Люди, які стали рідними назавжди

Подружжя Кошових із Ніжина взяло під опіку маленького Богданчика Осадчого. За два місяці до цього у хлопчика померла мати. «А в нашому роду вже було - подібне. Мій дядько Степан Ларіонович Топиха усиновив хлопчика з дитбудинку. Виховав, вивів у люди. Дядька вже нема на світі. А Михайло живе в Седневі», — розповіла Ганна Володимирівна.

«До всіх дітей приїздили. А до мене — ніхто»

Михайла Степановича ми вдома не застали.
— У Клочків поїхав, — пояснила дочка.
— Коли повернеться, не знаю. Мо, увечері. Телефона в нього нема. Та тут недалеко, навпростець кілометрів два.
— А ти не дуже зайнята? Мо, проведеш? У дев'ятикласниці Наді того дня був у школі останній дзвоник. Тепер дівчина поралася на городі, полола грядки. Допомогти нам погодилася. І ми поїхали до Клочкова.
— Так, я з дитбудинку, з Прилук. У якому віці потрапив туди, не знаю. В пам'яті залишилася їдальня, де нас годували, ще баня, куди водили митися, — розповідає Михайло Степанович. — Вибігали ми звідти голенькі. Старші діти, що чекали своєї черги, дивляться на нас і сміються.

Ще пам'ятаю, що дуже заздрив тим, до кого приїздили родичі — мами, тата, бабусі чи сестри та брати. Гостинці їм привозили. А до мене ніхто ніколи не приїздив. І я запитував у вихователів: «А до мене коли хтось приїде?» Вони заспокоювали: «Жди, приїдуть і до тебе». І я ждав.
Мені вже п'ять років було, коли до групи зайшла вихователька і сказала: «Михайлику, до тебе батьки приїхали». Боже! З криком «Ура!» я побіг до залу. Там сиділи чоловік і жінка, а на столі лежали цукерки, печиво, стояла пляшка з лимонадом. «Це — мені? — питаю. — Усе?» «Тобі, тобі», — кажуть вони і плачуть. «А ви мої мама і тато?» «Твої, синочку, мама й тато, — відповідають і обнімають мене, пригортають до грудей. — Поїдемо, Михайлику, додому».

Щастю моєму не було меж. Я побіг у групу похвалитися, що за мною приїхали мама і тато, і я тепер житиму вдома. Радість розпирала мене.
Їхали до Чернігова автобусом. У Ніжині мені купили морозиво. І це теж було щастя. У дитбудинку нас годували добре, і цукерки та печиво давали, і морозиво. Але ж там — усім, а тут — тільки мені! Та ще хто — тато і мама!
Дорогою вони розповіли, що живуть у селі, тримають двох корів, свиней, є курочки, гуси, качки. Мене чекав новий світ, те, чого я не знав досі.
У Чернігові ми пересіли на інший автобус і приїхали до Седнева. Починалося нове життя — вдома.

«Тепер твоє прізвище Топиха»

— Степану Ларіоновичу і Катерині Павлівні на той час було вже по сорок літ. Батько родом із Заньок Ніжинського району, був на фронті. На Курській дузі йому осколком перебило ліву ногу, і вона стала коротшою на 2 сантиметри. Був він людиною гордою, ніколи не виставляв свого каліцтва, про війну розповідати не любив і нагород не носив.
Мати з Березни. Зведена сестра Героя Радянського Союзу Петра Івановича Лишафая. її молодесенькою погнали до Німеччини, працювала у господаря десь під Данцігом.
Після війни вони обоє приїхали до Седнева на навчання. Була тут спеціальна школа, в якій навчали на ветеринарів. У ній вони познайомилися і побралися. Жили дружно, поважали одне одного. Не наживши власних дітей, вирішили, що чекати вже нема чого, треба взяти дитину з дитбудинку. Хотіли дівчинку. З цим наміром і приїхали до Прилук. А їм порадили мене. Я був біленький, синьоокий, не вредний. Мабуть, сподобався їм. Так і потрапив у сім'ю, що стала мені рідною.

У дворі у нас жив криволапий пес Рекс, у хаті — коти Рижик і Веснушка, з якими я грався на печі. Батьки йшли на роботу — мати в магазин, батько в радгоспну комору, мене замикали, наказували не лізти ні в яку шкоду. Одного разу я таки спокусився на сірники. Коли на печі почали горіти тряпки, злякався, залив вогонь водою, а сам заховався у комірчині. Батько ніби відчув щось неладне і прибіг додому. Хата була повна диму. Палія знайшов швидко. Тоді, єдиний раз у житті, по моїх сідничках походив ремінець. Сувору розмову я запам'ятав назавжди.
Оглядаючись у минуле, можу сказати, що моє дитинство було щасливим. Ми з хлопцями копали на вигоні землянки, ловили рибу у Снову. Як і всі сільські діти, виганяв телят на пашу, рвав кролям траву. Рано навчився косити. Дуже любив перевозити човном сіно через річку. Човен у батька був свій, і я гріб одним веслом до іншого берега. Пас корів. Дуже любив і люблю молоко. З булкою і варенням — справжня смакота. Влітку гостював у баби Федори в Заньках. Брався за всяку роботу. Пиляв і рубав дрова, будував навіси, з різних запчастин майстрував велосипед. Дитинство — найкраща пора в житті!

У школі вчився посередньо, тож після її закінчення нікуди не пішов. На курсах у ДТСА-АФ одержав водійські права, перед армією ще трохи й попрацював водієм.
Служив у повітрянодесантних військах у Кіровограді. Маю 48 стрибків з парашутом.

У дорослому житті усе складніше

— Після армії працював у радгоспі. Мій водійський стаж — 33 роки.
Таню примітив, коли їй було ще п'ятнадцять літ. На мої залицяння сказала, що піде заміж у двадцять. Чекав. Ми побралися. Народилася Настя. Але наше сімейне життя не склалося, ми розлучилися. Нині моїй дочці вже 24 роки, а її синочку Павлику — два. Така втіха, така радість дідові!
Не знаю, може, через дитбудинівське своє дитинство, в мене тверде переконання, що чоловік обов'язково повинен мати сім'ю. І через місяць чи два після розлучення я одружився вдруге. Юля була з Тур'ї Шорського району, в Седневі працювала агрономом. Пожили ми з нею тільки рік. Синок наш народився мертвим, був тричі обкручений пуповиною. Я вирішив, що нічого хорошого в нас не буде, що нам пороблено на смерть, і разом жити не варто. Пізніше Юля виїхала до Італії, вийшла заміж за поляка.

А я через рік оженився втретє. Валя приїхала до табору «Веселка» на виробничу практику, працювала кухарем. Молоденька, 17-літня дівчина припала до серця, і я запропонував їй:
— Виходь за мене.
У нас народилися дві дочки. Катя вчиться у Чернігівському педуніверситеті, а Надя закінчує дев'ятий клас.
Два роки тому пішли з життя дві мої дружини — Таня і Валя. За тиждень до цього Настя народила синочка, і мати готувалася зустрічати з пологового будинку онука. Везла рибу для святкового столу. На мотоцикл, у якому їхала, налетіла якась машина. Тані зробили операцію, але врятувати не змогли.

А через сорок днів не стало й Валі. Вона завжди боялася води, ніколи не ходила купатися на річку. Того вечора пішла проводжати подругу, а коли поверталася берегом, не помітила в темряві обриву і впала у воду. Я був на чергуванні. У Каті якраз був випускний. Дочки пішли на танці. Коли Валя не повернулася, ми подумали, що заночувала у подруги. її тіло вранці знайшли рибалки. Спочатку подумали, що втопилася якась дитина. Валя була маленька, невисока. Викликали міліцію. Катя з друзями проходила мимо, бачила утоплену, а що то мати — не знала. Ії впізнали сусіди. Тоді й Наді сказали, вона вдома була. Перелякана дівчина по телефону знайшла Настю, а та вже повідомила страшну звістку мені. Так ми залишилися без матері.

«Вони мені рідні. Найголовніші»

— Батьки мої пішли з життя раніше. У матері був страшенний склероз. Було, вийде з сапкою на город.і рубає усе підряд. Заговорювалася. Доглядала її Валя. Відійшла мати перед 2000 роком, у грудні. А через три роки помер батько. Високим тиском страждав. На їхню долю випало багато випробувань. Війна, фронт і німецька неволя, післявоєнна розруха. Були вони хорошими людьми, мене виростили. Не знаю, як склалося б моє життя, аби не взяли вони мене із дитбудинку.
Мені було років п'ятнадцять, коли чужа баба відкрила таємницю:

— А ти знаєш, що вони тобі не рідні? — запитала.
— Вони мені рідні. Вони в мене одні, — відказав їй. — А ви хочете, щоб я батька погукав?
Але пізніше все ж запитав у матері, чи то правда.
— Правда, — сказала вона. — А хіба ти у нас чимось обижений?
Трохи згодом я знайшов довідку про всиновлення. Виявилось, що за народженням я Васильєв Михайло Валентинович. Народився 1959 року в селі Рови Іванківського району Київської області. Хто були батьки, чому я потрапив до дитбудинку, нічого не знаю. Але нікого не виню. Мабуть, була якась вагома причина. Шукати нікого не став. Для мене єдині батьки — Степан Ларіонович і Катерина Павлівна Топихи. Вони мене виростили, виховали, вивели в люди. За це я їм вдячний усе життя. Вони головні для мене. Може, я й розводився з жінками через те, що шукав таку, яка б їм догодила. Звичайно, добре було б мати брата чи сестру. Може, вони десь і є. Але нехай усе буде так, як склалося.

Після загибелі Валі ми з дочками вирішили корову не збувати. Держимо досі. А ще курей, гусей, індиків, індокачок. Молоко онуку ношу. Продаю дачникам ще сир і сметану. Самі робимо масло. В хазяйстві у мене трактор з косаркою і плугом, вантажівка, мотоцикл. Чотири гектари паю здаю в оренду. Картоплю продаю. Платять, правда, мало. 2 гривні за кілограм — хіба це ціна? Скільки праці в неї вкладеш, доки виростиш! Гроші потрібні — у мене ж чотири дочки. Хто четверта? Наташа. її мені народила Лена. 19 років тому. У шлюбі ми не були. Про її існування знала Валя. Було, полаємось, я й кажу: «Піду у Клочків». А вона: «Я тобі піду!» Тепер Лена моя нова хазяйка. Оце її хата. А ото й вона сама. Я допомагаю їй продати картоплю.
Усі чотири дочки схожі на мене. Усіх люблю. І дуже хочу, щоб життя їх було щасливим.



Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №22 (1256)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.