Надія Іванівна: «Я кидала чоловіка кілька разів. А тоді поверталася, хотіла зберегти дітям батька»

Так кажуть про це подружжя у Куковичах менського району. Коли у Михайла Гузи померла дружина і він залишився з трьома дітками, меншому з яких ішов тільки третій рік, чоловікові дуже співчували, дітей жаліли. Та від того було не легше. Через три роки йому й справді Бог послав Надю. Після важких літ невдалого заміжжя вона з чотирма дітьми повернулася з Закарпаття в рідне село, до батька й матері. Вони зустрілися й почали жити разом. А ще через три роки у подружжя народилася Софійка, красуня донечка, втіха усієї великої сім'ї, де дітей не ділять на твоїх і моїх, де панує повага, взаєморозуміння, затишок і порядок.

«Попрощатися з матір'ю я дітям не дозволив. Боявся, щоб не заразилися»

— Ларису я привіз із Тамбовщини, — каже Михайло Миколайович. — Служив там в армії. Грав у духовому оркестрі. Побачив її в готелі, куди зайшов у справах. Була вона молода і дуже красива. Закохався. Після служби забрав із собою в Україну. Першою у нас народилася Таня, потім Артем, а ще через сім літ — Максим. Життя складалося по-різному. В останні роки не ладилося. Про причини говорити не буду. І все ж хвороба Лариси виявилася страшною несподіванкою. Заслабла Лариса, сил ніяких не було. Спочатку ставили запалення легенів, а далі — туберкульоз. Померла вона в Чернігові, в протитуберкульозному диспансері, у 32 роки. Я так переживав за дітей, боявся, щоб не заразилися, що коли Лариса лежала в домовині, не дозволив їм попрощатися, поцілувати матір. Реакція Манту у них була позитивною, усіх трьох брали в Чернігів у диспансер. Не доведи Господи, успадкують, заразяться, думав. Сумління й досі мучить, чи правильно зробив...
Після похорону жили у матері і батька. Оця хата стояла порожня. Горе топив у горілці. Соромно говорити, але що було, те було. Дуже пристрастився до чарки, зажив недоброї слави гіркого п'яниці...

Надю я не знав, хоч виросли в одному селі, і я навіть ходив до школи повз її хату. Вона рано поїхала з дому, жила далеко, а коли й приїздила, шляхи наші не пересікалися. Зустрілися й познайомилися вже в 2003 році, коли вона остаточно кинула свого чоловіка і повернулася в Куковичі з усіма своїми дітьми. Працювала на фермі дояркою, а я по сусідству — плотником. Якось розговорилися. Здалося, що знаємо одне одного усе життя. Ні перед ким не розкривав душу, а тут уперше в житті довірив усе, про що й собі боявся признатися. Побачив у Наді людину, яка багато страждала і розуміла мене, мої думки і сумніви.
Не знаю, чи помітив хтось із сторонніх, що ми з Надею уже не чужі, але я був щасливий, коли вона прийняла мою пропозицію жити разом. 4 лютого 2004 року ми перейшли в мою хату, що три роки стояла пусткою. Звичайно, з дітьми. Її і моїми. Таня, правда, моя дочка, якій на той час ішов шістнадцятий рік, попросила:
— Можна, я у діда з бабою житиму?
Ми не заперечували.
Відтоді ми з Надею разом. Горілки більше не п'ю. У свято, правда, можу чарку, але не більше. Дав слово Наді. Треба тримати.

«Я кидала чоловіка кілька разів. А тоді поверталася, хотіла зберегти дітям батька»

— У шкільні роки я Мишу не знала, — каже Надія Іванівна. — Його старшого брата знала, а Мишу — ні, хоч і ходив він до школи повз нашу хату. Молодший за мене на три роки, він не потрапляв у поле зору.
Після школи вивчилася у Тиниці Бахмацького району на бухгалтера і поїхала в гості до тітки на Закарпаття, у Хуст. Там у промкомбінаті райспоживспілки було місце бухгалтера. Мене взяли на роботу. Склалося так, що я з 1981 по 2003 рік пропрацювала в системі споживспілки, усе там же, в Хусті. Заочно закінчила Чернівецький філіал Київського торгово-економічного інституту. У вісімдесят дев'ятому році вийшла заміж за місцевого хлопця Юрія Бордея. У дев'яносто першому народила першого сина Сашу, у дев'яносто четвертому — Юру.
Заміжжя виявилося невдалим. Чоловік пив, бився. Треба було відразу розлучитися, а рішучості не вистачало. Кидала кілька разів, а тоді поверталася, хотіла зберегти дітям батька.

Саша був ще зовсім маленький, коли мій тато забрав його до себе, в Куковичі. Тут син і до першого класу пішов. Якось попросив:
— Повези мене в Хуст. Дуже хочу там побути.
У мене на той час уже була дочечка Моріка — так ми по-закарпатськи Марію звемо. Я взяла із собою Сашу і Моріку, а Юру залишила у батьків. Це був 1999 рік. Може, пам'ятаєте, на Закарпаття звалилося страшне лихо — величезна повінь. Водою знесло хату свекрів. З часом її відремонтували. А нам з дітьми дали кімнату в гуртожитку. У грудні я приїхала в Хуст, а в лютому народила Оксану.
Було вже четверо дітей, а подружнє життя не клеїлося. У 2002 році я вирішила остаточно піти від Юрія і в листопаді повернулася до батьків. Моріку прийняли до першого класу. Сини теж вчилися в школі, а ми з Оксаною були в декретній відпустці. Аліментів нам ніхто ніколи не платив. Влаштуватися бухгалтером у селі неможливо, і я пішла працювати у бригаду, а потім на ферму, прийняла групу корів. Там ми й зустрілися з Михайлом.
Коли сказала батькам, що дала згоду вийти за нього заміж, мати перелякалася.
— Куди ти йдеш? — мало не плакала. — У тебе четверо, у нього троє. Що ти робиш? А батько сказав: — У неї своя голова на плечах. Нехай робить те, що хоче.
Отак я пішла за Мишу. І ні разу не пожаліла. Може й справді, треба шукати пару вдома, а не в далеких краях?

Купили корову, другу. Завели свиней, птицю

Так виникла їхня сім'я. Дітей треба годувати, і Надія з Михайлом завели хазяйство. У колгоспі купили корову, а тоді ще одну. Тримають свиней, птицю. Порають город.
Поступово обживали просторий дім. Найперше — підключили газ. Придбали котел, плиту, лічильник. А далі купили меблі, телевізор, холодильник, морозильну камеру, мікрохвильову піч і все те, що повинно бути у наш час в домі дбайливих господарів.
Діти росли, вчилися. Хлопчики ходили, а менші й сьогодні ходять до танцювального колективу «Калинонька», яким багато літ керує надзвичайно талановита людина Галина Михайлівна Фесюн. Саме «Калинонька» дала дорогу в життя Сашкові. Після закінчення школи він вступив на факультет фізкультури та хореографії Чернігівського педуніверситету, танцює в ансамблі пісні і танцю «Сіверські клейноди». Влітку ансамбль побував з концертами в Іспанії. Вражень від поїздки — море.
По лінії Дитячого фонду двічі гостював в італійській сім'ї Артем, а Максим побував там уже сім разів. Артем нині вчиться на третьому курсі Конотопського технікуму транспортного будівництва. 4 серпня у нього народився син Ілля. Тепер Артем частіше поспішає до сина й дружини у Макошине, але й домівку не забуває. У Тані теж росте синок Матвійко, йому незабаром рочок. Живе дочка у Києві, у сім'ї свекрів.
Інші діти ще школярі. Юра вчиться в дев'ятому класі, Максим—у сьомому, Моріка — у восьмому, Оксана — у четвертому.
— Нам батьки дуже допомагають, Мишині і мої, дай їм Бог здоров'я, — каже Надія Іванівна. — Спасибі їм велике. Без них було б важко.

Диво на ім'я Софійка

Три роки тому у подружжя народилася донечка, якій дали ім'я Софія. Старші діти малу дуже люблять, а найкращою нянькою стала дівчинці з перших днів її життя старша сестра Моріка. Мама-мала, а стала головною людиною в домі. Командує усіма, як це буває завжди, коли на світ з'являється пізня дитина. Гарненька, як лялечка, Софійка тулиться до тата, щось вимагає від сестер, ображається на маму, коли та дала не ту цукерку.
— Софійці вже три роки, а вона й досі на прізвищі мого першого чоловіка, — каже Надія Іванівна. — Шлюб із Юрієм у нас усе ще не розірваний. З Мишею живемо на віру. Зареєструвати дочку на нього не дозволяє закон. От дитина й записана на прізвище Бордей, а по батькові Юріївна. Чи не комедія! Доведеться Михайлові удочеряти власну дитину.
— Не біда, — заспокоюю я матір. — У наш час стільки людей живе на віру. Головне, що Софійка ваша.
— Ні-ні, — заперечує Михайло Миколайович. — Надя розведеться, і ми зареєструємо наш шлюб. Усе має бути по закону. Так, донечко? — пригортає Софійку тато.
— Так, таточку, — тулиться до батькових грудей мала.
— Любиш тата?
— Люблю, — обнімає батька за шию дитина.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №13 (1247)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.