Перше кохання Гени Букіна з серіалу "Щасливі разом" шукали у Ніжинському районі

Добавить новость

Пятница, 12 Марта 2010 11:56  |  Просмотров: 6756

Перше кохання Гени Букіна з серіалу "Щасливі разом" шукали у Ніжинському районі
 

Гена Букін — герой популярного серіалу «Щасливі разом», що йде зараз по Новому каналу. Ця роль зробила популярним актора з Сибіру Віктора Логінова. Тепер він живе в Москві. Крім зйомок у серіалах, веде телепередачу «Інтуїція». Логінова впізнають на вулицях, просять автограф. Недавно в інтерв’ю «Комсомольской правде» Віктор зізнався, що перше кохання зустрів у... Ніжинському районі:
«Еще при Советском Союзе. В 1989 году. Во времена Великой Отечественной войны в Украине находилась Кузбасско-Нежинская стрелковая дивизия (Виктор Логинов родом из Кузбасса. — Прим. ред.). Бил организован велопробег школьников по местам боевой славы. И я оказался в числе активистов. До сих пор помню эти огромные тарелки борща! Это было мое первое знакомство с Украиной, первые взаимоотношения.
Мою первую любовь звали Оксана. Фамилию я, к сожалению, не помню. Нам было по 14 лет, но у нас было такое огненное чувство, длительная переписка. Может быть, она вспомнит меня? Она родом из села Князевка в Нежинском районе.
— Местные ребята не нервничали, что вы отбиваете у них девушку?
— Был один случай. Я провожал ее домой. Подошли ко мне, говорят: «А хто это с нашей девушкой гуляет? Откуда ты, москаль?» Я ответил, что из Сибири. «Это там, где сейчас забастовка рабочих проходит? Брат, давай, держись!» Обняли меня и больше нас не трогали».

Ми вирішили допомогти актору зустрітися з першим коханням і поїхали шукати Оксану.
Перше розчарування — села Князівки в Ніжинському районі нема і ніколи не було. Минуло 19 років. Може, Логінов за цей час забув, переплутав назву українського села, де його накрило перше почуття?
— Князівки у нас в районі нема, — говорить заступник голови Ніжинської райдержадміністрації з гуманітарних питань Андрій Калініченко. — Навряд чи школярі їхали на велосипедах прямо з Кузбасу. Скоріш за все, школярів довезли до України поїздом, а далі вони поїхали велосипедами. Якщо поїздом від Москви, то ймовірніше за все їхали через Малу Кошелівку. Є ще Велика Кошелівка, але по тій дорозі школярів велосипедами навряд чи повезли б. Село далеко від траси. А Мала Кошелівка всього за два кілометри.
Вони могли їхати і від станції Крути. Тоді по дорозі село Кунашівка, неподалік від Ніжина, тільки з іншого боку.

У Ніжинському краєзнавчому музеї запитали, де базувалась Кузбасько-Ніжинська стрілецька дивізія.
— Я пам'ятаю цей велопробіг 1989 року, — сказав ніжинець Олег Гарбер. — Він був всесоюзного масштабу. Я якраз повертався з роботи. Перекривали дороги, люди не могли в автобус сісти, йшли додому пішки.
Одне з відділень Кузбасько-Ніжинської стрілецької дивізії шість місяців базувалось у селі Вертіївка Ніжинського району. Там є музей бойової слави. А Мала Кошелівка за кілька кілометрів від Вертіївки.
Ідемо у Вертіївку. Село велике, є піонерський табір, де могли залишитись на кілька днів російські гості.
— У нас часто і вело-, і мотопробіги бувають, — говорить вертіївський сільський голова Олександра Теслик, — і з закордону приїжджають, з Росії, з Казахстану були. Школярі, скоріше за все, зупинялись у піонерському таборі. А з ким він міг познайомитись у 14 років у 1989-ому? Ось бухгалтер наша, теж Оксана.
36-річна Оксана Суярко розсміялась:
— Та ні, не пам'ятаю я ніякого Віктора з Росії. А в молодших класах Оксан взагалі не було. Я ходила в школу з дітьми на рік молодшими, зараз усім передзвоню.

Тим часом бухгалтер Оксана каже:
— Ніхто такого не пам'ятає. Всім передзвонила.
Одна з Оксан померла. В школі була відмінницею. Вивчилась на фармацевта, робила в Чернігові в аптеці. Потім наклала на себе руки, повісилась через нерозділене кохання.
— Невже через Логінова?
— Ні. То був якийсь жонатий чоловік. І до неї ходив, і жінку не кидав.
Директор Вертіївського районного військово-історичного музею ім. Кирпоноса Тетяна Фролова продивилась усі журнали відгуків. За 1989 рік кудись зник. Тетяна Францівна у тому році в музеї ще не працювала.
Поїхали у Малу Кошелівку. Застали на місці сільського голову Олександра Бородавка. Зі своїм секретарем вони передивились усі журнали за минулі роки.
— Німці наступали на Москву по Борзнянському шляху, — каже Олександр Павлович. — Йшли через село Черняхівку. Між Черняхівкою і Малою Кошелівкою є братська могила. Там поховані солдати, які захищали цей шлях. Адже до 56-го року траси Київ-Москва не було, була єдина ґрунтова дорога через Черняхівку і Малу Кошелівку. Навіть Шевченка на перепоховання везли цією дорогою.

У нас півсела — корчагінці, — говорить голова. — Коли тут дивізія стояла, дівчата через болота молоко хлопцям возили. Дітей багато 44-45 років народження. Тоді дивізія на переформуванні стояла у Вертіїівці. Деякі хлопці з дивізії потім повернулися з Росії до своїх дітей, коханих жінок. Штолін, Хардіков — та всіх не згадаєш.
А розказували, жінки, у яких чоловіки на фронті були, позбирались у хаті: «Ну, що будем своїм казать? Адже діти є». «А що? Ви зі зброєю фронт не втримали, а ми без зброї мали втримати?»
На Ніжин війська наступали з боку Черняхівки. Тобто велосипедисти, що їхали по місцях бойової слави, могли зупинятись і в нашому селі. Я такого не пам'ятаю, але палатки могли розбити і в лісі, поблизу села.
Оксану по журналах запису знайшли одну.
— Друга Оксана вже тут не живе, але у 89-ому році їй було 12. Навряд чи у неї сталася любов з приїжджим із Росії велосипедистом, — каже Олександр Бородавко.
Ідемо до Оксани Шинко (Бесараб до шлюбу). Кажуть, жінка гарна. І за віком підходить, у 1989-ому їй було 14.
Двері в добротний будинок відкриває блакитноокий чоловік.
— Не туди попали, — каже, — нема в нас Оксани.

Виявилось, жартує. За хвилину з кімнати вийшла гарна темноволоса жінка. Пояснюю їй причину свого візиту. Чоловік тут же, усміхається, але пильно стежить за розмовою.
— Та не пам'ятаю я нічого такого, — каже Оксана. — Німці, туристи, було, стояли у матері на городі з палатками. Яйця їм ще тоді носили... А велосипедистів не пам'ятаю.
— Та ми з тим Геною чи Віктором швидко б розібралися, — завершив бесіду чоловік Оксани. — Щасливої дороги!
Ідемо знов через Ніжин у село Кунашівку. Автомобіль пливе по калюжах. За поворотом на Кунашівку «сідає на пузо» і чирить по снігу до самої сільради. Вона вже підперта великою каменюкою. Запитую в магазині, де знайти сільського голову. Ідемо за вказаними орієнтирами.
— У нас Оксан такого віку не дуже багато, — каже сільський голова Володимир Сурмачевський. — Одна була хвора з дитинства, навряд чи ходила в 14 років по клубах. Інша рання. Вже має двох дорослих дітей. Живе без чоловіка, у бідності, їдьте, попитайте. Але не думаю, що російські велосипедисти могли б зупинитися тут. До траси далекувато, кілометрів п'ять.

А раптом вона, подумалось. Двір, що нам потрібен, без огорожі. На вірьовці сушиться випрана білизна. Заходимо в хату. Сіни, далі кімната з глиняною підлогою. За столом навертає борщ дорослий темноволосий парубок. 3 ліжка дивиться телевізор мати — повнувата чорнява жінка.
— Ви Оксана?
— Вона, — каже. — І що? Ви думаєте, я та сама Оксана? Ні. Не було нічого такого! — категорично заявляє Оксана Козій (в молодості Фурмачевська), навіть накривається ковдрою, щоб не приставали.
Йдемо ні з чим. Чи й справді не пам'ятають Оксани Віктора Логінова (Гену Букіна), чи не хочуть признатися? Особисто я і згадала б (не так давно це було), і зустрітись не відмовилася б. Якщо ми чіплялись не до тих Оксан, а справжня кохана Віктора прочитає і серце йокне, хай напише або зателефонує в редакцію.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №10 (1244)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: