьомому вони знову зустрілися. Леонід вступав до льотного училища, а Валя — до Київського фінансово-економічного інституту. І стало зрозуміло, що жити одне без одного вони вже не можуть. Щотижня Валя поспішала зі столиці на побачення до коханого, а він, позичивши у хлопців гарний костюм, мчав на вулицю Гомельську до своєї любої, найкращої дівчини в світі.

Наступної весни вони побралися. А 5 грудня у молодого подружжя народилася донечка Людмилка.
— Були великі замети, — згадує Леонід Григорович. — З Городні до Києва я добирався залізницею через Гомель, поспішав до моїх рідних дівчаток.
Він служив у Конотопі, коли народилася Аллочка. Незабаром перевели в Чернігів, а ще через якийсь час дали двокімнатну квартиру на Червоногвардійській. Вони зробили ремонт, поклеїли шпалери. Залишалося тільки пофарбувати підлогу.

«Льоня сказав звичне: «Я пішов». А в мене обірвалося серце»

Весна у 1973 році видалася ранньою і холодною. 6 квітня небо вкривали хмари, дув вітер.
У Леоніда цього дня був черговий політ. Валя лежала з п'ятимісячною Аллочкою на ліжку. Запам'ятала, як чоловік зупинився у дверях, оглянувся на них і мовив:
— Я пішов.
А в неї раптом обірвалося серце і в душу увійшла незрозуміла тривога. Чому? Льоня завжди так ішов на польоти. І все було гаразд. А тут лізуть у голову недобрі думки. Якесь передчуття? Валя вийшла з дитиною у двір. Як завжди, гули у вишині літаки, перекреслювали білими смугами небо. І раптом настала тиша...

А ввечері зайшов сусід Михайло Макарчук, замполіт ескадрильї:
— Льоня не прийде. Ти тільки не хвилюйся. — сказав. — Він живий, у госпіталі. З ним усе нормально. Буде літати. Не хвилюйся. Він тобі зателефонує.
— І я заспокоїлася, — згадує Валентина Михайлівна. — Настав ранок, а від Льоні ніякого дзвінка. Я в госпіталь. Рвусь до чоловіка, а мене не пускають: «Не можна до нього». Наступного дня все ж прорвалася. Льоня лежав на ліжку ниць. Усе його тіло була суцільна рана. На лівій руці тільки біліла смужка від годинника. Після народження Людочки я подарувала чоловікові той годинник «Полет». Тепер от це було єдине місце, яке залишилося цілим. Я сказала собі: «Ніякої паніки! Тримайся! Не тривож його!» Волю сльозам дала вдома. Без кінця запитувала маму: «Він житиме? Мамо, він буде жити?» Моя мудра мама каже: «А ти запитай Людочку. Вона скаже». Я до Люди: «Донечко, — питаю, — наш тато буде жити?» «Так», — каже донька. «А той дядя, що з ним був?» «Ні». Я знову: «А тато?» «Тато буде жити. Чого ти питаєш?»

«У польоті ми були всього 16 секунд»

— Це мав бути звичайний тренувальний політ, — розповідає Леонід Григорович.
— Завданням його було отримати мені як льотчику-інструктору допуск на вправу «політ під шторкою», яку пізніше мав виконати курсант. Летіли, на надзвуковому МІГ-21, що досягає швидкості понад 2000 кілометрів на годину і піднімається на висоту 20 кілометрів.
Перед польотом виявилося, що на колесах літака стерлася гума. Доки її міняли, заступник командира полку підполковник Михайло Куричев, який мав дати допуск, полетів з іншим інструктором. А зі мною вирішив летіти інший заступник командира Віктор Молчанов. Для нього, можливо, це був останній політ перед відрядженням у В'єтнам, де тоді ще йшла війна.

