Мати трьох дітей з села Високе розповіла, як опанувала професію юриста, аби стати адвокатом

Добавить новость

Понедельник, 15 Января 2024 16:58  |  Просмотров: 1589

Її енергії, цілеспрямованості та сміливості мож­на лише по-доброму позаздрити. На шляху до здійснення власної мрії височанка Юлія Дорошен­ко не бачить перешкод: вона вчиться за домаш­німи справами і навіть ночами, день проводить у турботах за великою родиною, ще й волонтерить. Адже з дитинства знала стовідсотково: вона хоче і буде допомагати людям.



За покликом серця

Юлію добре знають у Високому, бо до декрет­ної відпустки вона три роки працювала, хоча й не за юридичною спе­ціальністю, у службі у справах дітей. «Я зма­лечку марила формою, сама її носила, поки на­вчалася у Національно­му авіаційному універси­теті, - посміхається Юлія. - А професію юриста, зо­крема - спеціаліста з ци­вільного права, обрала, бо вона була близька до серця і мрії - допомага­ти людям. Зрештою, це бажання й привело мене до служби у справах ді­тей, адже у громаді була малеча, яка потребували захисту та підтримки. Із батьками, які зловжива­ли алкогольними напо­ями, не доглядали дітей, ми проводили величез­ну роботу. Тоді найпри­ємнішими моментами були чергові візити до родин, коли ми бачили щасливих дітей, бачили результат наших ста­рань. Разом із тим важ­ко було від того, що цей результат нерідко був недовготривалим, а наші підопічні поверталися до колишнього життя, забу­вали про власних дітей настільки, що їх навіть доводилося вилучати з сім’ї. Морально найтяж­че рішення, особисто для мене...»

Після народження третьої дитини - донечки Злати - Юлія зрозуміла: час змінювати своє жит­тя. У декретній відпустці, маючи трохи вільного часу, вона занурилася у вивчення улюбленого права. Навіть до пологів, перебуваючи у лікарні, жінка мала з собою за­кон про нотаріат, який час від часу підчитувала. Вже вдома Юлія залпом слухала лекції та ви­ступи адвокатів, поки мила посуд, чи коли вже вклала малечу спати, ви­вчала судові практики. Бувало, й засинала за наукою під монотонний супровід юридичних тер­мінів. «Коли розпочалася повномасштабна війна, разом із сімейним пра­вом почала вивчати ще й право військове, - роз­повідає моя співрозмов­ниця. - Знайомі, звісно, про це знали, тож час від часу зверталися за кон­сультаціями. А нещодав­но я наважилася відкри­то, у соціальній мережі, запропонувати юридичні консультації, таким чи­ном ще й допомогти на­шому волонтерському осередку. За свої по­слуги грошей я не беру, а клієнт сам, за можли­вості, донатить на ЗСУ (гроші перераховують на карту «Незабудок», які купують матеріали для плетіння захисного спорядження). Для мене особистий заробіток за­раз взагалі неважливий. Найцінніше - практика, яку я здобуваю з кож­ним клієнтом. Адже одна справа - теорія, лекції та навчання, інша - розбір кожної конкретної спра­ви, індивідуальний під­хід. За цю можливість я дуже вдячна всім, хто до мене звернувся».

На шляху до мрії

Таких, хто потребує якісного юридичного су­проводу, насправді не­мало. Лише наступного дня після публікації пові­домлення Юлія отрима­ла вісім звернень. А за місяць загалом їй вдало­ся допомогти 26 людям. «Питання стосувалися як сімейного, так і військо­вого права, з останнього, мабуть, звернень побіль­шало, - веде далі роз­мову Юлія. - Найчастіше питають про відстрочку від проходження служби, перетин кордону, звіль­нення з лав ЗСУ. Були й запитання з трудового права, для мене ново­го. Мені довелося при­ділити більше часу для вивчення ситуації, ніч не поспати, але так хоті­лося допомогти людині, що відмовити не могла. На жаль, попри просто­ту справи, вирішити її позитивно не вдалося - до мене звернулися запізно, час був втраче­ний. Що більш прикро - людина зверталася до юриста, столичного і дорогого, який не при­ділив достатньої уваги клієнтові. Тому я завжди говорю: скільки юристів - стільки й думок. Інко­ли варто вислухати кіль­кох, а ще не думати, що висока ціна - запорука якісної роботи. Й без­коштовний юрист може допомогти, якщо керу­ється законом і совістю».

Сьогодні Юлія вже дуже чітко уявляє своє майбутнє: хоче знайти роботу за спеціальністю, щоб із часом напрацю­вати юридичний стаж, скласти кваліфікаційний іспит, а далі - отримати адвокатське посвідчен­ня. «Чоловік інколи пи­тає: «Кого ти більше лю­биш: мене чи право?», - сміється моя співроз­мовниця. - Звісно, питає жартома. Хоча є правда в тому, що я щиро люблю те, чим займаюся. Стра­ху, що щось не вийде, зовсім немає, тому рішу­че йду вперед до постав­леної мети. Бо по життю керуюся словами Теодо­ра Рузвельта: «Мабуть, не існує більш важливої риси характеру ніж твер­да рішучість. Людина, яка хоче стати великою або, так чи інакше, зали­шити слід в цьому житті, повинна відважитися не лише подолати тисячу перешкод, але й пере­могти, не дивлячись на тисячу невдач і поразок».

Зараз бувають випад­ки, коли людина зверта­ється із запитанням, а я розумію: щоб допомог­ти, потрібно подавати адвокатський запит до тієї чи іншої інстанції. Від звичайної людини таке звернення розгля­датимуть місяць, а для адвоката відповідь під­готують вже за п’ять днів. У нашій справі час має значення. Мені ж хо­четься допомогти всім, щоб у всіх все було до­бре. Тому й кажу: навіть коли на перший погляд здається, що нічого не вийде, треба неодмінно спробувати. Щоб тоді не шкодувати, що не нава­жився».

Волонтерська п’ятірка і мама

Кожну свою справу Юлія доводить до логічного завер­шення. І якщо за вибір влас­ного життєвого шляху вона не хвилюється, бо в ньому впев­нена, то за кожного клієнта щиро переживає. А коли отри­мує звісточки від них, що пи­тання владналося позитивно, розуміє: її праця не даремна.

І не лише її. Уся Юлина родина з початком повномасштабної війни стала волон- терити. Разом із чоловіком, синами й донечкою по кілька разів на тиждень вони ходять плести маскувальні сітки. На­віть півторарічна Злата, не­хай і не роботою, та своєю дитячою щебетливістю, долу­чається до справи. Свекруха Любов Дорошенко виготов­ляє кавери-«бабайки», а чо­ловік Олександр докладає руки у волонтерській май­стерні, возить хлопцям на Схід колеса для автомобілів, обігрівачі, продукти. «Я ми­нулого разу не знала, куди конкретно вони попрямували, а виявилося - були за 15 км від бойових дій... Зараз готу­ються до чергової поїздки. Я ж тепер хвилююся страшен­но, але розумію: він усе одно поїде, бо не може інакше. В цьому ми з ним схожі: коли знаємо, що мусимо і хочемо робити, для нас не існує стра­ху і перешкод».

Джерело: газета “Вісті Борзнянщини”, Марина Гриненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: