Доброволець Олександр Якименко загинув під шквальним вогнем з усім своїм підрозділом у переддень своєї відпустки

Добавить новость

Четверг, 20 Июня 2024 14:11  |  Просмотров: 5507

Родина загиблиго Олександра Вікторовича Якименка - мама Людмила Сергіїівна, сестра Аліна Вікторівна та її 5-річний синок Кирюша проживають у ма­льовничому селі Журавка, в десяти кілометрах від Варви. 16 грудня 2023-го в звичайну сільську родину «посту­кало» жахливе лихо: проклята війна і тричі прокляті рашисти забрали Сашу - улюбленого сина, прекрасного брата, доброго й привіт­ного дядя й хрещеного для свого малолітнього племінничка Кирюші, компанійського товариша, великого оптиміста, патріота, справжнього героя України, людину з великої літери.

Першими, до кого я звернулася, щоб почути розповідь про Олександра, були його мама та сестра.

- Яким Саша залишився у вашій пам’яті?

Людмила Сергіїївна:
- Позитивним, веселим, завжди був «душа» компанії. Мав багато друзів: Артем Оганесян, Олександр Первун, Діма Нічик, Оксана Хмеловська, Макс Сотченко, Сергій Ягнюк, Сергій Биченко, Олег Мельник, Андрій Білоног та багато-багато інших.

- Які захопле­ння мав Саша?
- Рибалка..., але в основно­му Саша був та­кою людиною, в якій поєдну­валися робо­та й хобі.Для нього про­сто хобі - це не є відпочинком. Для Саші завж­ди так було: йо­го робота - це і є його хобі. А займався він пере­важно ремонта­ми. Це було його хобі і була його робота, яка приносила задоволення та певні фінансові статки.
Але найбільше в житті любив племінничка Кирюшу. Він був його хрещеним. Дитина також була прив’язана до Саші, як до рідного батька.

- Де Саша навчився робити ремонти, адже ремонту­вати квартири й будинки - це дуже відповідальна спра­ва? - запитую рідних.
- Свого часу в Ладанському ПТУ Саша отримав спеці­альність штукатура-маляра. Тут вперше було закладено основи будівництва. А далі сам удосконалювався. - говорить сестра.

- Пані Людмило, чи проходив Саша стро­кову військову службу?
- Так, служив у навчальному центрі «Десна» та ще пів року - у військовій частині м. Біла Церква. Він здобув спеціалізацію «розвідника-кулеметника».
А 2014-го Саша був мобілізований в АТО.
Служив у Донецькій області й отримав по­свідчення ветерана війни.

- Як і де зустрів Саша 24 лютого 2022-­го?
- Він робив ремонти в містах Західної України. Коли розпочалася повномасштабна війна Росії проти України, Саша негайно повернувся в Журавку й того ж дня пішов до РТЦК та СП. Перші чотири місяці він пере­бував у теробороні. Потім його з товариша­ми відправили на навчання до Словаччини.
А після цього їх перекинули на Запорізький напрямок фронту, - розповідає мама.

- Він служив два роки в 118-й бригаді, 2-го батальйону, 1-ї мінометної батареї, - доповнює сестра Аліна, - і мав позивний «Яким».

- Ніколи й ні на що не скаржився. Для Саші завжди все було так. Він був дуже невибаг­ливою людиною: веселою, жартівливою, з особливою дотепністю підтримував розмо­ву за столом, коли збиралися рідні, друзі. Зазвичай виходило так: Саша більше віддавав, аніж брав. - підсумовує мама.











- Чи часто за ці два роки Саша приходив у відпустку?
- Кілька разів. Останній - із 30 вересня по 13 жовтня, на день народження племінни­ка Кирюші, - продовжує Аліна. - 5 жовтня, в день народження племінника, за столом, Саша був дуже веселий, влучно й дотепно жартував і все примовляв: «Ми рашистам накидали «кабачків» і гайда додому.» або «Не хвилюйтесь, панове, все буде добре.»

Після оголошення повномасштабної вій­ни Росії проти України мама, як і багато ін­ших мешканців Журавки, стала добровіль­но допомагати ЗСУ. Вона систематично хо­дила в школу, щоб в’язати маскувальні сіт­ки для воїнів Збройних Сил України, постій­но думаючи: «Допоможу хоч тим, чим змо­жу.», - розповіла сестра Аліна.

Інколи ці сітки надходити до синової військової части­ни, а інколи - іншим воїнам, але головне - вони надходили до хлопців ЗСУ, які потребували маскувальних сіток. Мама систематично телефонувала синові, розповідаючи про події дня, а він зазвичай жартував: «Мамунику, сітка гарна, витривала, а головне - солона. Напевне, всі жінки добре плакали, коли в’язали.» - і Людмила Сергіїівна від цих слів сина завжди усміхалась. - підсумовує Аліна.

- Як Ви довідались про трагічну ситуацію, яка трапи­лась із сином?

Людмила Сергіївна:
- Чим більше я аналізую те, що трапилось у нашій ро­дині, тим більше вірю в долю людини. Мабуть, нікому з нас, земних людей, не дано керувати долею. Вона буде такою, яка запрограмована. Трагічні моменти людина ні­яким чином не зможе змінити чи обійти. Саша відчував, що, мож­ливо, його життя обірветься.
Він періодично телефонував нам із Аліною і ми до нього також телефонували. Часто я плакала. Я не хотіла цього робити, але сльози котилися річкою. А Саша відразу заспокоював, жартуючи: «Сергіївно, не плач. Якщо що, я - допоможу. Ти ж знаєш, що я - оптиміст. Я завж­ди на позитиві. Ти надійся на мене, адже я твій захис­ник, Сергіївно».

16 грудня 2023-го зв’язок обірвався. Ми - чекали, те - лефонували побратимам і друзям. 19 грудня 2023-го нам сповістили, що Саша зник безвісти. За словами пробратимів, Саша з командиром виїхали на позицію.Це було безпосередньо біля села Роботине Пологівського райо­ну Запорізької області. У цей час розпочався сильний об­стріл. Хлопці бачили все на власні очі й розповідали, що вогонь був настільки шквальний, що ніякі окопи чи блін­дажі не могли врятувати воїнів.
Обстріли тривали до місяця і через це хлопці увесь час не могли забрати тіло Саші та інших воїнів, які поляг­ли за Україну під населеним пунктом Роботине.

- Трапилось це в переддень від'їзду в чергову від­пустку, - після довгої паузи продовжила мама. - Він нам з Аліною, друзям і тьоті урочисто сповістив: «Дорогенькі мої! Я їду у відпустку. Сьогодні зроблю останній вихід на позицію і їду до дому. Тож, «Здрастуй, дім!»

Ось так у житті буває: завтра Саша мав би бути у від­пустці, а сьогодні доля винесла діаметрально протилеж­ний вердикт. Ось і плануй що-небудь, ось і прогнозуй.

Ніколи й ніщо не передбачало трагічного. Я ніколи не могла й подумати про таке, адже Саша мав певний бойовий досвід: був в АТО, а в ході повномасштабної війни служив мінометником.

Цей бій був настільки сильний, що наші втратили сто воїнів Збройних Сил України, а із підрозділу Саші загину­ли всі бійці, крім одного. Бійців катастрофічно не виста­чало. А ну ж, лишень, із одного підрозділу в одному-єдиному бою втрачено понад сто осіб.

На позиції хлопців спочатку прилетів один дрон, щоби розвідати обстановку. Саша був поренений у ногу. Його побратими перенесли в бліндаж, щоб через деякий час, коли ситуація нормалізується, забрати до шпиталю. Але несподівано над головами побратимів прокружляв інший дрон, нещадно обстрілявши хлопців.

Саша був убитий. Командир підбіг до нього, а в цей момент ворожа куля смертельно поранила і його.

Після такої події побратими щоденно робили спро­би дістати тіла, але все було марно. Через деякий час хлопцям все ж таки вдалося забрати тіла. Потім було зроблено ідентифікацію тіла Саші. Побратими казали, що вони також упізнали тіло.

Аліна Вікторівна, сестра Саші:
- Я хочу доповнити. Слідчі моргу міста Запоріжжя ви­слали й мені для впізнання світлини Саші. Видовище було жахливе. Я на цілий місяць втратила сон і апетит.
12 січня 2024-го тіло Олександра було ідентифікова­не, а 14 січня 2024-го ми отримали від представників ТЦК звістку про смерть.

Після цього в моєму житті все змінилось. Мені ста­ли снитися жахливі сни. Я почала думати, що, можливо, Саша живий. Може все переплуталось. Може це - неправда. Мозок не приймав жахливої звістки. Я не хотіла вірити, я противилась цьому.

Людмила Сергіївна, мама:
- Я щиро вдячна сусідам, знайомим і близьким лю­дям та висловлюю персональну вдячність Люді й Славі Тищенкам, Вові й Наташі Охріменкам, Наталії Федоренко, сусідам, колегам та керівництву тОв «Журавка», які у важку годину підтримали та допомогли нашій родині.
Нехай вам Бог дарує гарне здоров'я на довгі роки.. Будьте живі, здорові, щасливі, а головне - щоб якнайш­видше закінчилася ця клята війна!.
Слава Україні!

- Він з кимось зустрічався?

-Так, була жінка. Одного разу, перебуваючи у відпустці, я за­питала Сашу, чи не думає він оформити відносини з нею? І у відповідь почула: «Обов'язково зроблю це, але тільки після завершення війни.»

Артем Оганесян, друг Саші:
- Із Сашою я дружив давно. У моєму розумінні він був значною особистістю в прямому розумінні цього слова. Як на мене, не просто був особистістю, а - неординар­ною і своєрідною . Він був патріотом, навіть шаленим патріотом.
Станом на 2014-й рік ми з Сашою працювали в СТОВ «Дружба-Нова» («Кернел»). Була робота, була й бронь. А 2014-го Сашко добровільно пішов в АТО. Ось так: узяв наплічник і пішов на війну, твердо сказавши мені:
- Артемку, я йду на війну! - А я у відповідь:
- Сашо, подумай, може, потрібно перечасувати. Ситуація зміниться. Може, все нормалізується або обійдеться?
-Ні, я маю бути там. - переконливо повторив Олександр.

Повірте, 2022-го, він точно так же вчинив. Приїхав із Західної України, де працював, і добровільно пішов на фронт.
Хочу звернути увагу на своєрідність Сашка: він завж­ди був стабільний, він ніколи не мінявся. Його можна було не бачити пів року і не спілкуватися з ним, але коли зустрінешся, сміливо можна продовжувати розмову, ні­би вчора попрощався. Практично він був дуже послідов - ним у своїх думках, мріях, уподобаннях.

Саша - гарний співбесідник. Я наведу такий приклад. Зрозуміло, як усі зайняті люди, ми з Олександром не систематично зустрічалися, але через деякий час він, бува­ло, телефонує і я чую його радісний голос у слухавці: «Привіт! Шо ти?»
А подальша розмова начебто «розчиняла» той час, що ми з ним не бачились. Взагалі-то Саша жив серцем, емоціями, а не холодним розрахунком. Бездіяльність його дуже гнітила. Якби постав вибір: робота вдома і десь, в іншому місці, на виїзді, то він безперечно обрав би дру­гий варіант, пов'язаний із поїздкою, новизною, емоціями і трішечки з авантюрою.

Таким я його запам'ятав.

- Артеме, яка характерна риса домінувала в характе­рі Саші Якименка?
-Послідовність та бажання дарувати безкорисну допомогу іншим, хто цього потребував. Я можу привести приклад, моїй мамі потрібно було встановити паркан. Я попросив Сашка. Він, не роздумуючи, погодився. І ми швидко встановили паркан. Подібних прикладів можна привести безліч.

Діма Нічик, друг Саші:
- Саша був на п'ять років молодший за мене, проте ми почали дружити ще зі шкільних років. Правда, у школі до певної міри відчувалась різниця у віці, а ось уже після завершення навчання ця різниця практично «стерлася» і нас об'єднували багато спільних тем. Ми обидва люби­ли подорожувати і багато місць України відвідали. Інколи це були планові поїздки, а інколи - мої відрядження і за­звичай я брав із собою Сашу, який із величезним задово - ленням приєднувався до мене. Так ми неодноразово від­відували Полтаву, їздили містами Західної України тощо.

Крім того, ми мали багато спільних мрій, частина з яких здійснилася, а частина - ні.

- Про що ви мріяли?...
- Як і всі люди - про різне. Це була ближня й дальня перспектива. Ближня - з'їздити на рибалку, а дальня - мріяли про життя з коханими, про створення міцних родин та про дітей, адже Саша так любив діток. Він би точно був зразковим батьком. Потрібно лишень подивитися на фото Саші з племінником, щоб у цьому пересвідчитись.

- Дімо, яким ти запам'ятав Сашу?
- Безперечно, Саша був звичайною людиною, як і всі ми, мав свої позитивні риси й свої мінуси. Проте, повір­те мені, мінусів я не пригадую.
- Яку, на твою думку, характерну рису вдачі Олександра можна виокремити?
- Любов до роботи. Рідко зустрічаються такі люди, які просто люблять працювати. Одним із таких унікальних працеголіків і був Саша. Він усім усе допомагав і робив це з величезним задоволенням.
Крім того, він завжди виступав за чесність і справед­ливість.
Нині мені дуже не вистачає Саші, адже у моєму житті його роль була вагомою і це, на жаль, ми оцінюємо лише після того, як втрачаємо. А. шкода.

Олег Мельник, військовослужбовець ЗСУ, друг Саші:
- А я хочу сказати кілька слів про Сашка, як про вій­ськовослужбовця, адже нині я також воюю і добре знаю фронтову обстановку не з розповідей очевидців, а сам постійно переживаю й витримую проблеми фронту, проб­леми перебування на передових позиціях.
Звертаю увагу на великий патріотизм друга. Вдумай­тесь самі: це небачений людський подвиг - двічі добро­вільно піти на фронт. Не вірте нікому, що там не страш­но, що ми не боїмося. Ми - такі ж люди, як усі. І Саша був точно такою ж людиною, але він умів керувати свої­ми емоціями, вмів переборювати себе, вмів підкорювати волю особистому обов'язку.
Як справжній патріот України, Олександр прекрасно розумів, що чоловіки зобов'язані служити Україні і захища­ти її. Це чоловікам визначено природою й долею.
Подвиг друга має слугувати за зразок для наступних поколінь.

Андрій Білоног та Ірина Ніканорова, подружжя

Андрій:
- Ми з Сашком багато років займалися ремонтами квар - тир і будинків. Ми постійно проживали разом, проводили час разом, працювали також разом. За цей час ми зрід­нилися і стали, наче брати. Ми знали уподобання та ба­жання кожного. А тому мені безмежно боляче, що Саші не стало. Такого друга ніколи в житті більше не буде. Доля такими людьми не «розкидається».

Ірина:
- Саша Якименко був добряк у прямому розумінні цього слова. Всі його розмови, вчинки, задуми та бажання були уособленням доброти й людяності. Здавалося, що Саша жив лише для того, щоб дарувати людям добро й затишок.
Він мав багато друзів і зазвичай був, як кажуть у наро - ді, «душею» будь-якої компанії. Він швидко й легко схо­дився з людьми. Потім душею «приростав» і далі підтри­мував стосунки як із давніми приятелеми. А головне - він умів підтримувати дружні стосунки, адже якщо в друж­бі обидві сторони не зуміють підтримувати стосунки, то ці відносини зійдуть на нуль.
Відрадно, що Саша любив маленьких дітей, що не зов - сім притаманне чоловікам. Але ця особливість і виокре­мила його серед інших.
Він був великим патріотом України. Був переконаний, що Україна - найкраща, найдемократичніша держава сві - ту. А щодо війни 2022-го року, то тут він був безапеляцій - ний: «Все, я йду на фронт. і крапка!...»

* * *

Ось і завершилась моя зустріч із мамою Олександра Якименка - Людмилою Сергіївною та се­строю Аліною. Мама провела мене до авто: зупинялась, плакала та згадувала сина.
А я й запитую її: «Пані Людмило, пройшов пений час від найжахливіших хвилин.Чи хоч трішки час лікує?...» - і чую у відповідь: «Ні, не лікує, а навпаки робиться ще біль­ше боляче. Душа «кричить» від болю і безсилля, а серце обливається кров'ю в прямому розумінні цього слова.»

Я щодня ходжу на кладовище. Довго стою там. Розмовляю з сином. Я йому розповідаю, що зроблено за день, адже він завжди був хазяїном і завжди вникав у всі домашні справи. Без нього нічого не робилося.
Можливо, спрацьовує той фактор, що на могилці ни­ні стоїть лише сам хрест, а пам'ятника ще немає, а мож­ливо - якась інша причина, але тут, на кладовищі, я не можу так щиро, відверто й довго спілкуватися з сином.
А дома?. Дома - інша справа. Ми жиемо у просто­рому будинку. У Саші була особиста кімната. Він облаштував її, як вважав за потрібне. Нині я все залиши­ла так, як було: його меблі, одяг, фото й свічка.
А тому по кілька раз на день я заходжу до Сашиної кімнати і довго-довго говорю з ним. Особливо, коли сама перебуваю в домі.
Систематично раджуся з Сашою. Мені здається, що він відповідає і допомагає мені правильно жити. А, можли­во, це я говорю з його душею? Адже правду люди гово­рять: тіло - земне, в душа - вічна.

Біографічна довідка

Народився Олександр Вікторович Якименко 30 квітня 1988 року в смт Ладан Прилуцького району Чернігівської області.
Після закінчення 11-и класів Журавської ЗОШ І-ІІІ ст. ім Георгія Вороного продовжив навчання в Ладанській філії Прнилуцького про- фесвійно-технічного ліцею №34 та от­римав спеціальність «Зварювальника- штукатура»
З 2007-го по 2008-й роки проходив строкову військову службу. Перші пів року навчався у військово-методично­му центрі «Десна», а далі продовжив службу у військовій частині м. Біла Церква.
З 2014-го по 2015-й роки брав участь у бойових діях у зоні АТО на території Донецької та Луганської областей.
24 лютого 2022-го, з початком повномасштабної війни Росії проти України, добровільно пішок до РТЦК і був мобілізований у роту охорони Прилуцького РТЦК і СП. Пізніше про­ходив слдужбу у військовій частимні А471... у званні солдата.
Трагічно загинув 16 грудня 2023-го року біля населеногго пункту Роботине Пологівського району Запорізької області. Похований на кладовищі в с. Журавка.


Історична довідка

Битва за населений пункт Роботине Пологівського району Запорізької області
6 березня 2022-го року російські війська за - хопили село Роботине.
Битва за населений пункт тривала з 8 черв­ня по 23 серпня 2023-го.
22 липня 2023-го Генеральний штаб ЗСУ по­відомив, що українські війська просунулись у напрямку Роботиного і закріпилися на зайня­тих територіях. А через деякий час українські війська підійшли занадто близько до російських позицій і зазнали важких втрат, що склали 4-5 одиниць підбитих танків Т-72, 13-15 од. БТРів і майже цілу роту особового складу було втра­чено.

31 липня українські війська просунулись углиб росій­ських позицій, а 4 серпня 2023-го - наші відбили росій­ські атаки в напрямку Роботиного. 8 серпня сили оборо­ни України продовжували ведення наступальної операції в напрямку села.
10 серпня ЗСУ ввійшли в межі Роботиного і закріпи­лись на зайнятих позиціях. 15 серпня наші війська прор­вали оборону рашистів. 17 серпня українські війська від­били атаки росіян і зайняли центр Роботиного.
22 серпня Генеральний штаб ЗСУ підтвердив, що бій­ці 47-ї ОМБр після двох місяців запеклих боїв вибили ро - сійські війська з населеного пункту Роботине, прорвавши першу лінію оборони російських військ.
23 серпня 2023-го ЗСУ підняли Прапор України в насе - леному пункті Роботине.

Чим важливе Роботине?...
Роботине - невеличке село, площею - 3 км кв, де до вій - ни офіційно проживало менше 500 мешканців. Однак під час війни село набуло надзвичайно важливого значення.
Справа в тім, що населений пункт Роботине розташо­ваний на автомагістралі Оріхове -Токмак. До цього логістичного хабу російської армії від Роботиного бл.20 км. Трішки далі від Токмака розташоване місто Мелітополь, одна із головних цілей українського контрнаступу.
ЗСУ мали подолати щільні мінні поля та укріплення рашистів і вийти до головної лінії оборони РФ, що проходить відразу за населеним пунктом. Але контрнаступ у черв­ні 2023-го пішов не за планом. Колони українських військ стали мішенню для ворожої артилерії та ударних гелікоп­терів. Західна бронетехніка підривалася на мінних полях і потрапила під удар ворожих безпілотників.
Це чуттєво загальмувало рух ЗСУ на цьому напрям­ку. Але згодом українське командування знайшло вихід із ситуації: по-перше, відмовилось від тактики проведення атак великими бронетанковими колонами; по-друге, вирі­шило Роботине обійти зі сходу й заходу.
Тож план спрацював. ЗСУ вдалося вклинитися в російську оборону між селами Роботине і Вербове та вийти на цій ділянці до головної лінії оборони РФ.

Джерело: газета "Слово Варвинщини", Валентина Саверська-Лихошва

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: