Снайпер Степан Петренко застрелив 422 німця

Якщо спитати у селі, де живе Тетяна Петренко, не кожен скаже. А от «геройшу» знають усі. Покійний чоловік Тетяни Єгорівни, гвардії старший сержант Степан Петренко — Герой Радянського Союзу. Степан Васильович серед снайперів Великої Вітчизняної на 13-ому місці. Він знищив 422 гітлерівці, з них 12 снайперів, 9 спостерігачів і 42 кулеметники. За кілька років після війни молодий Степан повернувся додому до Задеріївки і одружився з Тетяною. Помер Степан Петренко у квітні 1982 року. Залишив дружині двох дітей — Валеру та Люду, і довічне «геройша».

«Ідіть! Я замуж не собіраюсь!» Так Тетяна завернула сватів героя. А потім здалася

У просторій хаті Петренків, на в'їзді у село, тепло, чисто і затишно. На диванчику сидить старенька, бавить трьох котів. На стінах фотокартки чоловіка, дітей.
— Це Степан на Червоній площі у Москві, як «Звєзду» давали, це Люда наша, це із сином, — показує Тетяна Єгорівна. — А у цьому піджаку він завжди на Дев'яте ходив, з медалями.
— Ви гордилися, що за Степана вийшли?
— Я? Чого? І не знала зовсім, хто він. Кажуть, прийшов герой якийсь. Ну, герой, то й герой.
Я тоді у колгоспі ланковою робила. Прийшла у контору за нарядом увечері. І він там якраз. Переглянулись та й усе. А за скількись днів заходжу до хати, а там Степан сидить з батьком та дядьком моїм. «Знаєш, чого прийшли?» — питають.
— Ідіть! Я замуж не собираюсь! — відказала. Багато до мене хлопців кидалось. Та я женихами не займалась. А тоді через скільки днів прийшов уже з мамою своєю і таки умовили мене.

Скоро і поженилися. Та яка там після війни свадьба була? Зібрались сім'єю, випили. А розписували нас удома 20 листопада 1952 року. Він попросив. Мені 20 було, а Степану — 30. А тоді зразу на службу поїхав у Литву. Після війни воєнним служив.
— Ви його любили?
— Полюбила. Багато за ним дівок бігало, а він чогось до мене.
З Литви Степана перевели до Мінська, а звідти у Лоїв — через Дніпро. Та дома мало бував. А до мене все хлопці бігали — кидай, кажуть, Степана, у нього там знаєш скільки. А він же і красивий був.
— І не ревнували?
— Ні. Він мені пісьма писав. І гроші висилав. Я і пальто собі красиве купила, й іншу одежу. А ще туфлі у Лоєві купила. Я досі храню. Показать?
Старенька підводиться. Ой, зігнуло Єгорівну життя... Каже, недавно, років зо три. Шорхається під ліжком.
— Знайшла, — радісно показує пару чорних з брошкою черевичків на підборах. Гарні, добротні, навіть набойки не постирались. — Не викинула. Шкода. Таки пам'ять. Ану, приміряй!

З якимось трепетом взуваю. Якраз! Оце так: у мене розмір геройші!
— Нарешті Степана перевели у Лоїв і навіть квартиру там дали. Та я туди не хотіла. Якраз і Валєра наш родився. Ходив він туди-сюди. А тоді каже: надоїло козирять! Буду додому вертатись.
Його ще тиждень у Москві продержали. Умовляли не йти. Та від свого не відступився.

«У хаті я командир!»

Ще трохи Степан Петренко попрацював у Лоївському райкомі, а тоді переїхав до Задеріївки. Влаштувався до школи вчителем фізкультури та допризовної військової підготовки.
— Добрий господар був?
— Усе робив. І на городі, і з худобиною. І людям, що треба, поможе. Ніхто про нього горкаго сказать не мог. Та і випивав же. Кожен хотів пригостить.
— Командував, як вип'є?
— Ой, ніколі. Тихий такий. Носом клює і спать лягає зразу.
Він і мухи не обидить. Мною ніколи не командував. У хаті я командир. А він сміявся та казав: треба колись і бабу послухать. На фронті надоїло командувать.
— А з дітьми помагав?
— Грався. Та пелюшки не міняв, уночі не вставав. То все моя робота.
— Вночі добре спав? Страхіття не снилися?
— Добре спав. Ніколи не кричав, не крутився. І про сни не розказував, не жалувався.

— Не боялися з ним жити, стільки він людей настріляв?
— Ой, і чого боятися? Він же і курки зарубать не міг. Як рубає, то одвернеться і півкурки з головою одрубує. А як свиню кололи, закривав очі і тікав. Завжди когось звали копоть. Крові боявся. Оце табі і снайпер.
— А як же на війні?
— То война. Як не ти, то тебе. І у німців були снайпери. Розказував: за усю війну ні одного дня не те що в хаті, у сараї не переночував. Усе то на кущі, то під кущем. Був тричі ранений і один раз контужений.
А як за «язиком» ходили, то на обратном путі його раз ледь не підстрелили. Перелякався, тікав. Поки добіг, посивів. Було тоді Степану 22 роки.
Про війну говорить не любив. А от співать і танцювать любив. І до нас гості часто приходили, і ми до когось ходили. Гарний голос був.
— Подарунки дарував? Гарні слова казав?
— На Восьме марта гарні часи подарив. А так усе платки — луччий подарок. А як називав? Тетянушка. А ще доля моя — казав і усміхався.

— Взагалі, примхливий був у вас чоловік?
— Що поставлю, те і їв. Борщ — то борщ, картоппя — то картопля. Ну, не помню такого, щоб приказував: приготов те чи те. Все їв. А от сам ніколи не готовив.
Одягав, що було. Так, як у селі всі одіваються. Було у нього два костюми. На виход. На одному з піджаків — ордени та медалі висіли. У ньому на Дев'яте травня ходив.
Тетяна Єгорівна дістає із шухляди старий фотоальбом. На фотографіях середнього зросту молодий чоловік. Симпатичний.
— Ми з ним мало фотографірувались. Не було коли, — каже геройша.

На одній з карток — біля будинку сидить Тетяна з малими Людою і Валерою. Ну, кров з молоком. Як на такій було не жениться? І ще якась дівчина. Хто вона?
— То дочка Степана. Ще до войни була у нього нєвєста — учителька. Як ішов на фронт, то вона осталась бєрєменна. Вже при нємцах родила дєвочку. Не дождалась Степана, стала жить з другим. Нажили хлопця. Але і з тим не склалося. І письма Степану слала. І приїжджала, просила: давай зійдемось. Та він не пішов, не покинув нас. А Тамару, дочку, не оставив. Гроші їй давав. Вона до нас і в гості приїжджала.


Останнє фото у паспорті героя

Не вихвастувався

— Як святкували у родині День Перемоги?
— Збирали кашолку і йшли до пам'ятника. Там школьніки строїлись. Квіти клали. Красиво було. А тоді сідали недалеко на траві та згадували війну, споминали товаришів.
— Отак святкував герой? І ніколи нікуди не їздив? У Москву, Київ?
— Запрошувати запрошували. І у Латвію, і у Москву, і у Київ. Та Степан їздив тільки кілька разів у Ріпки та ще пару раз у Чернігов. Скромний був, не любив вихвастуватись. І не геройствував. Ото пошлю до голови попросить трактора. Так прийде і каже, завтра буде. А чого не можна сьогодні? — злилась я. Хоть самій ходи. Не вмів на своєму настоять.

— З друзями фронтовими бачився?
— Тільки раз приїздив Буденков. Це Степан з ним на фото на Красній площі. Проїздом побув кілька днів. А муж із Задеріївки нікуди. Ох, і чого так рано покинув мене? — починає плакати Тетяна Єгорівна.
Якось проснувся, побрився. Я їсти наложила. Та сама туди-сюди бігаю. А він мені про сон розказує. Це таке перший раз було. Нічого не запомнила. Тільки одне: «І помчали мене коні вороні. До чого це, Тетянушко?» — запитує. А я звідки знаю? Та й пішов до школи. Скільки там пройшло, біжить до мене вчителька. «Там, Тетяно, щось з твоїм мужем». Прибігаю, а він як стояв біля лавочки, так і упав. Та чорнильне лице. Задихається. Задишка у нього часто була. Я мацаю пульс — нема. Давай требушить. Чорнота зошла. Але Степан так і не піднявся. І повезли його кіньми. Поховали тут же, у Задеріївці. От до чого сон той був. Од чого вмер, не знаю. Скрить тіло я зрачам не дала.
Тетяна Єгорівна починає гірко плакати, наче її Степана поховали тільки вчора.
— Я он соку наносила. Мені муж березок за дорогою посадив. Тепер щовесни сік, а тоді квас. Все його вспоминаю.
Виходимо з хати.
— Он і яблуні, груші, — все він насадив. Добрий сад був.

— Як з усім сама вправляєтесь?
— Ой, я тільки того року корову і свиню збула. Зараз тільки кури. Діти помагають. Люда у Чернігові, медсестра, часто приїздить. Валєра у Києві, будівельник, з внучкою буває. А так усе роблю. Треба ж жити.
Вивела мене до самої хвіртки. Старенька, з паличкою. Лишилась зі своїми котиками — Кузею, Мурчиком та Катеринкою. Але голову держить рівно, гордо. Геройша!

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №18 (1252)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.