Ми піднялися в небо після обіду, десь о 15.20— 15.30. На висоті 70 метрів заглух мотор. Як з'ясувалося пізніше, обірвалися лопаті компресора і перебили трубопроводи, по яких до двигуна надходило пальне. Літак спалахнув і почав падати. На величезній швидкості машина торкнулася землі поблизу того місця, де сьогодні на кладовищі Яцеве стоїть церква. Тоді це було колгоспне поле. У повітрі ми були всього 16 секунд.
Одяг на мені горів. А в передній кабіні, де сидів Молчанов, пожежі ще не було. Коли підполковник відчинив кабіну і спробував вистрибнути, він за щось зачепився. Вибухнув підвісний бак з гасом, і Молчанов спалахнув, як свічка. А я вискочив через розбитий ліхтар, впав на озимину, намагаючись збити з себе полум'я. Біг проти вітру до крайньої хати, а Молчанов — у протилежний бік, за вітром.
Жінку, що вибігла з хати, я попросив допомогти скинути з мене палаючий одяг. Вона схопила ніж чи ножиці, вже не пам'ятаю. Зрізала все, що горіло. На мені залишилася резинка від трусів і спереду клапоть тканини. Я вибіг на дорогу, зупинив вантажівку ГАЗ-51, яка й відвезла до госпіталю. Молчанова рятував голова місцевого колгоспу. Накрив своїм плащем і теж відвіз у госпіталь. Казали, у підполковника згоріли всі нутрощі. У мене ж — 56 відсотків шкіри.

Досі не знаю, хто були та жінка і водій ГАЗ-51. Хотілося б подякувати їм за першу допомогу.
Аварію нашого літака бачили двоє місцевих школярів. Прізвище одного Середа, пізніше він вчився в нашому училищі. А його товариш нібито став лікарем. Хлопці давали свідчення комісії, яка розслідувала причину катастрофи.
У госпіталі веліли почекати візок, аби відвезти мене нагору. Але я в гарячці побіг сходами самостійно. А далі укол — і біль затих. Усе добре...

«Боявся спати. Думав, не прокинусь»

— Місяць не спав. Боявся, що засну і не прокинусь. При таких опіках людина помирає на 9-ий день. Якщо подолає цей рубіж, тоді небезпека очікує на 21-ий день. Я вижив. На 21-у добу мене відвезли в опіковий центр у Київ, де я пролежав чотири місяці. Ниць, на животі. Перші два місяці біля мене сиділа теща Марія Хомівна, ще два — мати Олександра Іллівна. День і ніч, день і ніч, не відходячи від ліжка. Годували з ложечки, поїли, доглядали, як малу дитину, дорогі мої, святі жінки, царство їм небесне і наша вічна пам'ять.
Часто їздила Валя. Дочок привозила. Одну — за ручку, другу — в оберемок. Було щастям бачити їх.
Здавалося б, годі розраховувати 26-річному лейтенанту на увагу високих чинів. Але два рази мене провідував командувач авіації Київського військового округу двічі Герой Радянського Союзу генерал-полковник . Микола Скоморохов. Лікування було на високому рівні. Мені зробили сім операцій. Шкіру з ніг пересаджували на руки. Бачите, скільки тут латок. Коли зайшла мова про ампутацію лівої руки до плеча і кисті правої, я відмовився. Що буде, те й буде, вирішив. Спасибі, руки врятували. Ліву довго не міг підняти, зігнути. Розробляв її самотужки. І ось вона згинається в лікті, я піднімаю її, роблю нею все, як і правою. Правда, руки мерзнуть, тоненька шкіра, що наросла, не захищає від холоду. Але це вже деталі.

А на ноги став десь місяці через три. Провідати мене приїхав зять, чоловік двоюрідної сестри. «Гришо, — попросив його, — давай спробуємо стати на ноги. Бери за шию — голова не відірветься. І піднімай». Гриша взяв мене обома руками за шию під підборіддям (все інше було в бинтах), опустив ноги на підлогу. На той час з колишніх 87 кілограмів у мені залишилося тільки 47, але, гадаю, підняти геть забинтованого чоловіка було не просто. Та й страшно. Але ми справилися! Стояв я якусь мить. Головне, що стояв! Відтоді почалося нове життя. Через тиждень зробив перші кроки.
Ще пам'ятаю 18 серпня, День авіації. З радіоприймача линуть авіаційні марші, пісні. І я розплакався... Сиджу на ліжку, руки забинтовані, мучать пролежні... От принесли тарілку полуниць, а як їх покуштувати? І тут заходить до палати Микола Юхимович Повстяний, відомий лікар, доктор наук. Подивився на мене і на ті полуниці і приніс паличку. Каже: «Бери в руку і спробуй настромити на неї ягоду. А тоді в рот». На правій руці в мене вцілів великий палець, на якому колись була ота бородавка, що не дозволила стати цивільним пілотом. Ліва ж висіла, як батіг. І я настромив ягоду на ту паличку! Правою навчився і їсти, й писати, і всього іншого раніше, ніж хоч якось запрацювала ліва.

Так було. Після опікового центру лежав у київському госпіталі. Рік і місяць по лікарнях — це не день і не тижденьчи два. Але завжди вірив, що буду жити. Усім смертям на зло! Коли після лікування проходив медкомісію, усі лікарі визнали придатним до льотної роботи. Крім хірурга, який виніс категоричний вердикт: «Не придатний». Мене нагородили медаллю «За відвагу», присвоїли звання старшого лейтенанта, дали трикімнатну квартиру і комісували. Перша пенсія — 150 карбованців. Треба було вчитися жити по-новому.

Збудував дім і дачу, зробив два трактори, водить автомобіль, ходить на полювання, рибалить, косить траву

— Та все він робить, усе вміє! — ласкаво дивиться на чоловіка Валентина Михайлівна. — Я виросла у власному домі. Квартира з усіма вигодами — це добре, але мати власний великий дім, де вистачає місця і дітям, і онукам, хотілося завжди. Виросла дочка, вийшла заміж, народила нам онуку, і ми вирішили, що час братися за будівництво такого дому. Звели його на батьківському подвір'ї, власне, розширили старе житло. А тоді ще побудували два гаражі, під навісом склали піч. Тримали хазяйство: свиней, кіз, птицю. Леонід багато чого робить власними руками. Вони в нього справді золоті. Газ проводили — копав лопатою траншею, працює на городі. Усе вміє.
А на перших порах було важко. Пам'ятаю, виписався з госпіталю, сіли обідать. У тарілку з бульйоном поклала курячу ніжку. А Льоня дивиться на неї розгублено, питає: «Як я буду їсти?» «Бери в руки, — кажу, — і їж».

Він завжди любив і любить машини. «Жигулі»-копійку ми купили ще до аварії. Після госпіталю Льоня пішов у гараж, сів за кермо. Коли переконався, що зможе водити, зрадів. «Усе нормально», — сказав. Пізніше у нас була «Волга». Щоліта двадцять років підряд своїм ходом їздили відпочивати в Євпаторію. У «Скіфі» Льоня обладнав п'ять місць. Могли на вихідний змотатися в Одесу — покупатися в морі.
На Дніпрі у нас був човен. Рибалили, відпочивали. А з полювання чоловік завжди приносив трофеї. Як правило, птицю.
Живемо нормальним життям. Разом ми уже 42 роки. Це в шлюбі. А коханню нашому ще більше. Виросли дочки. Вже доросла онука. То хіба це не щастя?

Вони гарна пара — Леонід і Валентина Рудецькі. Покохавши одне одного в молоді роки, пронесли це почуття крізь життя. Гідно вийшли з випробування, яке послала доля. Красиві люди.


Валентина та Леонід Рудецькі. А за ними - літаки, на яких літав наш герой

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №23 (1257)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.