Кулеметник Юрій Луценко: «Росіяни ні кулеметників, ні снайперів у полон не беруть»

Добавить новость

Вторник, 21 Ноября 2023 19:47  |  Просмотров: 1707

Древні індуси уявляли, що Земля тримається на чотирьох слонах, які, у свою чергу, стоять на великій черепасі. Згодом вчені довели, що наша планета має форму еліпсоїда, а на своїй траєкторії вона тримається силами тяжіння Сонця. Проте... все одно є ті, хто тримають землю. Не у сенсі планети, а трохи у меншому масштабі. Меншому, але дуже великому для кожного з нас. Ті, хто тримають землю Украї­ни. Одним з таких є Юрій Луценко з козацького села Охіньки, що на Прилуччині.

Солдатська правда

Юрій Луценко - солдат Збройних Сил України. І правда у нього своя - солдатська. Навіть про смертельну небезпеку, яка чатувала на нього на фронті не раз, розповідає, сміючись. Бо без гумору на війні бійцю не можна вижити. Розмову Юрій Григорович веде тихо, говорить розсудливо. Жодне з питань не називає незручним. Розповідає про все без прикрас. Не так, як пани у високих кабінетах, що, одягнувшись у стиль «мілітарі», корчать з себе героїв.

Своєї солдатської футболки Юрій Луценко теж не знімає. Бо у його випадку - це приналежність до ЗСУ. Солдат, коли ми мали з ним розмову, приїхав додому на десять днів. Підтягнути у відпустці домашні справи. Надягнув поверх футболки робочий напівкомбінезон - і нумо пиляти і рубати дрова!..



На фото Юрій Луценко в час короткотермінової відпустки вдома

Відклавши у бік інструменти, воїн запрошує до двору. Сідаємо на ослінчики. Його дружина виносить каву.

- Дрова дорогі, Юрію Григоровичу? - питаю.
- Мені їх знайомий привіз, якому я життя якось врятував, - відповідає скромно, не вдаючись у подробиці.
тримає

Служив у Артемівську

Юрій Луценко народився 23 листопада 1974 року в Охіньках. Хата батьків була навпроти школи, зараз він подалі живе. У 1982 році пішов у ту саму школу-дев'ятирічку. 10 і 11 класи закінчував у Переволочні. Туди їздив лебединським авто­бусом. Рейс, згадує, був дуже зручним. Туди він проїжджав Охіньки на початку дев'ятої, повертався близько третьої. Взимку, коли автобус не їздив, доводилось йти пішки. Іноді лише на третій урок встигали.

У 14 років Юрій пішов на комбайн помічником. «Заробив на «Мінчака», - посміхається. - На мотоциклі їздив у школу. Тоді за літні канікули заробити 450 карбованців - це гроші. Я «Мінськ» за 380 карбованців купив, ще й на костюм зали­шилось. Все було нормально».

Так з дитинства охіньківець здружився з технікою і з важкою працею. У 18 років пішов в армію. Зразу потрапив у навчаль­ний центр Десна, де півроку служив в артполку. Після того була служба в артдивізіоні піхотного полку в Артемівську. «Нині Бахмут», - нагадує солдат. Був командиром відділення.

Командири літаків плакали

Надстрокову військову службу Юрій Григорович проходив у військовому містечку у Прилуках. Рік працював на паливо­заправниках. Прийшов, коли літаки ще були.

«Ще у 1995 році ми їх заправляли. Коли вперше на Тузлу полізли московити, - згадує солдат, - піднялись три ТУ-160, які ми вночі заправили, і вони звідти якось швидко пішли».

А у 1996 році вже почалось розформування полку. «Роз­різався лише літак № 09, - розповідає Юрій Луценко. - Все інше продалось і перегналось на аеродром Енгельс у росію. Літаки були серйозні. Американці (НАТОвська делегація) хотіли побачити, що у них всередині, тому 09 розрізали. Але фсбшники зсередини все витягли. Вони місяць на аеродромі жили. Я сам москальського капітана возив. Наші льотчики, кому до пенсії рік-півтора, залишались у Прилуках, інші екіпажі відлітали разом з літаками. Кажуть, що Кучма був куратором цього процесу, але ми його не бачили. А Юлія Володимирівна була. «Росія - гарант нашої безпеки», - ка­зала нам перед строєм».

«Коли літаки різались, - продовжує Юрій Григорович, - ко­мандири машин плакали. Просили цього не робити. Після розпаду Радянського Союзу у нас був третій потенціал у світі, а вже у 1996 році я сам бачив, як відвантажували 600 ракет на «БАМі» і боєголовки відвозились на росію. А тепер воно все по нам летить. Вони показують пуски з 01, 06, 09. Це все наші літаки - ті, що були у Прилуках. Їхні я не часто бачу. Москалі ще з моменту розвалу Союзу хотіли до нас влізти. Просто, ніхто не надавав цьому значення. Думали: брати. Але коли нам говорили про «гаранта», якось не дуже вірилось. Гарант - це коли у тебе у кутку двостволка стоїть. Тоді ти знаєш, що до тебе ніхто не влізе. А ми все віддали своїми руками!»

Ледве вижив після аварії

Після військового містечка Юрій Луценко рік пропрацював на цегельному заводі, а тоді повернувся у «колгосп». Тоді якраз отримували першу іноземну техніку. «Перший «Case 7-140» тоді прийшов, - згадує. - На ньому стояв кондиціо­нер! Все для людей».

Оскільки поля господарства були розкидані по всій Україні, роботящого і непитущого Юрія Луценка відряджали на тракторі то на Західну Україну, то аж під Молдову, то ще куди. «Життя по відрядженнях сім'ї не сприяє, - зітхає. - Тому з першою дружиною ми розвелись».

З другою мають двох синів. В обох українські імена - На­зар і Тарас. Назар - вже студент. Вчиться на програміста у Київському національному університеті імені Т.Г. Шевченка.

У 2014 році Юрій Григорович потрапив в аварію. «Ми з другом їхали тоді у полі на мотоциклі, - розповідає. - Нас «КРАЗ-157» зніс. Я пройшовся по капоту і влетів у лобове скло, а друг вибив грудьми радіатор. Ребро потрапило у серце - і все! А я навіть на його похоронах не був, бо у свідомість прийшов лише на третій день. Мене тоді ледве зібрали».

Оскільки постраждала і голова, сідати за кермо машини лікарі не радили. «Сів на комбайн, - каже механізатор. - Бо у полі раптом і знепритомнієш, то дерево комбайн зупи­нить».

Війна прийшла у дім

На війну Юрій Григорович пішов, коли рашисти прийшли у його Охіньки, коли два дні біля його двору техніка окупантів туди-сюди каталась. «Автомат у хаті був, - зізнається бо­єць. - Але який у ньому сенс, коли через село 180 одиниць техніки проходять».

Тоді у Прилуках створювався батальйон тероборони. І, за словами Юрія Луценка, знайшли лише 140 автоматів. Тоді двома машинами зброю привезли з Чернігова. Одну розван­тажили у Прилуках, половину іншої встигли передати у села.

«Кожен отримав по автомату і по два магазини, - згадує охіньківець. - За два дні прилучани їх трохи побуцали, літак тоді політав. Вони повернулись. Стояли на горі. О сьомій - на початку восьмої сформували колону і рушили. Пішли десь на Ічнянщину. Ще день їхали окремі машини. Забули бензовоз, то на «Тигрі» за ним вертались. Нам пощастило, що село не чіпали. Лише до будівлі старостату сунулись, бо наш прапор там висів, незважаючи на те, що було вже 27 лютого. Але тоді танк з’їхав з дороги і почав тонути у грязюці на узбіччі, бо дорогу лише зробили і узбіччя було не укатане. Тоді танк виїхав назад і поїхав далі.

А коли вони повертались, піхота сиділа на броні на БМП і БТР. Одна машина зупинилась біля двору і піхота посипа­лась з броні. Думаю: «Ну все, зараз будуть зачищати село». Сім’я тоді сиділа у погребі, а я був наверху. Але все обійшлось. Потім якісь ідіоти кинули колодки посеред села, аби вони, тікаючи, зупинились. Це щастя, що вони по сусідніх будинках тоді не бахнули. Потім я вже зібрав людей і сказав: «Хочете воювати? То беріть автомати - і в Тростянецьку балку. Але у селі не треба, бо село рознесуть».

Коли окупанти поїхали з села, Юрій Григорович кинув у свій легковик автомат і поїхав за ними. «У Тростянецькій балці з танком лоб в лоб розминувся, - веде далі. - Але пощастило. Може, тому що у цивільне був одягнений. Потім ми воювали. З нами була розвідка 54 батальйону. Молодці хлопці! РПГ (ручний протитанковий гранатомет) мали. Колона росіян тоді поділилась. Гусенична техніка пішла через ліс, а колісна - по об’їзній. А «КАМАЗ» поїхав між дорогами, де й попався.

Ми організували засаду. Одна машина йшла з «ураганівськими» снарядами, інша - з танковими. У Срібнянській балці, лише машини на гору піднімались, їх з РПГ і підпалили. А ми по два магазини вистріляли - і на ліс. Коли розвідка нам телефонує: вертайтесь, мовляв, вони розбігаються. А з чим повертатись, коли все вистріляли? Пощастило, бо у палаючому КАМАЗі знайшли рюкзак, у якому зверху лежали три магазини. Хлопцям - по магазину, і пішли їх ловить. По слідах і у кукурудзу заходили. Чоловік сім тоді зловили».

«А тоді під Терешихою трохи танки ремонтували, - три­маючи у руках чашку кави, згадує подальший перебіг подій Юрій Григорович. - До речі, танк, який зі мною розминувся, заїхав в осичник навпроти Переволочної. Коли вони вночі відходили, то його залишили. І дві машини снарядів роз­відка відбила. Ми той танк забрали. У нього був зламаний клин-затвор. Його ми зняли з іншого, у якого була зламана трансмісія. А машини були нові - «Урали». У одного на спідометрі було 4800 км, рік випуску - 2018. Другий 2016 року випуску, на спідометрі - 5700 км. Крісла у целофані, а зчеплення попалене. Тоді я зрозумів, чого. У ящику за кабі­ною знайшов черевики 38 розміру. Видно, росіяни маленькі були. До педалей не дотягувались. Їхали стоячи. Та ще й по нашій грязюці».

Оскільки механізатор знав всі поля навкруг, водив ними розвідку. Нападали на колону. Каже, успішно. «Тоді ми «віджали» «Мсту-Б» (гаубицю), - продовжує розповідь. - Оскіль­ки я - колишній артилерист, відновили її, пристріляли і 27 березня викотили на бойові позиції. Чекали колону. Мали проїхати 30 одиниць, половина з яких бензовози, половина
- машини супроводу. У нас було 16 снарядів. Чекали, що у полі між Рубанкою і Терешихою їх «розберем». Але тоді команда інша надійшла...».

Бахмут не такий, як Артемівськ

Після того, коли охіньківець допоміг вигнати рашистів з рідної землі, розвідники 54 батальйону запропонували йому підписати контракт. «Кажу їм: «Ну, який контракт? Мені май­же 50 років». А вони мені: «Війна буде довго», - згадує солдат.

- Пішов з ними, а тоді потрапив у 21 окремий стрілецький батальйон. У вересні трохи воював під Бахмутом. Він ще був не дуже побитим, але вже не таким, як Артемівськ, у якому я служив.

Були у Зайцевому, Миколаївці. Батальйон був добровольчий. У нас навіть мінометів не було - чоботи і кулемети. А у «вагнерів» - озброєння серйозне. Були вони чи наколоті, чи що. Йдуть - з них шматки м’яса вилітають, а вони йдуть. Але, крім «гарматного м’яса», у них були і специ. Один з РПГ з 400 м в окоп попадав. З третього разу обов’язково. Тож ми трішки постріляли - і міняли позицію. А у донецькій землі окопчики неглибокі. Покромсало нас там добре».

Після Бахмуту батальйон вивели на північний кордон. У березні 2023 року Юрій Луценко потрапив знову на Донеччину
- під Вугледар. Але вже у складі ротно-тактичної групи, а не батальйону. Міняли інші роти. Позиції були пристріляними з АГС (автоматичних гранатометів), мінометів і снайперами.

У червні бійців знову вивели на північний кордон. У вересні на 10 днів відпустили додому, коли ми й зустрілися.

За що воюють рашисти

- Коли був в Вугледарі, там ждунів - рил 400 лазить, - розповідає солдат. - Хоча міста немає. Вище другого поверху все знесено.

- То вони чекають росіян, щоб їм відбудували?
- Та хто відбудує? Ми ж полонених брали, то знаємо, що лише вони заходять у місто, то відразу вивозять заводи. Ріжуть на метал і вивозять.

- А що кажуть полонені стосовно того, за що вою­ють?
- Аби краще зрозуміли: у березні, коли ми зайшли на позиції, ще тиждень застали 155 бригаду морської піхоти московитів. Вони намагались нападати, ми відбились. Так їхні тіла перед нами лежали місяць - ніхто не забирав. А між позиціями до 300 метрів було. Якось, коли був туман, ми пішли, то забрали 12 автоматів і трохи БК (бойового комплекту). Так там лежав командир батальйону - ма­йор, і вони його не забирали! Зв’язок з ними є. Вони нас чують, ми чуємо їх. Можна було попросити забрати тіла своїх людей, але цього не було. Коли 155 бригаду вивели на доукомплектування, зайшла 72-а з «лнр»-«днр». Бувало, що вони помилково на наші позиції (відстань між деякими була всього 170 м) заходили. Брали їх у полон. Казали, що воюють «за свою землю», «за світле майбутнє» і «чого ви до нас прийшли?».

А морська піхота була зомбованою. «Бандерами» і «на­цистами» називали. А я питаю: «Які бандери і нацисти, коли мені до Москви ближче, ніж тобі? А до батьківщини Бандери - 1200 км».

А «вагнери» йшли, як м’ясо. Але в’язні у них пів року повоювали - і все, додому. Якщо живим залишився. Забез­печення у них хороше. Відділення з 12 чоловік прикриває АГС, не рахуючи кулемета. «Вагнери» і зараз перед нами на кордоні стоять».





На фото Юрій Луценко з бойовими побратимами

Солдатська доля

Юрій Луценко - кулеметник взводу снайперів. Посада: солдат. У строкову службу був старшим сержантом, але якось, каже, «з’їздив майору по губах, бо той не служив, а після військової кафедри почав розповідати, що таке - служба в армії».

«Закінчиться війна, якщо наші депутати так себе по­водитимуть, нескоро, - невесело каже боєць. - Окреме питання по техніці. Вона до нас йде, та все ж недостатньо. Особливо це відчувалось на початку війни: у батальйоні, який сформовано 24 лютого, не було жодного БТР. Хоча на Донбасі ми бачили і «хаммери», і «хаймарси», і снаряди «ескалібур» в дії. А ми, коли були під Бахмутом, і артилерії не мали. Це погано, коли тебе постійно кромсають, а тобі немає чим відбиватись».

«Я почав воювати 27 лютого минулого року, - нагадує боєць. - А посвідчення УБД (учасника бойових дій) не маю. Бо коли вдома воювали, записи не велись. Під Бахмутом був 10 днів, а треба 30. Хоча під Вугледаром - 90. Може, таки дадуть».

На грошове забезпечення і їжу солдат не жаліється. Але коли виходиш на позиції, каже: що зможеш туди занести - те й твоє. Було, що 4 кілометри тягнув на собі бронежилет, автомат, підствольник, ВОГи (вистріли осколкові гранатометні), 8 магазинів, насипом патронів, 4 гранати. Загальна вага цього - кілограмів 30. Плюс продукти. Всього до 40 кг виходить. Важко. А коли по тобі ще й стріляють...

Якось, коли був на позиціях 14 днів, схуднув на 14 кілогра­мів. Снайпери, каже, працювали так, що і голову не висунути. Але коли вийшов у розташування під Кураховим, вагу швидко відновив. Саме тоді на позиціях, до речі, намагався, зателефонувати рідним. Бо перед цим сказав їм, що йде на десять днів, а довелось бути чотирнадцять.

- На дванадцяту добу, аби вдома не нервували, вирішив подзвонити, - розповідає. - Аби не включати телефон, бо «літачок» (БПЛА) його зразу засіче, посеред позицій знайшов ямку і включив роутер, який у мене був. Він зразу ж знайшов мережу і почав підключатись. Через 6 хвилин 42 секунди прилетів перший пристрілочний з АГС. Я зразу виключив і включати більше не намагався. Хоча вдома переживали. Хочеш жити - треба виключати.

- Бажаю Вам залишитись живим! - кажу на прощання.
- Всяке буває, - каже філософськи. - Коли по нам працює артилерія, бува, і «Отче наш» читаєш. Ну, а так вороги ні кулеметників, ні снайперів у полон не беруть.

- Тоді останнє питання? Його Вам, мабуть, найчас­тіше ставлять.
- А ні, політик Юрій Луценко мені не родич, - сміється, вга­дуючи запитання, боєць. - І на фронті я з ним не зустрічався.

Андрій Бейник, “Прилуччина + Прилучаночка”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: