Виграв «Волгу» за 50 копійок

В одному з відряджень у ріпкинське прикордоння почула розповідь про щасливчика, який ще в радянські часи виграв по лотерейному квитку автомашину «Волгу». Але, казали, щастя чоловікові той виграш не приніс. Авто чи ще квиток він продав, а гроші пропив і став закінченим алкоголіком чи навіть сів у в'язницю. Подумалося, що все це вигадка, усна народна творчість, і раптом дізнаюсь: молодий хлопець із Киселівки десь років двадцять тому виграв-таки «Волгу». Правда й те, що тепер він дуже п'ющий, живе без сім'ї, ніде не працює. Невже через «Волгу»?

Афганістан снився довго

Оксану Коршак ми знайшли вдома, в її маленькій однокімнатній квартирі в Нових Яриловичах. Працює вона оператором на автозаправці на самому білоруському кордоні. Відпочивала після зміни.
— Добу відпрацювала — три вдома, — каже вона. — Цікавитесь Володею? Ми з ним давно розлучені. Усе через горілку. Ось треба везти його на перекомісію до лікарні, а застати тверезим ніяк не можу...
Він афганець. Усю свою армійську службу виконував інтернаціональний обов'язок. У вісімдесят восьмому році лікувався в госпіталі в Душанбе. Ось із чим потрапив туди, виписка з довідки: «Контузія, струс головного мозку, множинні вогнепальні сліпі поранення м'яких тканин, кистей, правого та лівого стегон. Перелом основних фаланг третього і четвертого пальців лівої кисті. Термічний опік першого-другого ступеня кон'юктиви та роговиці лівого ока».

Повернувся додому з орденом Червоної Зірки, бойовими медалями. Що був поранений, не признавався. Про групу інвалідності і пенсію вже я клопотала. Одержав він її тільки у 2005 році, тоді й перші аліменти на сина прийшли, а Руслану було вже дванадцять літ.
От і думай, що зробило з хорошого хлопця закінченого алкоголіка. Афганістан йому довго снився. Було, вив уві сні не своїм голосом... А розповідати про пережите не хотів. Може, в чоловічій компанії, а нам — ніколи...
«Волгу» він виграв по лотереї «Спринт» у Душанбе. Літав з батьком оформляти документи на неї. В селі ні в кого не було такої красивої машини. Після Афгана Володю прийняли на факультет фізвиховання в педінститут. То він, було, на заняття їздив «Волгою».

Я тоді теж училася в Чернігові, в кооперативному технікумі. У 1992 році було наше весілля. Володі дали кімнату в гуртожитку над Стрижнем. Там ми й жили, чекали народження Христинки. А народився Руслан. З'явився син на світ дочасно, недоношений, був дуже слабенький. Молоко розпирало мої груди, а дитина нездужала ссати. За чотири місяці ми з ним вісім разів лежали в лікарні із запаленням легенів.

«Порубаю!» — кричав чоловік і розмахував сокирою

— Жила я з дитиною у мами. А чоловік мій пустився берега. На роботу нікуди не пішов. Легкі гроші пливли до рук і без того. Села наші прикордонні, навкруги ліс. Часи непевні, бардак скрізь. Тоді багато місцевих добре заробили, збудували чи купили житло в містах, вивчили дітей. А Володя розпився й розгулявся. Не раз піднімав руку на моїх батьків і на мене. Свекруха, царство їй небесне, добра, беззахисна людина, жаліла мене, казала, що син удався не в неї, що навряд буде добрим чоловіком і батьком. І тато мій радив розлучитися, а мені хотілося зберегти сім'ю, а синові — батька.
Після народження Руслана нам багато дитячих речей привезла з Гомеля Володина сестра Світлана. Її дитина була трохи старша, то ми одержали напрокат пелюшки, повзунки, сорочечки, чепчики, навіть соски й ліжечко. І ось одного разу з'являється на порозі наш тато з друзями, згрібає усі дитячі речі.
— Воно не твоє, — кричить, — а моєї сестри!
Я саме годувала Руслана, тримала в руках пляшечку з дитячою сумішшю. З несподіванки чи з переляку так кинула ту пляшечку, що потім не могла відіпрати слід на килимі. Притулила сина до грудей,а з них не молоко тече, а вода. Молоко перегоріло в одну мить, хоч синові було ще тільки чотири місяці.
Відтоді наше сімейне життя перетворилося на пекло. Ми то сходились, то розходились. На мої докори чоловік твердив одне:
— Я нічого не пам'ятаю.

Через рік я подала на розлучення. Шлюб наш розірвали, а ми знову зійшлися. Володя запропонував:
— Давай купимо дім.
На весілля нам подарували чимало грошей. Купили дім, обставили, але прожили в ньому недовго. Чоловік, як і раніше, пив, бився. Було, відріже кусок вірьовки. «Зараз тебе повішу», — каже.
Іншого разу кричить на мене й сина:
— Що ви робите в моїй хаті? Ти чеченець! — це вже на мене.
З черепно-мозковою травмою я потрапила до лікарні. Від сильного удару по вусі зігнулася сонна артерія. Бив дитину по голові, не вибирав, по чому. В результаті Руслан досі стоїть на обліку в кардіологічному диспансері.
Синові було чотири роки, коли Володимир викинув нас на вулицю. Спустив по сходах, ще й кинув на нас велосипед. Уже вечір, а ми голі. Дочекалася, доки розбишака засне, влізла у вікно, взяла ковдру, загорнула в неї хлопця і пішла до батьків.
Знущався над нами, як хотів. І за все життя жодного разу не розкаявся, не попросив вибачення. А мені було жаль його. Коли почула, що він пошкодив ногу і потрапив до районної лікарні, пішла на наш город копати картоплю. Треба було годувати порося й курей. У дім потрапити не могла — свекор поміняв замки. Варила картоплю на подвір'ї, годувала хазяйство. Володю провідувала, а він не вірив, що в дім я зайти не можу.
— Наговорюєш на батька, — казав.
Повернувся з лікарні, заколов порося і влаштував грандіозну п'янку. З будинку поступово виніс усе, обміняв на горілку. Років два ще носив по селу консервацію. Свій посуд я пізніше бачила в інших людей.
Кодування нічого не дало

— Оцю однокімнатну квартиру дав нам із сином радгосп «Поліський». Це його будинки. До першого класу Руслан пішов уже звідси. А Володя котився по похилій усе нижче. Крім «Волги», у нього були ще «Жигулі», трактор з усіма необхідними приладдями. Продав і пропив. Нам із сином не давав ні копійки. Єдине, що одержали в рахунок погашення боргу по аліментах, це золотий ланцюжок. Судовий виконавець оцінив його вартість як борг за несплату аліментів протягом трьох з половиною років.
Уже в цю квартиру я двічі брала Володимира. Усе надіялася, що опам'ятається, візьметься за розум. Двічі з його сестрою Світланою відправляли на кодування. Після першого не пив чотири місяці, а після другого запив одразу. Його не раз рятували ріпкинські лікарі. Повертався з того світу і знову за своє.
Сьогодні Володимиру вже 41 рік, а трудового стажу немає й дня. Хоч в Афганістані був поранений і контужений, тривалий час вважався тільки учасником бойових дій. Про його інвалідність я почала клопотати у 2004 році. Зверталася із запитами в госпіталь у Душанбе, в архів Прикордонних військ Російської Федерації в Пушкін, їздила в госпіталь у Київ. Звідкись відповідали, звідкись — ні. Нарешті 5 лютого 2005 року надійшов лист від голови Центральної лікарської комісії Державної прикордонної служби України, в якому підтверджувався факт поранення й контузії старшого сержанта Володимира Коршака в 1988 році, під час його служби в Афганістані.
Володимиру дали другу військову групу інвалідності і призначили пенсію. Який її розмір, Оксана не знає, а на сина одержує 519 гривень аліментів. Це з додатком затрат на утримання дитини за постановою суду.

Свою хату кинув, чужа згоріла...

Прийшов зі школи Руслан. Він закінчує одинадцятий клас. Хоче продовжити навчання в профтехучилищі, щоб одержати спеціальність автослюсаря.
— А заочно вчитимусь у педуніверситеті, на факультеті фізвиховання, — каже. — Батька сьогодні зустрічав. Тверезого.
— Господи, хоча б же завтра поїхав у Ріпки в лікарню, — хвилюється Оксана Геннадіївна. — Перекомісію ж треба пройти, строки піджимають.
Ми вирішили провідати Володимира Івановича. Хата, в якій він нині живе з приятелем, маленька і страшенно занедбана. Чоловіки щось їли. Побачивши нас, Володимир запропонував якусь рибину. Ми відмовились. Тоді він Оксані:
— Хочеш?

Про виграш «Волги» згадує з усмішкою:
— За 50 копійок купив лотерейний квиток «Спринт», а на ньому напис: «ГАЗ». Я кажу: «Ну, давайте вашу газову плиту чи запальничку». А продавець: «Та ви що?! Це ж автомобіль! «Волга»!» А одержував машину в Чернігові. Було дві — біла і слонової кості. Я хотів білу, але видали слонової кості.
— Так це ж дуже красиво! — кажу я. — В педуніверситеті, може, й у ректора такої не було.
— Це точно! — сміється Володимир.
— Від дівчат, мабуть, не було проходу...

— О, у дівчат він завжди користувався успіхом, — каже Оксана. І нагадує: — Ти ж не забув, автобус завтра рано. Не запізнись. Я чекатиму на зупинці.
Ми під'їхали до будинку, який колись був їхнім сімейним домом. Тепер він зяяв вибитими вікнами, розкритими навстіж дверима. На брудній підлозі валяються фотографії. Це — залишки дембельського афганського альбому. В іншій кімнаті прогоріла підлога. Скрізь бруд і пустка.
Господи, що ж це робиться! Здоровий красивий чоловік, що пройшов крізь вогонь війни, так знівечив життя не тільки своє, а й дружини, єдиного сина. Що ж це за біда на наші голови, клята горілка, через яку людина втрачає розум і совість? Невже не можна зупинитися, оглянутися, сказати собі: стоп, досить?


Володимир Коршак: "Волгу" виграв за 50 копійок. Якраз після госпіталю"

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №16 (1250)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.