Сделать стартовой Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » З другою дружиною познайомився завдяки велосипеду

З другою дружиною познайомився завдяки велосипеду

Сім'я у повному зборі. Михайло Констянтинович і Людмила Василівна з дітьми Ярославом, Сергієм, Маргаритою і Вадимом

Про Михайла Грищенка і його сім'ю у Величківці найкращої думки. Страшне горе довелося пережити чоловіку: зовсім молодою померла його кохана дружина, без матері залишилися двоє маленьких синів. Чимало удівців, що в такій ситуації спилися, занедбали дітей, ще більше примножили біду. А Михайло вистояв. Коли в його дім прийшла юна Людмила, на двадцять літ молодша за нього, розмови були різні. А в них вийшла хороша сім'я. У Сергія й Ярослава з'явилися ще маленький брат Вадим і красуня сестричка Маргарита. Усе у Грищенків добре.

Сім будинків для семи синів


Михайло — з багатодітної сім'ї. Сім синів росло у Костянтина Грищенка, що був знаменитим теслею. Скільки хат збудував він людям — не перелічити. Мабуть, цілих два села. Хлопці були ще невеликі, коли батько сказав, що побудує будинки й їм. І побудував! Кілька навіть на одній вулиці. Отакий був Костянтин Іванович. Його вдача передалася синам і онукам. Михайловому Сергію вже двадцять, вчиться в Чернігові на юриста. Приїздить додому часто і зразу за роботу. Будь-яке діло горить у його руках. У п'ятнадцять літ сказав батьку, що хоче завести пасіку. Купили 15 бджолосімей. Тепер уже двадцять вуликів у їхній пасіці. І так це діло подобається юнакові, що годі й казати. Спеціальну літературу читає, знає про бджіл усе не гірше найдосвідченішого пасічника.
Ярослав ще школяр. У майбутньому батькові хотілося б бачити сина лікарем. Але хлопчину вабить техніка. Добре розуміється в електриці, усі розетки, усі електроприлади у хазяйстві й домі ремонтуються його руками.
Омшаник для пасіки, сарай у хуторі, гарна дерев'яна етажерка в домі — то все хлопці змайстрували. Та що тут дивного, коли й батько все на світі робить. Свого часу Михайло закінчив Глухівський технікум електрифікації і гідромеліорації, вчився в Чернігівському політеху. Тут можна посилатися на гени діда, потяг до знань від покійної матері, а можна говорити й про те, що батько правильно виховує синів. Он уже малий Вадимчик порядкує біля комп'ютера самостійно. Знає, як увімкнути, шукає ігри — дитина XXI століття.

Катю ховало усе село

Катя була молодша за Михайла на чотири роки, жила в сусідній Киселівці. Її батько загинув під поїздом, залишив дружину з трьома малими дітьми. Важко було колгоспній доярці поставити їх на ноги, вивести в люди. Старалася з усіх сил.
Катя росла скромною, добре вчилася. Миша примітив її ще школяркою. Потім дівчина вчилася у Сумському педагогічному інституті на факультеті географії і біології. Вони листувалися, зустрічалися. Побралися тільки через чотири роки. Спочатку жили в Куковичах, де вона вчителювала, а потім, коли з'явилося місце в тутешній школі, переїхали до Величківки. У селі згадують, як учні любили молоду вчительку, привітну і добру.
Сім'я поселилася в новому домі, завели хазяйство. У 1989 році народився Серьожа, у 1994-ому — Ярослав. Усе було добре. Ніщо не провіщало біди.
Катя захворіла несподівано. І так само несподівано, 31 липня 1996 року, відійшла. Сергійко тільки закінчив перший клас, а Ярославчику було два рочки. Малий міцно тримався за таткову шию, не злазив з рук. Так вони й стояли біля труни, в якій лежала їх дорога мама і дружина. Усе село, всі учні прийшли провести Катерину в останню путь. На згорьованого чоловіка з маленьким синочком на руках не можна було дивитися без сліз.
— Ярослав тоді не злазив з моїх рук, — згадує той страшний час Михайло Костянтинович. — Повірте, у туалет не пускав. Від мене ні на крок. Водив його з собою на роботу. Щось з моєю дитиною тоді сталося. То вже добре розмовляв, а тут перестав. Уже з Людою возили його до логопеда в Мінськ. Слава Богу, минулося.
Так він і жив зі своїми хлопцями до літа 2000 року. Аж доки не зустрів її.

«Дайте, будь ласка, насос. У нас колесо спустило»

Людмила народилася і виросла у Мінську. Її мати Валентина Кирилівна — з Домашлина. Це село Корюківського району недалеко від Величківки. Принаймні, якщо їхати до Мени, то обов'язково через Величківку, яка вже зовсім під Меною. Але про це пізніше. Зараз же повернемось до того, як домашлинська дівчина опинилася в столиці Білорусі. Поїхала в гості до рідні та й познайомилася там із Василем Семилітом. Юнак із Брянщини працював у Мінську на будівництві. Країна ж була одна, куди хто хотів, туди й їхав.
Молоді полюбили одне одного, побралися, народили одну дочку, а через сімнадцять літ ще одну — Людмилу.
У Домашлині жила бабуся. Коли почала хворіти, Валентина забрала її в Мінськ. Але старенькій життя в місті не сподобалося, попросилася додому. Десять років тому до немічної матері приїхала дочка. У двокімнатній мінській квартирі залишилася Люда, яка вчилася в кооперативному технікумі за спеціальністю технолог харчової промисловості. Через рік склала випускні екзамени і приїхала на літо в Домашлин.
20 серпня, на другий день Спаса, вони з подругою поїхали велосипедами до Мени на базар. На зворотній дорозі зразу за Меною у Людиній машині спустило колесо.
— Давай повернемося, — запропонувала Люда.
— Повертатись — погана прикмета, — не погодилася подруга. — Дійдемо до Величківки, у крайній хаті попросимо насос.

У крайній хаті насоса не виявилося, і господарі порадили звернутись до Михайла Грищенка, дім якого трохи далі.
—  У нього точно є,  — сказали.
Так Людмила вперше ступила на це обійстя і побачила чоловіка, що став її долею.
Михайло взявся допомагати дівчатам. Накачав колесо, а воно знову спустило. Довелося шину клеїти. Познайомилися, розговорилися. Коли робота була зроблена, привітний господар раптом згадав, що йому теж треба в Домашлин. Далі вони їхали вже чотирма велосипедами: Люда з подругою і Михайло з братом. Уже пізніше признався, що просто не хотів втратити її з виду.
Вони почали зустрічатися. Мати наполягала, щоб Люда поверталася в Мінськ. Але дочка вже ні про який Мінськ і слухати не хотіла. Ні на лайку, ні на вмовляння, ні на сльози не зважала. Хоча зрозуміти матір можна. Дочці нема ще дев'ятнадцяти, він на двадцять років старший і з двома дітьми.
5 грудня Людмила перейшла до Михайла. Слідом примчала мати, хотіла силою забрати дочку і відправити в Мінськ. Але Людмила стояла на своєму.
—  Не поїду! — сказала твердо.
Тепер, через дев'ять літ, Валентина Кирилівна любить зятя більше, ніж дочку. Це так Люда каже. Відносини у них прекрасні. Старші діти Михайла люблять бабу Валю, часто в неї гостюють. Там, у Бешківці біля Домашлина, вони тримають велике хазяйство, пасіку і все інше, що допомагає сім'ї виживати у наш нелегкий час.

Під вінець ішли у Мені

Міська дівчина виявилася хорошою господинею. Сільську роботу освоїла швидко.
З Михайловими синами теж знайшла спільну мову. Вирішили, що вони зватимуть її Людою. Рідну матір діти пам'ятають. Вона для них і тепер — мама, дорога і незабутня. А Люда — Люда. Ярослав, може б, і мамою звав, ще малий був, але вирішили, що не треба. Якось Люда попросила його щось їй принести.
— Ти ж мій друг, правда? — глянула ласкаво.
А він знітився, притих, а потім:
— Ні, я не друг...
—  А хто ж ти мені, Ярославчику?
— Синок... — сказав, ніби видихнув.

Шлюб свій Михайло з Людмилою не зареєстрували й досі. Повінчалися у церкві в Мені і стали чоловіком та дружиною перед Богом. А до загсу так ще й не ходили. Вирішили, що спочатку куплять автомобіль, а тоді вже одружаться офіційно.
Людмила досі громадянка Білорусі. Там народжувала дітей — Вадимчика і Маргариту, кошти по їх догляду одержує звідти. Кожні три місяці подружжя їде в Мінськ, як належить законослухняним громадянам. Шлюб вони обов'язково зареєструють, нині готують документи. А щодо авто, так воно уже друге у Грищенків.
Вадим у них народився три роки тому. Михайло каже, що точно знав: буде син. А Людмила сказала собі: якщо син, може, народжу ще й дочку, а якщо дівчинка — все, крапка. Є дочка — і досить.
Народився син, чорнявий, як мама. Вона й ім'я йому дала. Щоб відразу й дочку просити у Бога, не планували. А Всевишній її послав, красуню Маргариту, біляву, синьооку — викапаний тато. УЗД показало дівчинку, а Михайло не вірив, думав, що в нього, як у батька покійного, будуть тільки сини. Народження дівчинки принесло стільки радості батькам і братам. Мала розумниця, що в свої два рочки добре розмовляє, для хлопців як іграшка. Заціловують її старші брати, люблять і пестять. І Вадим обнімає сестричку:
— Літа! Літа!
Буква «р» ще не виходить.

У Білорусі хороші люди

До пологового будинку у Мінськ Михайло віз дружину сам. Пологи пройшли нормально. Хлопчик з'явився на світ своєчасно, вагою 3300 грамів. А у Величківці того ж дня отелилася корова Груня. Бичка назвали Смоктуном. Підріс — продали, за виручені гроші придбали телевізор.
Коли ж Людмила мала народжувати Маргошу, приїхали до Мінська за три дні до пологів. І тут Вадимчик захворів, та так, що батькові довелося лягти з ним у лікарню.
—  Хвилювався, — каже Михайло Костянтинович,   — як-не-як, я ж із іншої країни. Але білоруси — добрі люди, були дуже уважні до нас із сином. Ніяких поборів. Держава забезпечує ліками і доглядом. Медики робили все, аби хвороба відступила.
Доки мужчини лежали в лікарні, Людмила народила дочку, теж з хорошою вагою — 3540 грамів. І до неї, і до Михайла з Вадимчиком ходили Людина сестра, інші родичі і подруги. Виписалися вони в один день — Люда з пологового, Михайло — з лікарні.
Цього літа вони знову були в Мінську, зробили у квартирі ремонт. Поки що вона стоїть порожня. Можливо, колись там житиме Сергій. Він зараз на четвертому курсі Чернігівського українсько-російського інституту — філіалу Московського вільного університету, диплом якого дійсний і за межами України. Час покаже.
—  Знову по дорозі накупили іграшок. Це все — з Білорусі, — пояснює Михайло Костянтинович у відповідь на наше враження від цілого іграшкового зоопарку в їхньому затишному домі. — Приносять прямо до вагона. Недорого. Бачите, які гарні звірята. Діти їх дуже люблять. Нехай граються...

Тепло рідного дому

У домі Грищенків панує затишок, повага одне до одного і — любов, як і має бути в сім'ї, де ростуть діти, а старші дбають про те, аби жилося їм добре. Михайло Костянтинович працює електриком у киселівському господарстві «Агро-2006». Людмила вдома, з дітьми. Тримають хазяйство тут і в Бешківці, де порядкує Валентина Кирилівна. Корова тут, а там дві. Ще кобила, кози, кролі, індики, гуси, кури. І пасіка. До гектара саду. Цієї осені надавили літрів сто яблучного соку. А консервували яблука багатьма способами, з медом також. Соком займався Серьожа з другом. А 300 літрів овочевих консервів — то все батько, Михайло Костянтинович, його фантазія. Про рецепти не питайте, все — інтуїтивно, але дуже смачно. Тільки варення з полуниць наварили 100 літрів. На чотирьох сотках вродило багато ягід, усі довели до толку. Та 40 кущів смородини. Уявляєте це багатство? А скільки праці воно вимагає? Трудяться у Грищенків усі. А хто дбає, той і має. І нічого тут заздрити.
— Дітей вчити треба, виводити в люди, — каже господар.
Така хороша сім'я. Не знаємо, кому з ким пощастило — Михайлові з Людмилою чи їй з ним. Велика різниця у віці, нерівний шлюб? Дурниці! Коли людям добре одне з одним, коли добре дітям з ними — це щастя.
Ні, колесо у велосипеді дев'ять літ тому спустило не випадково.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №53 (1233)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: сім’я, велосипед, знайомство, Лідія Кузьменко

Добавить в:
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.