«Чому мою сім’ю мають захищати інші», - сказав Володимир Городиський і пішов воювати

10 лютого 2023 року нехаївчанин Володимир Городиський, виживши на пекельному сході країни, загинув на Сумщині, захищаючи кордони України. Йому навіки залишиться тридцять три.



А донечка все чекає тата

Коли Міланка, чотирирічна донечка Володимира Городиського, з мамою виходить у місто і бачить воїнів у формі, шукає серед них свого тата. «Тато, ЗСУ», - каже і показує рученятками у бік наших мужніх захисників. Вона все чекає на свого любого таточка… Але він уже ніколи не обійме свою донечку, не приголубить, не захистить... Рік тому, 10 лютого, Володимир Городиський загинув на війні, боронячи суверенітет і незалежність України від агресора. Йому навіки залишиться 33.

Володимир Городиський родом із Нехаївки. Тут пройшло його дитинство, юність. Закінчив школу та і подався у світ широкий. Батько помер, коли йому було три роки, а мама відійшла у потойбіччя, коли хлопцю виповнилося шістнадцять. У такому віці підтримка найрідніших дуже важлива, але Володя залишився сиротою зовсім юним. А потім було навчання в училищі, армія. Роботу поїхав шукати у Кривий Ріг. Там і зустрів своє кохання. Перше і останнє. Десять років спільного життя подарували родині донечку-красунечку Міланку. Але Володя завжди казав, що у нього двоє дітей. Роман - від першого шлюбу дружини, але його вважав своїм сином. Бо коли зійшлися з Наташею, хлопчику не було і двох рочків. На руках Володимира виросло дитя. Чоловік любив його всім серцем. Зараз Роману дванадцять років. Дуже часто хлопець плаче за своїм батьком, хоч і рік минув. Він вже усвідомлює - у нього немає батька.



- Володя був батьком з великої літери, - каже про свого чоловіка Наталія. – Люблячий, надійний, турботливий. Він рано залишився сиротою, пізнав у житті немало, а тому вся його турбота – про своїх дітей, свою сім’ю. Він жив для нас. Він любив усіх нас. І ми любили його всім серцем.

Відмовився від броні і пішов воювати

Володимир хоч і мешкав у Кривому Розі, але останні сім років працював вахтовим методом на одному з підприємств у Кременчуці Полтавської області. Робота ризикована і небезпечна – монтажник залізобетонних конструкцій. Працював на висоті і не боявся. Його дуже цінували на підприємстві, а тому, коли принесли на роботу повістку, керівництво запропонувало оформити бронь, бо такі спеціалісти були необхідні. Наталія обома руками була за, бо, ніби передчуваючи недобре, не хотіла відпускати чоловіка на війну. Володимир зробив вигляд, що погодився з дружиною. А потім, було це наприкінці серпня 2022 року, підібравши потрібний момент, повідомив, що він ходив у військкомат і вже мобілізувався.

- Я була шокована, - каже Наталія. - Тоді мобілізували багатьох, із ким чоловік працював. Кажу: «Як же так? Ти ж мені пообіцяв». А він у відповідь: «Я хочу йти на війну. Я тут сиджу, а хтось захищає мою сім’ю. Так не повинно бути. Як на мене будуть дивитися хлопці, які вже там? А як буду дітям в очі тоді дивитися, що їх не захищав? Не хочу, щоб мені було соромно перед державою. Як тут сидітиму, коли ось поряд з нами війна». Ми, дійсно, живемо дуже близько і до Енергодара, і до Херсонщини, Донеччини. Не дай Бог щось і… Розумом я це усвідомлювала, але серце не хотіло відпускати його на війну.

На авдіївському напрямку

Лише чотири дні Володимир побув в «учебці», а на п’ятий день уже потрапив на Донеччину в 115 окрему механізовану бригаду. Був у війську на посаді командира відділення безпілотних авіаційних комплексів окремого розвідвзводу. Чому навчання так швидко закінчилося, навіть не розпочавшись? – це питання і досі непокоїть дружину. Чотири дні – і відразу у самісіньке пекло. Водяне, Опитне, Орлівка, Авдіївка.

- Ми з мамою по геолокації дивилися, де він був. У червоній зоні, де тривали жорстокі і безпощадні бої, - розповідає Наталія. - Розповідав, що обстрілюють їх постійно з усіх видів зброї. Навіть фосфорними бомбами криють. А вони з автоматами. Коли розмовляли, постійно чула страшенні вибухи. Одного разу Вова поїхав на завдання і підірвався на протитанковій міні. Машина – у повітря. А йому пощастило, живий залишився. Тільки страшенна контузія. Забрали у госпіталь, два дні полікували, та і назад - на позиції, бо мали великі втрати і нікому було воювати.



-Як можна за два дні контузію вилікувати? - дивуюся.

- Я навіть скаргу в Міноборони писала, на гарячу лінію телефонувала, як це так, що чотири дні в «учебці», і вже - в Авдіївці, хлопці по два-три місяці навчалися. Він же не вмів нічого. Але відповідь надійшла, що такий у бригаді не служить. А хто ж тоді там служить? Він же не один пішов. Виявилося, що хтось помилково добавив у прізвище зайву букву. І став мій Володя не Городиським, а Городинським. Так нічого і не добилася.

Коли був в Авдіївці, у розмові з дружиною чоловік обурювався місцевими мешканцями, які залишилися, не виїхали. Усі вони за росію, чекали «руській мір» і вороже ставилися до українських воїнів. Казав: «Не розумію, що тут роблю». Коли збирався на війну, думав, воюватиме на Херсонщині і відвойовуватиме українське море, щоб дітям було де відпочивати. Але потрапив на Донеччину, бо це також українська земля. Там, дійсно, багато місцевих мешканців чекають на росію. І вона прийшла, зрівнявши їхні домівки із землею.

Наприкинці грудня частину, у якій служив Володимир Городиський, вивели з-під Авдіївки на перелагодження. Величезні втрати у живій силі і техніці.

- Дуже багато загинуло хлопців, техніка вся погоріла. Але це було більш схоже на відступ, бо, казав Володя, хто біг, хто повз, залишили багато загиблих і ранених, яких не мали можливості винести, - розповідає Наталія. - Вони вважаються безвісти зниклими. А їх же чекають вдома, шукають. Про багатьох рідні знають, що їх уже немає серед живих, вони точно загинули, але тіла залишилися на окупованій території.

Авдіївка... За це українське місто два роки точилася кривава бійня, рашистські війська були безсилі перед стійкістю і мужністю українських воїнів, які самовіддано боронили рубежі ціною власних життів. Але наших сил виявилося замало, аби не дати рашистам загарбати і перетворити у руїни місто, де до їхнього приходу мирно жили люди. Це сьогодні зруйнована вщент Авдіївка загарбана. А тоді, у 2022 році, героїчно стояло місто завдяки і отаким Героям як Володимир Городиський. Чотири місяці він воював на авдіївському напрямку, чотири місяці пекла. Та вижив. Там, на війні, кому як пощастить, чи хто під якою зіркою родився. Але тоді вдача була на його боці.

На захисті кордону

Коли вивели на перелагодження, потрапив земляк на Чернігівщину. Саме тоді мав можливість приїхати додому у коротеньку дводенну відпустку. Як тільки були раді рідні. А Міланка ні на крок від тата не відходила і все лепетала: «Тато, ЗСУ». Пішли тоді з Наташею до церкви, хотіли обвінчатися, щоб бути у шлюбі і перед Богом. Але отримали відмову, бо піст.

А потім - служба на Білопільщині Сумської області. Якщо хто думає, що на кордоні більш безпечно, ніж на сході країни, помиляється. Кордони як Чернігівської, так і Сумської областей постійно обстрілюють і зі ствольної артилерії, і з мінометів, летять ракети, скидають бомби. Загроза від диверсійно-розвідувальних груп ворога, які переходять наш кордон.

- Я навіть не думала, що там, на кордоні, таке пекло. Спочатку заспокоїлася, бо вважала, що чоловік уже не в зоні бойових дій і йому нічого не загрожує, але виявилося, що там, куди він потрапив, було також гаряче. Ще Володя обурювався, каже, вони гатять по нас усім, а ми ходимо, нас відстрілюють, як зайців, і не можемо дати їм здачі, не маємо права, бо це не зона бойових дій. Принаймні, так було на той час. Я б хотіла спитати пана президента, чому наших луплять, а ми не можемо давати відсіч. У них і техніки ніякої не було, хлопці просто ходили з одними автоматами. А мого чоловіка з танка вбили.

Смертельний ранок

- Трапилося це 10 лютого 2023 року. Об одинадцятій годині 18 хвилин Володя мені зателефонував. Прощався, так думаю, - каже Наталія. - Він мене ніколи не називав по імені, а звертався тільки пестливими словами. Я у нього була зайка, сонечко. А тут каже: «Наташо…» Я питаю, а чому це ти мене по імені назвав, ніколи такого не було. Відповів, що ніколи у житті більше так не назве. Він знав, що його чекає, що не врятується. Мовив, що їх засік дрон, згодом перетелефонує. А через 12 хвилин Володі не стало.

Як розповідали його побратими, усе відбувалося дуже швидко. Не встиг рашистський дрон засікти наших бійців, як почався обстріл із танка. Напевне, наші хлопці не побачили дрона, не почули. І вже було пізно збивати. Володимир повідомив по рації, що їх обстрілюють, кинув протидронову рушницю, аби легше було втікати, і хотів з побратимом сховатися, бо знаходилися на відкритій території. Але не встигли втекти. Четвертий фугасний снаряд дістався їм. Два полеглих - Британець, бойовий медик, і Змій, такий позивний був у Володимира.

- Для мене мій чоловік був усім, мій подих, мій всесвіт. І я його не впізнала, так сильно він був пошматований, - розповідає Наталія. - Він загинув поблизу села Павлівка. Чому вони були у відкритому полі вдень, чому їх туди послали? Потім було прийнято рішення, щоб окопувалися, бліндажі будували вночі. Там багато людей загинуло з їхньої бригади. Приїздили до мене з поліції, розпитували, що я знаю, чого не знаю, оформляли протоколи. Та хто їх покарає, он скільки людей вже вбили в Україні – десятки тисяч.

Проводжали Героя з усіма почестями

Поховали Володимира Городиського у Кривому Розі на Алеї Героїв, де біля кожної могилки майорить український прапор. За два роки широкомасштабного вторгнення на кладовищі з’явилося вже три такі Алеї. Ціле кладовище полеглих на війні українських воїнів, які могли б жити, якби росія не напала на мирну Україну. Усе кладовище у прапорах. Не десятки, а сотні могил. Ідеш, і здається, ні кінця ні краю.

З усіма військовими почестями провели бійця в останню дорогу. Попрощатися з Героєм, який загинув зі зброєю у руках, прийшло дуже багато людей. Навіть декілька маршруток приїхало з його роботи. Бо поважали: він був справжнім чоловіком. Порядний, чесний, працьовитий, дуже відповідальний і душа компанії.



-Я навіть не знаю, як усе те пережила, у нас було таке велике кохання, що ми і дихати один без одного не могли, - говорить Наталія. - Для чого мені цей героїзм, коли маленька дитина залишилася сиротою. Для старшого сина він був батьком. А тепер залишилися тільки пам’ять та гіркі сльози. Казав: «Коли повернуся, мені не соромно буде дивитися в очі дітям, бо не ховався за спини інших». А вийшло он як.

Він хотів жити, ростити дітей, возити їх на херсонське побережжя. Мріяв поїхати на малу батьківщину, у Нехаївку, бо дуже переживав, що не може побувати на могилці батьків – то робота, то війна. Хотів повезти на Коропщину і свою родину, аби побачили всю красу поліського краю. Та мрії Володимира вже ніколи не здійсняться. Він, як і тисячі українських воїнів, навіки Герой. Гордість і слава України.

Нещодавно Володимира Городиського нагородили медаллю «Захиснику Вітчизни» ІІІ ступеню. А міська влада міста Кривий Ріг удостоїла нагороди - «За заслуги перед містом». Посмертно.

Джерело: газета "Нові горизонти", Людмила Ковальчук

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: