Кулеметник Сергій Прокопець - де народився, там і загинув

Добавить новость

Среда, 15 Ноября 2023 20:02  |  Просмотров: 1816

Ічнянщина у серпні втратила мужньо­го воїна - кулеметника Сергія Прокопця з Іваниці. «Де народився, там і загинув», - говорить рідна сестра захисника Наталія Іващенко.



- Ми народилися у Запорізькій області, - розповіла Наталія Іващенко. - У нас батько родом з Купини, що непо­далік Іваниці, тому й повернулися ми всі на його малу батьківщину. Це був 1996 рік.
У родині Григорія Прокопця було четве­ро дітей: троє доньок і один син, Сергій. У всіх невелика різниця у віці.

- Сестра Сніжана, з 81-го року, потім я, з 82-го. Ще була сестричка, з 83-го, але вона померла зовсім маленькою, їй було декілька місяців. А Сергій у нас з 85-го року. Є ще найменша сестра - з 89-го, Світлана, - перераховує усіх пані Наталія. Вона нині мешкає у Качанівці, Світлана - в Іваниці, Сніжана - у Парафіївці.

Їхні батьки, Григорій Семенович та Людмила Вікторівна, - звичайні сільсь­кі трудівники, працювали у місцевому колгоспі: тато - на тракторі, мати - то на фермі, то у ланці. На жаль, потроху випивали, тому діти самі, без їхньої підтрим­ки вибивалися у цей світ. Сестри і брат як могли, як уміли, так і готувалися до доро­слого життя, самостійно долати трудно­щі. Було вкрай нелегко. Утім доля роди­ни Прокопців із тяжкими випробування вартує окремої розповіді.

- Сергій все життя трудився, усього добивався сам... І на фермі працював, і в Києві був, в охороні. У нього непрості були періоди. Особисте життя не скла­далося, - розповідає Наталія Григорів­на, а потім спогадами поринула у ди­тинство. - Ще малим ми його няньчили. Швидкий такий був, непосидючий... Ми з ним тісніше спілкувалися, більше дружи­ли. А потім порозбігалися, бо у кожного своє життя - і все.

В Іваниці Сергій закінчив дев’ять класів місцевої школі. Рано пішов працювати, розпочавши доросле життя, бо помочі нізвідки було чекати. Пізніше Сергій пе­реїхав жити в Іваницю: там зустрів дівчи­ну. Сподобалися одне одному й невдовзі почали жити разом. Всі ці роки Сергій Прокопець працював то в селі, то їздив на заробітки аби забезпечити необхід­ним родину.

Декілька років молоді прожили у цивільному шлюбі, проте сімейне життя не вдалося. Але свого первістка, сина Ростислава, батько дуже любив. Зараз йому 18 років, навчається у Прилуцько­му професійному ліцеї на автомеханіка. Навіть тоді, коли у Сергія була інша роди­на, він завжди спілкувався з Ростиком та підтримував з ним дружні стосунки.

- Він був хорошим батьком, ніколи мене не забував, - згадує теплими сло­вами свого тата-захисника Ростислав. - Пам’ятаю, як він мені купив мобільник. Це був перший мій телефон. А ще вело­сипед. Коли був на війні - писав мені та телефонував, відправляв мені фото. Як приїжджав додому - бачилися, спілкува­лися. Я дуже переживав за нього.

Ростик важко сприйняв звістку про батькову смерть і досі не може змирити­ся з реальністю, що батько вже у небес­ному війську.
Сергію двічі довелося воювати за неза­лежність України. Його перша війна була у 2015 році. Отримавши повістку - не ховався. Воював на Луганщині.

- Більше року був на сході. Пам’ятаю, коли Сергій тоді повернувся додому, він став зовсім інший: нервовий, збуджений, - згадує пані Наталія. - Потім наче трохи заспокоївся. З’явилася нова роди­на, поринув у домашні клопоти.

Вдруге Сергій Прокопець пішов на фронт у вересні 2022 року. Сказав, що йде захищати своїх дітей. На той час у воїна народився ще один син, малень­кий Андрійко.

Сергій захищав кордони нашої країни у Житомирській, Чернігівській областях. Був у багатьох гарячих точках. Але про службу і що там відбувається - не роз­повідав. Навіть про поранення, яке там отримав, його сестра толком нічого не знала.

Із Сергієм Наталія востаннє бачилася влітку, коли приїжджав додому у відпуст­ку - на фронті він потягнув м’язи і лікував ногу. Як став почуватися краще - знову поїхав на війну.

10 серпня під час визволення Роботи- ного Сергій Прокопець отримав пора­нення обох ніг і була відкрита сонна ар­терія. Але ніхто з рідних ще про це знав. Не знали і про те, що життя воїна обірва­лося наступного дня - 11 серпня.

За декілька днів до жахливої звістки Сергію на пошту прийшла грошова суб­сидія на комунальні послуги. Її потрібно було отримати. Тож Наталії й подзвонили аби вона забрала кошти.

- Я ж сестра. Щоб отримати Сергієву субсидію, потрібен був його паспорт. Тож я попередила на пошті, що в мене немає цього документа. Домовилися, що коли у брата буде можливість приї­хати додому - він сам забере субсидію, - розповідає Наталія Григорівна. - Про­те передзвонила сестрі Світлані і попро­сила аби та переказала невістці, щоб якось вирішила що робити із субсидією. Можливо, гроші б перенаправили в інше поштове відділення, ближче до нього. Із розмови з сестрою й дізналася, що Сергій вже декілька днів не виходив на зв’язок, не телефонував дружині.

Наталія Григорівна одразу почала на­бирати телефони Сергієвих команди­рів, але вони були вимкнені. Лише десь через тиждень чи, мо’, й більше, сестрі почали надходити повідомлення, що абоненти з’явилися на зв’язку. І лише 28 серпня Наталія Іващенко дізналася, що брата вже немає серед живих.

- Вийшло зв’язатися із Сергієвим ко­мандиром. Сказала, що зник брат, на­звала прізвище і почула, що він загинув. Що його тіло знаходиться зараз у морзі в Запоріжжі і назвав адресу, в якому саме, - плачучи, розповідає пані Наталія. - З 11 серпня і до 31-го числа він там про­був. Нам брата привезли у пакеті. Ми його навіть не бачили, адже труна була закритою.

Сергієві побратими розповіли Наталії, що під Роботиним загинуло багато за­хисників. Є й безвісти зниклі. Не поща­стило залишитися живим і її брату.

До слова, чоловік Наталії Руслан теж боронить нашу країну - четвертий мі­сяць як на війні. Міг би бути поряд із родиною, адже виховують трьох дітей, і пережив дві операції, але він узяв до рук зброю. І Наталії Григорівні болить серце за нього, хвилюється, бо її Руслан наразі під Бахмутом.

У розмові декількома словами Наталія Іващенко обмовилася й про себе. Вона працює на двох роботах, встигає дати лад родині, оточуючи її любов’ю та тур­ботою.

Зараз у Наталії вдома й досі лежать нерозпаковані речі Сергія. Жінка ніяк не наважиться відкрити пакунок та до них доторкнутися. їх жінці надіслали Сергієві побратими.

- А ще вони сказали, що брат був справжнім воїном, - плаче пані Наталія.

- І я мрію дочекатися Перемоги, за яку віддав життя мій брат.

Пам’ять про батька завжди берегтиме і старший син Сергія Прокопця Рости­слав. У нього зберігаються батькові по­дяка та медаль за участь в АТО. Вони для Ростика особливо цінні.

- У подяці від командира зазначено, що мій батько є справжнім патріотом Батьківщини, що він надійний захисник і таким, як він, вклоняється увесь світ, - говорить Ростислав. - Я ним пишаюся.
Як виросте, обов’язково пишатиметь­ся татом і Андрійко, якому лише третій рік. Для Сергія Прокопця діти та Україна були найдорожчими у житті, за яких віддав своє життя.

Світлана Череп, “Трудова слава”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: