Максим Примачок з Волинки загинув від кулі снайпера. Перед його смертю матері наснився моторошний сон

Добавить новость

Воскресенье, 3 Июля 2022 17:53  |  Просмотров: 32727

Гримить війна. Вона увірвалася у нашу країну непроханою гостею. Не сказати словами, якого болю завдала кожному. Ми віримо у святу перемогу, молимося за те, щоб настав мир, і ніколи не забудемо того жахіття, яке принесла ниця «сусідка». Не вибачимо, бо цьому нема прощення. І ніколи не забудемо кожного, хто віддав своє життя за рідну землю. Україна у скорботі - ховає своїх синів. їхні імена ми бу демо пам’ятати все життя. Вони не просто солдати, а воїни світла і добра. Таким воїном назавжди залишиться Максим Примачок з Волинки.



ВІЙСЬКОВИЙ

Народився він на Сосниччині. «Тихий, сором'язливий, завжди біля мами». Так каже Наталія Анатоліївна Краснопір - справжня сільська трудівниця. Все життя в роботі - город, господарство. Гуляти ніколи. І дітей до праці привчала. Коли вийшла заміж і відчула, що вагітна, засяяла. Діти - це завжди благословення Бога. Хто народиться не знала, але дуже хотілося сирого тіста і камси. Свекруха частенько пекла житній хліб, то Наталія завжди трохи їла тіста. Таке воно вже бажання вагітних. 7 лютого 1997 року народився Максим. Синочок ощасливив сімейне життя. За другою дитиною бажання відчувала такі ж - сирого тіста і солоної риби хотілося найбільше. Ім'я своєму меншому братику дав саме Максим і вийшло це зовсім випадково. У двоюрідної сестри Наталії сина звати Руслан. Він грався з ним. І коли Максим прийшов у пологове провідати маму, спитав: «Мамо, а як там Руслан? Ой, братик!» Всі посміялися, але дали значення цій випадковості. Ну, що ж, раз новонародженого назвали Русланом, то нехай так і буде. Сини росли, мужніли. Максим пішов до армії і вже на той час прийняв чоловіче рішення: буде військовим, захисником. В армії відразу підписав контракт на службу і тільки тоді мамі сказав про прийняте рішення. Спочатку був у Житомирській області. Тоді повернувся в Десну, там навчався. Згодом перевели у Гончарівськ. А тоді потрапив у Донецьку область. Мама втратила спокій, адже син проходив службу на другій лінії оборони. Він повернувся додому після закінчення контракту. Вісім місяців побув у рідних краях. Шукав роботу. Але служба не відпускала. Знову пішов контрактником до Гончарівська. Звідти відправили до Кримського кордону. Там поламав ногу і його повернули у Гончарівськ.

АНАСТАСІЯ

В житті з'явилася кохана дівчина Анастасія. Вона, як і він, віддала себе військовій справі. Служить у 12 батальйоні в першій танковій бригаді навідницею. Мріяли, кохали, мали спільні плани на майбутнє, обговорювали весілля. І ніхто з них гадки не мав, що війна зруйнує все. Наталія Анатоліївна раділа, що син хотів одружитися. З майбутньою невісткою говорила по телефону, але вперше побачилась вже на сороковини сина. Максим планував вступити до військового вишу. Анастасія казала: «Досить тобі в солдатах ходити, пора здобувати підвищення». З мамою цими планами син теж ділився. А тоді війна увірвалася в Україну і Максим зі зброєю у руках помчав боронити Чернігів. З мамою тримав зв'язок. Було і таке, що по три дні між ними було мовчання. Серце мами тріпала тривога: де він, що з ним, чи все добре? Та яке щастя, коли він знову з'являвся у мережі і казав: «Вибач, мамо, зв'язку не було. Все добре». Перебої в мережі траплялися й надалі. То два дні, то чотири. Але для мами цей час перетворювався на вічність. Молила Бога тільки про одне: Господи, врятуй мого синочка.

18 БЕРЕЗНЯ

говорила з ним по телефону після обіду. А наступного дня син не відповів. Мовчав і 20 числа, і 21, і 22. Тривога розривала серце. На той час брат Наталії з дружиною і дітьми перебував у сестри у Волинці, рятуючись від пекла, адже проживав у Чернігові. І 22 березня майже під вечір знайома зателефонувала до нього і повідомила, що його племінника Максима вже нема серед живих. Вона також військова. Сказала, що в нього смертельне поранення у шию, ймовірно снайпер.

- Господи, в мене ноги підкосились від почутого. Я відмовлялась вірити, що це реальність. Та від біди цієї не втекти. Мого Максимка нема, стояло в голові. Перед цим, десь за тиждень, мені наснився сон, що в хаті я почула потужний удар. Злякалася і вибігла на вулицю. А в сусідів на вікнах висять чорні штори, причому не в будинку, а з вулиці. А я стою і думаю, а чому ж з вулиці? В Чернігові тривали запеклі бої. Господи, це такий стан безпорадності, коли ти навіть тіла дитини не можеш побачити і не відомо чи побачиш взагалі. Як страшно, що навіть голови до могили не схилити. З нами тримали зв'язок і казали, як буде можливість, то тіло його привезуть. Ми вже зневірились. Адже минуло 12 днів після його смерті. А тоді нам подзвонив колишній голова і сказав, що його тіло переправили через Десну і везуть додому. Ми вже і не сподівались, що синочка привезуть до рідної землі. Перед цим везли вбитого з Чернігова героя до Чорнотич. Ту колону з тілами обстріляли окупанти. Вже у моргу нам відкрили пакет і показали нашого Максима. На шиї я побачила рану від пострілу. Мого синочка поховали.

- Дякую всім, хто ризикуючи своїм життям, допоміг привезти Максима. Всім, хто надав допомогу у похованні. Всіх я не згадаю, адже із-за горя світу білого не бачила. Вже минуло 40 днів, як не стало Максима. Його наречена Настя тоді не змогла провести свого коханого в останню пруть через бойові дії. Вона дзвонила мені постійно і вперше я її побачила вже тоді, як вона до Волинки приїхала на сороковини. Вдячна їй за це. Її серце, як і мені, вирвали живцем. Мій син для неї на все життя залишився нареченим, коханим. Час не лікує. Оця тиша найстрашніша. Кричати хочеться від безпорадності. Боже, хай понесе кару за свої злодіяння той кат, який вбиває нас, руйнує наші будинки і топче з ненавистю. Батько синів помер 4 січня цього року. Ми давно розлучилися. Вже 9 років, як я живу з Віктором. Діти прийняли його і між ними добрі відносини.



БРАТ ПІШОВ СТЕЖКОЮ МАКСИМА

Руслан також пішов стежиною брата і пішов служити по контракту. Коли батько помер, то обоє приїхали, щоб провести його в останню путь. Вже після смерті син наснився мені. Стою і кажу йому: сину, ти прийдеш додому? А він і каже: я в тата спитаю. Якщо ми прийдемо, то ти даси йому кусочок хліба? А я кажу: дам. І сон скінчився. А другий раз наснився, що сидить біля вікна у чорному одязі і гупає. А я кажу: відійди від вікна і не гупай. Він мовчки встав і відійшов.

Особисті речі сина передали. Документи ще не всі повернули. Там залишився його рюкзак. Настя його забрала і наступного разу пообіцяла привезти. Дуже болить, що сина нема. Добре, що з нами в хаті живе мій батько, то хоч є на кого звертати увагу. Чоловік завжди мене заспокоює і каже, щоб не плакала, бо серце взагалі посаджу. А як не плакати? Іноді заховаюсь від усіх, наплачусь, щоб вони не бачили. Стає трішки легше. Вже і городи пішли, то хоч трохи відволіклась. Але надовго не допомагає. Фото сина поставила вдома на стінку дивана. І щоранку, відкриваючи очі, бачу його. Привітаюсь з ним, говорю. Він в житті добрий був, тихий, сором'язливий, ніколи не жалівся. Завжди казав під час війни: мамуль, все добре. 28 лютого прислав мені дві фотографії. Одного разу тільки сказав, що вночі холодно і ноги мерзнуть. Нас місцеві пускають в хати. Іноді ночуємо у покинутих будинках, звідки люди повтікали. А про те, як гради вибухали, які жахіття поряд - жодного разу не обмовився. В той день багато хлопців загинуло. 7 лютого йому виповнилося 25 років, а 19 березня не стало мого сокола. Як жити далі?

Менший Руслан зараз служить під Запоріжжям. Йому теж дуже болить, що брата нема. Мені казали, що я можу подати рапорт і Руслана відпустять додому на два тижні. Та я не стала цього робити. Зараз і в нас нема спокою. Щодня обстрілюють Чернігівщину. Щохвилини думаю за Максима, згадую, як в дитинстві плутав літери, на пшоно казав шмоно, замість тигр казав тірг. А на тролейбус казав трамбулейбус. Якось з хрещеною вчив букви, вона каже, скажи індик, а він так глянув на неї і каже, хай буде петух. Ця рана на все життя. Господи, зупини цю війну. Хай не гинуть наші діти. Я сину СМС писала, коли не було зв'язку. Це дуже страшно, не бачити своїх дітей і не знати, що з ними. Його дівчина Настя з ним схожа, ніби його сестра. Дякую їй, що мене не забуває. Хай в її житті складеться все добре, щоб вона пізнала щастя і більше не знала сліз, каже мама.

Гірко, що йде війна. Вся Україна об'єдналася і стала однією родиною. Нема тепер твоє, моє, є ми. Ми разом і гинуть наші батьки, наші сини, наші люди. Ми українці, і в наших жилах одна кров і всі молимося, хай настане перемога, хай наші сини-соколи повернуться додому, де їх чекають. А тих воїнів, що віддали свої життя за нас, ми ніколи не забудемо. Спіть спокійно, воїни світла і добра!

Джерело: газета "Вісті Сосниччини" від 19.05.2022 р., Наталія МАТВІЄНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: