Пережиті страждання в дитинстві назавжди збереглися в пам’яті і серці

Вже майже 65 років, як закінчилася найтрагічніша війна, що принесла стільки горя і страждань нашим співвітчизникам. З кожним днем стає все менше людей, які пережили ті страшні часи і яким випала трагічна доля випробувати всі тяготи фашистської окупації. Сучасному поколінню важко навіть уявити, що на території окупованих країн Європи і в самій Німеччині функціонувало чотирнадцять тисяч фабрик смерті, де в нелюдських умовах утримувалося вісімнадцять мільйонів в’язнів, одинадцять мільйонів з яких було звіряче знищено. І сьогодні ми зобов’язані пам’ятати про цих людей, які пройшли через пекло фашистських концтаборів. Віддамо дань скорботної пам’яті всім загиблим там мученицькою смертю і пригадаємо про те, хто вижив «всім смертям на зло».

Ріпкинщина — партизанський край

Ніні Будько не було й шести років, коли почалася війна, у вісім вона потрапила до концтабору. Сім’я Будьків проживала в селі Чепигівка Ріпкинського району. Батьки працювали в місцевому колгоспі, проста сільська сім’я.
Ріпкинщина — партизанський край. Тут, у чепигівських лісах, був розташований партизанський загін, яким керував мешканець цього ж села Мойсей Дмитрович Кондрашевський. Партизани вночі приходили до села, щоб довідатися про обстановку та взяти продуктів. Люди допомагали, хто чим міг. Саме за це навесні 1943 року окупанти підпалили Чепигівку, а жителів відправили до Німеччини.

Звіряче обличчя окупантів

— Нас на підводах перевезли на територію Білорусі, — згадує Ніна Володимирівна, — там всіх зганяли в клуні, що були розташовані поблизу Дніпра. Пам’ятаю, як серед людей почалася паніка. Одні говорили, що нас спалять у клунях, інші, що всіх утоплять у Дніпрі. Але, нарешті, люди зрозуміли, що нас хочуть відправити в рабство до Німеччини. Охорону в’язням виставили надійну, про втечу годі було й думати. Їсти було нічого. Люди почали хворіти…
— Через деякий час нас відправили до Калинковичей, де ми пройшли так звану санітарну обробку, а потім завантажили у брудні товарні вагони, в яких до війни перевозили велику рогату худобу. Люди голосно плакали, кричали, але все марно. Потяг із в’язнями прямував до німецького міста Білефельда.

Концтабір «сонячного міста»

Там, на околицях «сонячного міста» (так називали Білефельд ще з XV ст.) був розташований один з найстаріших концентраційних таборів нацистської Німеччини. «Табір був перегороджений колючим дротом на декілька відділень: для військовополонених, робітників—остарбайтерів і дітей. Серед в’язнів табору були люди різних національностей: росіяни, українці, білоруси, поляки, голландці, французи. Якнайбільше німці знущалися над нашими радянськими військовополоненими — солдатами й офіцерами радянської армії, — згадує Ніна Володимирівна. — Їх постійно били гумовими палицями і нагайками, а потім скривавлених кудись відносили. Нам, дітям, це все було добре видно через колючий дріт».

Діти, позбавлені сонця і добра

Діти, як і дорослі, жили в холодних, неопалюваних бараках. Вологі стіни, нари в три ряди, вікно — вузька діра під стелею, в яке ніколи не заглядає сонце…
О п’ятій ранку підйом. Щоранку на світанні бруківкою німецького міста стукотіли дерев’яні колодки табірних в’язнів. Це брели під наглядом конвоїрів раби третього рейху. Підлітків, нарівні з дорослими, примушували працювати на заводах і фабриках по шістнадцять годин. Малечу виводили прибирати територію табору. Діти збирали камінчики, папірці, недопалки. «Тільки зберемо сміття, німці наказують розкидати. І все починається спочатку, — розповідає пані Ніна. — Більш доросліші хлопчики копали землю та переносили з одного місця на інше». Така важка виснажлива праця забирала всі моральні і фізичні сили дітей.

В’язнів морили голодом. «Вранці нам видавали крихітну пайку табірного хліба з тирсою, а увечері годували баландою з гнилої брукви, турнепсу або капустяних качанів, — згадує Ніна Володимирівна, — дуже хотілося їсти. У таборі мене постійно переслідував запах свіжо—спеченого хліба, який мама пекла на капустяному листі, може це і давало мені сили вижити в цьому пеклі».
Над дітьми в таборі проводили медичні експерименти. «Нам робили щеплення, після чого на тілі з’являлися пухирі, як після опіку. Діти поголовно хворіли на коросту. Вони до крові розчісували шкіру, у деяких хвороба була у такій сильній формі, що діти гнили живцем», — згадує пані Ніна

Звільнення

У квітні 1945 року фронт зовсім близько підійшов до Білефельда, і фашисти стали знищувати в’язнів табору. Але Ніні Будько пощастило, вона залишилася живою. Жінка і зараз пам’ятає той радісний весняний день, коли її разом з іншими в’язнями табору звільнили американці. «Нас помили, переодягнули в чистий одяг, нагодували, а увечері повезли до пам’ятника жертвам фашизму, що буквально за один день був встановлений у передмісті Білефельда. Добре пам’ятаю мітинг, присвячений звільненню міста. Колишні в’язні плакали від щастя. Потім нас перевезли до Анхальта, де ми прожили десь близько трьох місяців. За цей час діти трохи окріпли і підлікувалися», — розповідає пані Ніна.

Довгий шлях додому

Потім колишніх в’язнів концтабору помістили на полуторки і відправили додому. Але Ніночці не вдалося повернутися додому зі своїми табірними подружками. Дорогою до рідної країни вона сильно захворіла, її зняли з машини і декілька місяців лікували у військовому шпиталі. Отож до рідної домівки Ніна потрапила тільки у вересні 1945 року і через довгі два роки зустрілася зі своїми батьками, яким теж вдалося вийти живими із пекла фашистських концентраційних таборів.

Повоєнні роки

Перші післявоєнні роки дівчина продовжувала важко хворіти, все тіло покривалося пухирями та ранами, що подовгу не загоювалися. Ця хвороба була наслідком німецьких медичних експериментів, і знадобилися довгі роки, щоб організм зміг повністю відновитися.
У школу Ніна пішла в десять років, відразу в другий клас. Закінчила школу, технікум, інститут. Вийшла заміж і виростила сина і дочку. Життя склалося… Але пережиті в дитинстві страждання назавжди збереглися в пам’яті і серці. 16 років Ніна Володимирівна Зубок (Будько) очолює Чернігівське міське відділення Міжнародного союзу колишніх малолітніх в’язнів фашизму. І, не дивлячись на свій вік і хвороби, Ніна Володимирівна завжди поспішає на допомогу членам своєї організації. Тому що співчуття до людей, які пережили всі жахи фашистських таборів, пересилює всі її недуги і хвороби.

Довідка:

За час фашистської окупації (1941—1943 рр.) на території Чернігівщини діяло 18 концентраційних таборів, з них 12 таборів — для військовополонених і шість — для мирного населення, у тому числі один дитячий концентраційний табір.
За цей час, за даними КЗ ПАCНДС «Книга пам’яті та реабілітовані історією» Чернігівської обласної ради», на території Чернігівської області загинуло близько 130 тисяч чоловік, серед них більше 6 тисяч складали діти.

Олена Березкіна, тижневик «Чернігівські відомості» №14 (995)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.