Учитель музики та фізвиховання побилися за жінку

Срібнянський район досі гуде. Обговорюють конфлікт учителів у Сокиринцях. Учителя музики та фізвиховання Сокиринської школи 44-річного Василя Андрусенка побив 46-річний Микола, чоловік учительки Калюжинської школи Галини Пічкуренко. Вона викладає в початкових класах. Вже 25 років Микола та Галина одружені, а почуття, в тому числі і ревнощі, палають.

Провів кілька разів. І все

З Василем Олександровичем домовилася по телефону про зустріч. Мужчина зустрів мене у Сокиринцях.
— Як почуваєтесь?
— Ще на лікарняному. За роботою скучив. Скоріше б вийти, та лікарям видніше.
Я закінчив Калюжинську школу, потім Ніжинське культосвітнє училище. Вивчився на клубного працівника. Граю на гітарі, балалайці, майже на всіх музичних інструментах. Працював художнім керівником у Сокиринському клубі, — почав розповідати Андрусенко. — Студентом приїздив на вихідні в село. Як і вся молодь, ходив у клуб. Провів. Галину кілька разів. Її й інші хлопці проводжали. Зустрічався я з іншою. Та дівчина і в армію мене проводжала. Служити довелось у Афганістані, у Файзабаді. Минуло два місяці служби, і моя дівчина надіслала листа: «Вибач, виходжу заміж. Його теж звуть Вася». Що я міг вдіяти?
Дослужив, прийшов у грудні 1986-го. Директор Сокиринської школи Микола Лісовий каже: «Що ти в клубі робитимеш, горілку питимеш? Іди в школу працювати». Послухався Миколу Івановича, вступив до Чернігівського педінституту. Вже 24-ий рік вчителюю. Дружину теж у школі знайшов. Ірина вчилася у десятому класі, коли ми почали зустрічатися. Завуч мене зразу попередив: «Дивись, це ж дитина!» Довелося потайки на побачення бігати. Коли закінчила школу, одружилися. Вона вивчилась, зараз працює вихователем у дитсадку. Свою Ірину Тихонівну дуже люблю, інші жінки мене не цікавлять.
Минуло кілька років. У школі був святковий вечір. До мене підходять учні і кажуть: «Там вас якийсь дядько на вулиці гукає». Виходжу, а то Микола Пічкуренко. І тягне мене за ріг школи.

— А чого ти мою Галю проводив у 83-ому, коли я в армії був?
— Мало хто з ким до армії гуляв! — кажу. — Якби вона була твоєю дружиною, інша справа. Я ніякого гріха за собою не відчуваю.
Він від люті аж скривився, кулаки стиснув, матюкається. Я кажу, Коля, не чуди. Один одному морди понабиваємо, люди сміятимуться. Ледь умовив. Після того випадку — тиша. Пічкуренко до мене не вітається. Бувало, стоїмо з мужиками в центрі. Підійде, всім руки потисне, а мене минає. Я ж не буду набиватися! Було, до Галини привітаюсь, а вона мовчить і відвертається. Ну, я й перестав здороватись.
З Калюжинців ходжу на роботу у Сокиринці. Іноді, щоб швидше, лісом навпрошки. Пічкуренко, було, лісником працював. Іду, чую, коні за спиною хропуть. Оглядаюсь, а то Пічкуренко з рідним братом Галі Гришею. Обоє верхи і давай за своє: ти такий-сякий, навіщо її проводив, зараз ми з тобою розберемося, уроєм... Я розвернувся і кажу: «Коля, не ганьби своєї жінки. А ти чого? — до Гриші. — Хоч би ти не чудив». Гриша каже: «А ти знаєш, що він Галю товче, виказує: «Поки в армії був, ти тягалася». Я кажу: «Ти подумай, я кілька разів її провів та й все». Здоровий глузд Гриші переміг дурість Миколи, і вони мене не зачепили. Я тоді дуже злякався. Могли вбити, закопати, і ніхто й слідів не знайшов би. Дружині вдома про ту історію розказувати не став. Було б переживань і ревнощів, і до скандалів би дійшло. А в нас хороша сім'я, двоє діток.

Закрита черепно-мозкова травма, гематоми нирки і мошонки. Синців не злічити

— Минуло більше 20 років. Пічкуренко мене не чіпав. Моя старша донька вийшла заміж, через кілька місяців дідом буду. І на тобі, напасть. Ледь калікою мене не зробили.
15 лютого річниця виведення радянських військ з Афганістану. Щорічно афганці збираються у Срібному. Програма одна: траурний мітинг, покладання квітів до пам'ятника, привітання, «вогник». Нам накривають стіл, щоб пом'янути тих, хто не повернувся і кого не стало за ці роки.
Із земляками поїхали у Срібне. Випили, повернулися вже під вечір, йшли разом з Миколою Карпенком. Як зайшли у Калюжинці, розійшлися у різні боки: йому в центр, мені направо. Додому залишалося хвилин 10. Чую, ззаду конячка іде. Я — вбік, щоб дати дорогу. Коли сани порівнялися зі мною, з них чоловік встає і без слів мене межі очі — трісь! Я кров'ю вмився. Кричить: «Я з тобою розберусь!». Темно, та по голосу впізнав Миколу Пічкуренка. Я нагнувся, щоб сніг взяти, до обличчя прикласти. Удар, ще удар. Я відключився. Не знаю, як він мене затягнув у сани. Отямився вже у дворі Пічкуренків. Очі запухли, із рота і носа йде кров, куртка моя і джинси в крові. Пічкуренко мене штовхає: «Іди в хату». Тільки-но переступив поріг, як він мене ззаду чимось по голові як огріє. Я впав. Микола став бити мене носаками між ноги, по голові, по спині. Я скрутився калачиком. Обличчя руками закривав. Думав, як я зуродований перед учнями стану. Двері з хати відчинила Галя і закричала: «Ти цю погань забирай у коридор, хай в хаті не лежить!» Він мене у коридор і знову бить. Тричі я непритомнів. Вони мене одливали, до пояса був мокрий.

— Галина Михайлівна вас била?
— Не знаю. Вона верещала: «Ти мені життя поламав, прокляну тебе і твоїх дітей, і внуків». Я намагався розчепірити пальці, а вони позлипались від крові.
— За що ти мене б'єш? — стогнав я.
У відповідь:
— Тебе вбить мало!
І тут дзвінок на мобільний: «Папа, ти де?» — молодша доця Юля. «Я з Пічкуренком», — встиг сказати, і він тут же вибив мобілку з рук. Якби не дзвінок, убили б мене. А так донька знала, де я. Пічкуренки пішли в хату, певно, радитись, що зі мною робити. А я поповз за хату. Думаю, заховаюсь. А вона за мною: «Так що ти, падлюко, тікать?» Під руки і знову затягли в коридор.
«Так ти поняв, за що тебе?» Щоб не чіпали, сказав: «Поняв, поняв». Лише тоді виштовхнули мене за двері. Тримаючись за паркани, йшов вулицею. Коли ззаду Пічкуренко конячкою: «Давай підвезу». Я повалився на сани, тіло боліло. Він довіз мене майже до центру Сокириців і зіштовхнув у сніг. Мені погано, боляче. Прошу Миколу довезти додому, а він матюками: «Сам дойдеш». Кричу: «Хоч мобільний віддай!» Кинув, як собаці. «Не дай Бог, завтра міліція взнає, я тебе вграю на той світ».
Через дорогу школа, ледь доліз, відімкнув. Зателефонував дружині: «Приїздіть, заберіть, іти не можу». Не повірила, думала випив і так жартую. Мамі телефоную. «Що ти, Василь, видумуєш?» Дзвоню сестрі, щоб із чоловіком мене забрали. Ті, слава Богу, повірили. Дружина, коли мене побачила, злякалась. Подзвонила дільничному. 16 лютого я написав заяву в міліцію. Того ж дня мене відвезли в Прилуки в лікарню. Поклали в урологічне відділення. Поставили діагноз: закрита черепно-мозкова травма, гематоми лівої нирки та мошонки. Були крапельниці, уколи, УЗД, томографія. За місяць витратив на лікування близько 7000 гривень. За статеві органи я дуже переживав, а раптом стану калікою? Робили навіть операцію, видалили гематому. Оперували 9 березня. Лікар Анатолій Квач жартував, підбадьорюючи мене.

«Пропонували 100 тисяч»

— Лікарі говорили: «Ти дивом лишився живий. Якби не випив за Афган, помер би від больового шоку. Горілочка-наркоз спасла. В лікарню приходили неодноразово родичі Пічкуренка, то залякували мене, то мирову пропонували. Навіть 100 тисяч гривень обіцяли. Я відмовився від грошей. Хто знає, що буде зі мною через рік-два, які наслідки черепно-мозкової травми. Жоден лікар не дає гарантії.
Тепер розпускають плітки, що я до Галини чіплявся.
Моя мама не стрималася, подзвонила Пічкуренку і каже: «Найми автобус та збери усіх Галиних знайомих з молодості та й потовчи».

«Двадцять п’ять років я тримав образу»

Родина Пічкуренків живе трохи на відшибі села Сокиринців. Отож від центральної дороги до їхнього двору довелося добиратися пішки. Два невеличкі, але люті собаки накинулися на мене. їх відігнав мужчина, зовні схожий на актора Сергія Селіна, який грав у серіалі «Менти» Дукаліса. Середнього зросту, коротка стрижка з легкою сивиною, міцна статура. З'ясувалося, то Микола Пічкуренко. Дружина, 46-річна Галина Михайлівна, була в хаті. Коли зайшла, якось само злетіло з язика: «А ви гарна, правду люди кажуть». «Що-що?» — перепитав Микола Іванович. Я вже не рада була, що висловила думку вголос.
— Люди тільки перестали балакать, а тут ви, — спересердя плюнув Микола.—Дружину до цієї історії не приплітайте, вона свідок. Я винуватий. Я двадцять п'ять років на нього образу тримав, а й пальцем не тронув. Якби не ця історія з чіплянням до дружини.
Ну чого ти мовчиш, розкажи, — це він до Галини. Жінка опустила очі.
— Ну так я розкажу. Ми однокласники. Любив її ще зі школи. Вона мене в армію проводжала, до весілля півроку зустрічалися. Я її не займав. Після свайби дізнався — я не перший. Став запитувать, хто. Вона вказала на Василя. Розповіла, що підманув, домігся без згоди. Тоді мені хотілося бігти розбиратися, але він був у армії. У нас пішли дітки, роботи по хазяйству по горло. Не до з'ясування стосунків було. Намагався уникати Василя. У нього своє життя, у нас своє.
Та якось у кінці січня дружина повернулася з роботи пригнічена. Питаю: «Що таке?» Мовчить. А тоді розплакалася.
— Андрусенко живе в Калюжницях, а вчителює в Сокиринцях, а я навпаки, — розповідає Галина Михайлівна. — По теплу їздила на роботу скутером. Похолоднішало і снігу багато, стала ходити пішки. Іду вранці, а Андрусенко мені назустріч і так єхидно посміхається: «Чого пішки?»

Те, се і мені дорогу заступає. Мене це принижувало. В кінці січня іду з роботи, він — назустріч, переймає. За руки мене: «Давай згадаємо молодість, відновимо стосунки». Довелося розказати чоловіку. Тоді він час від часу став конем на роботу відвозити і назад забирати.
— От я і рішив з ним по-чоловічому поговорити,—долучається до розмови Микола.
— Поговорити не означає бити.
— Не стримався. Я ж його питав, це ти її? А він не зізнається. Чого до дружини пристаєш? Віднікується. От і привіз додому на очну ставку. Знову став питати: «Чого ти на ній не женився?» «В мене таких три чи чотири було», — відказав. «Чого ж ти до неї приставав?» — знову питаю. А він: «Пішов ти... такого не було». А тоді сказав: «Я її і тепер люблю». От я і не стримався.
— Ви ж мужик, навіщо били у найболючіше місце?
— Та хіба я спеціально цілив? Тепер жалкую. Хоча з ним по мужицькій лінії, лікар казав, все в порядку. Я готовий на мирову і за лікування заплатити, і моральні збитки відшкодувати. Так він не хоче. І родичі наші ходили вмовляти.
— Андрусенко каже, 100 тисяч гривень пропонували?
— Та звідки в мене такі гроші? Двох дітей в Києві вчимо, винаймаємо обом квартири. Я без роботи. Хазяйство тримаємо. Коли б я хотів його вбити, то перестрів би в лісі, щоб ніхто не знав і не бачив. Це була чоловіча розбірка. Ревнощі. Бо я свою дружину любив і люблю.
Директори обох шкіл про своїх учителів Галину Пічкуренко і Василя Андрусенка відгукуються позитивно. Ніяких скарг, приставань не помічали. Не надходило їх ні в сільраду, ні в міліцію. Василю 44 роки, він ніколи ні з ким не бився. «Чоловік — душа компанії, а отак постраждав», — це калюжинський сільський голова Олександр Коваленко про Андрусенка.

Срібнянською міліцією порушена кримінальна справа стосовно Миколи Пічкуренка за спричинення умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження.


Василь Андрусенко

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №13 (1247)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.