Найстарша жителька села Обичів Параскевія Рева зустрічатиме 95-ту осінь

«Скільки пройдено доріг їїногами, а скільки ділечка переро­били її руки? І в дощ, і в сніг йшла Паша Петрівна на працю, торувала тяжку стежину свого життя», - так поетично сказала про односельчанку Параскевію Реву староста Оби- чівського старостинського округу Людмила Симонець. Пое­тично говорити і писати Людмила Михайлівна вміє. Недарма ж свого часу «Правда Прилуччини» друкувала її нариси про односельців. «Обов’язково напишіть про Пашу Петрівну», - попросила нас староста, а ми погодились. І завжди згодні, бо таких людей Прилуччина має знати і шанувати.

«Де мої гості?»

«Весь свій вік ця жінка, невтомна трудівниця, пропра­цювала у колгоспі, - розповідає, поки їдемо до будинку Параскевії (у селі її ім’я скоротили до Паші) Петрівни, де вона проживає з донькою Ніною і зятем Володимиром. - На широких, сонцем і спекою наповнених полях. Рано вставала і пізно лягала».

На воротях нас вітає пара білих граціозних лебедів, а на ґанку - господарі Володимир Дмитрович Зеленцов і його дружина Ніна Олексіївна. Нині вона з чоловіком доглядає свою маму, раніше це робив її брат Михайло. Подружжя за­прошує нас до хати. Зі своєї кімнати повільно, переставляючи поперемінно ноги і ходунці, виходить найстаріша жителька села Обичів. «Де мої гості?» - питає Параскевія Петрівна, і, привітавшись, так само повільно сідає на стілець. Ходить вона ледве-ледве, чує дуже погано. Доньці Ніні доводиться «перекладати» слова оточуючих на голосну «мову».

Оскільки Людмилі Михайлівні треба спішити у справах, відразу фотографую їх разом з Параскевією Петрівною і Ніною Олексіївною, і всі разом «відпускаємо» старосту (про неї, до речі, можна буде почитати в одному з наступних но­мерів газети). А довгожителька з допомогою доньки починає розповідь. Говорить цілком зрозуміло. Коли - про сумне, то очі зволожуються, про веселе - то з’являється посмішка на старечих вустах. А ще раз у раз запитує, чи не замерзли у автора цих рядків ноги. Видно, що доброю людиною була і на старість такою ж залишилась.

«Отакий мій обід був»

На вулицю довгожительці виходити вже важко. Про життя за межами будинку і села дізнається з телевізора та «Прилуч­чини». Читає також «Газету для жінок». «Ну, неграмотна я, а читати вмію, - розповідає Паша Петрівна. - Розписатись можу. Хтозна, де і взяла ту науку».

Народилась Параскевія Рева 2 листопада 1930 року у Малій Дівиці і до війни встигла закінчити лише перший клас. Війна забрала у неї батька, молодою померла мама. Росла сирота у тяжкій праці з самого дитинства.
Згадує, як пололи буряки, а вона думала про дівчат з ланки, яким матері вдома їсти зварили. «А хто мене буде годувати? Так тоді гадала, - зізнається, і її очі наповнюють­ся сльозами. - Прийду додому, а сестра юшки з квасолею наварили. То і пообідала. Недобре прожила я свої молоді роки. І гола, і драна ходила».

На буряках, згадує, заробляла цукор. Міняла його на мило. А після війни побудували трудівниці хату. «Колгосп допоміг, - каже. - Майстри робили за трудодні. Мені платити не треба було. Та і чим я платитиму?»

«Сирота ж, - доповнює Ніна Олексіївна. - Брата немає 10 років, після того матуся у нас жити стала. Називаю її квіточкою. Були ми щасливі, поки не прийшла ця війна, че­рез яку доця моя зараз з дітками аж у ФранціїОнук Ростик малесенький поїхав, три роки йому було».
У Параскевії Петрівни, розповідає її донька, четверо внуків і шестеро правнуків.


«Пахали городи, молотили жито, - продовжує згадувати свою молодість бабуся. - Жито у городі сіяли. Дорогу про­мітали і у два ціпи зі старшою сестрою жито молотили, а тоді на жорнах мололи. Сестра хліб пекла. Було ду­же-дуже важко у війну. Коли німці виходили з села, то нас, малих, не чіпали. Про стар­ших не скажу. Вижила тоді і зараз живу. Лише ноги так болять, що ходити не можу».

А після війни настав голод. Як не дивно, але його дов­гожителька згадує без сліз: «Прийду з роботи, а що їсти? Паслін на городі, чорний і жов­тий. Так чорний не такий був добрий, як жовтий. А жовтий був аж солодкий. Отакий мій обід був».



«З пучок і ручок»

У 1954 році Параскевія Пе­трівна вийшла заміж в Обичів, за місцевого парубка Олексія Кириловича Реву. Жили зі све­кром і свекрухою. Будинок, де живе зараз, це - житло її дітей. Воно перейшло у спадок від свекрів Ніни Олексіївни, батьків Володимира Дмитровича.

«Прожили з пучок і ручок у селі, - розповідає донька довгожительки. - Дарма за­здрять сільському життю. Був би блат, я б десь вчилась. Хоча і заочно закінчила кооперативний технікум. Міг би диплом бути червоним, якби не одна четвірка. Коли вивчи­лась, синові лише 4 роки було. 16 років у голови колгоспу працювала секретарем, а так - у сільпо. Всього - два записи у трудовій книжці».

З Володимиром Дмитровичем, каже Ніна Олексіївна, вони разом вже 47 років. У 2015 році повінчались. Але особливим святом називає день народження своєї мами. Вона, каже, у неї найкраща. З вдячністю згадує своє дитинство. Особли­во, коли матуся все купувала їй до 1 вересня у школу. На 90-річний ювілей, розповідає Ніна Олексіївна, приїжджала Параскевію Петрівну вітати майже вся родина. Онучка, яка тоді працювала у будинку культури у Малій Дівиці, привезла своїх дітей. Онук - своїх. Запросили друзів і кумів. Був три­ярусний торт. Свято знімали на відео... Було це до повно- масштабного вторгнення.

Про те, що вона доживе ще до однієї війни, зізнається довгожителька, вона ніколи не думала. На запитання, коли вона закінчиться, відповідає: «Цього я не скажу». Та і ніхто не скаже. Хоча у перемозі України і вона, і її рідні впевнені.

- А до ста років доживете, Пашо Петрівно? - запитую напівжартома.
- Та я б уже і не хотіла, - відповідає бабуся з серйозним виразом обличчя. - Вже мені так набридло, що я не здатна ходити. На двір сама вийти не можу.

- Вміла раніше і молотить, і ходити швиденько, - додає про маму Ніна Олексіївна. - Не сьогодні ж вона така стала. Хоч і ходить нині з ходунцями, але сама себе обслуговує. Я їй їсточки піднесу, так матуся сама і попоїсть. І у кімнаті поскладає, поприбирає. А недавно стояла, дивилась у вікно і віршик розповідала.

Ніна Олексіївна просить маму згадати той віршик, але вона не може. А зять просить заспівати, бо робить це Параскевія Петрівна, каже, красиво. Бабуся погоджу­ється. Каже, що і під час роботи у ланці співали і коли з поля додому їхали. «Голос у неї дуже гарний», - додає Ніна Олексіївна, але нині їй співати вже, мабуть, важко.

«Чули, але матері не казали»

На залитому сонцем підвіконні у кімнаті обичівської довгожительки зеленіє розсада солодкого перцю і баклажанів, стоїть вітальна листівка від онуків і правнуків, лежить перекидний календар, сторінки якого перегортає вона сама. За вікном - город і аж далі-далі траса, якою три роки тому йшли на Київ колони окупантів. Параскевія Петрівна могла б їх побачити, якби бачила так далеко. Рідні ж нама­гались їй багато не розповідати.

«Коли вони йшли, я стояла на пуфику у іншій кімнаті, дивилась у вікно і рахувала, скільки їх у колонах - з жахом згадує той березень Ніна Олексіївна. - На гірці у них заглухла САУ. Її підпалили і підірвали. Хату аж підкинуло! З зупинки вони стріляли по Обичеву. Щось їм тут пригледілось. Ми чули автоматні черги, але матері нічого не казали. І зараз чуємо, як «шахеди» летять щоночі».

Десять років перед повномасштабним вторгненням їздила Ніна Олексіївна на роботу у Бровари. Оскільки її чоловік ще у молодості травмувався, то мусила. Заробляла на ремонт у хаті. Там, каже, війну і зустріла. Саме чергувала у дитсадку. Дивилась на камери у моніторі, коли о 5.05 над нею полетіли ракети. «Їх було одинадцять, - каже. - Я так злякалась, що ніколи не забуду. О шостій мене змінили, хоча й повинні були пізніше, о восьмій, і я поспішила на вокзал. Бачила, як виван­тажують з ешелонів танки. Як привозять хлопчиків, і вони біжать до своїх танків. Додому добратись, поки не перекрили рух, встигла. До Ніжина електричкою їхали 4 години».

А хату ще до 2022 року встигли зробити затишною і просто­рою. Добудували до старої хати, якій 110 років, кілька кімнат. У кімнатах тепло. Топлять дровами і газом. Коли відключали світло, заряджали телефони і освітлювали кімнати від аку­мулятора. Його зняли з доччиного «Мерседеса», що стоїть у дворі. Машина не на ходу, але має добрий мотор. Родина хоче безкоштовно віддати її волонтерам, аби передали на фронт. «Якщо і недовго хлопцям послужить, то добре, - каже Володимир Дмитрович. - Все одно ж послужить».

Наостанок бажаю найстарішій жительці села Обичів міц­ного здоров’я, і, якщо вже дожила до другої у своєму житті війни, дожити і до другої перемоги.

Джерело: "Прилуччина + Прилучаночка", Анатолій Бейник Андрій БЕЙНИК.
Фото автора.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: