Родина переселенців з Луганщини розпочали життя з нуля у Рожнівці

Добавить новость

Среда, 8 Ноября 2023 19:41  |  Просмотров: 1490

Змінювати своє життя легко в мо­лодому віці. Важче все переінакшити, коли прожив пів століття. Проте війна не питає. Дев’ять років тому на Ічнянщину приїхала родина переселенців із Луганщини: Олександр Суворов та Олександра Чутченко. Зараз вони мешкають у Рожнівці, де купили хату. Розпо­відаємо їхню історію.



На великому подвір’ї одразу впадає в очі ви­ноградник, де кожна струнка лоза дбайливо підв’язана. Сортів, каже чоловік, вирощує багато.

Пан Олександр гостинно проводить до винограду і знайомить із кожним сор­том.

- Це Біанка, а ось росте Леон. Є Каберне - три сорти. Ось - Супер-Екстра, Мускат, Кишмиш, Солярис, Лора... З ранніх сортів урожай вже зібра­ний. Цьогоріч він неабияк щедрий. Залишилися пізні сорти - Вік­тор та Молдова, - розповідає Олександр Суворов. - Наступного року сорти ще буду додавати.

Господар вирощує виноград для влас­них потреб: з дружиною консервують, роблять варення та готують вина. А ще ягоди дають дітям - вони в Прилуках живуть. Мова про доньку Людмилу та її родину. Інша донька, Наталія, мешкає в Естонії - туди, до свого чоловіка, вона поїхала із двома синами після повномас- штабного вторгнення. Це вже друге її пе­реселення.
- Наталія та Людмила - доньки моєї дру­жини Олександри, - уточнює пан Олек­сандр. - Ми з нею зійшлися вже пізно, нам зараз по 60 років. Тому спільних дітей не маємо. Моя донька у Бєлгороді. Там теж гаряче... А жили ми на Луганщині, проте довелося переїхати сюди, на Ічнянщину. Моя мати була родом з Андріївки.

«Олександр - моє перше кохання»

Про це, посміхаючись, скромно зі­знається Олександра Володимирівна. Олександр Вікторович дивиться на дру­жину закоханими очима, не відводячи їх, а потім говорить:
- І вона моє теж перше кохання. Що тут скажеш?
Й обоє розповідають що довго були не разом, у кожного - своя родина, а тоді знову зустрілися - і вже назавжди одне біля одного.

Олександра жила в Антрациті, а Олек­сандр - у Красному Лучі.

- Нам тоді було по п’ятнадцять років. Як побачив її - і все. Закохався з першого погляду, - згадує господар, обіймаючи свою Сашу. - Це було як ми складали вступні іспити в енергетичному технікумі.

Потім разом вчилися, були в одній гру­пі. Зовсім юна, красива Олександра й запала на все життя в душу Олександ­рові. Вона була веселою, дотепною, за­водною, одним словом запальничкою, - так він характеризує свою темноволосу з блакитними очима Олександру. А ще з перчиком.

А через тридцять років побачилися на зустрічі одногрупників.

- Я тоді усвідомила, що завжди кохала лише Сашу. Відтоді вже десять років ра­зом, - каже пані Олександра.

- Й досі шкодую про те, що коли навча­лися, не розповів Саші про свої почуття. Бо не наважився, не був наполегливим. Тож цілих тридцять років - наче коту під хвіст, - додає Олександр Суворов, на­рікаючи на себе. - Я одружився на іншій жінці, проте через десять років ми розлу­чилися.

- Я теж була одружена... Таке життя. Так склалася доля, - заспокоює його жінка.
- А тепер боїмося втратити одне одного. Наші діти вже дорослі, тож живемо для себе. Радіємо, що у нас усе виходить, що ми разом.

Коли зійшлися, жили у селищі Новопавлівці. Це теж Луганщина.

Приїхали у шльопанцях та з невеликою сумкою - і вже майже 10 років тут

- За своє життя де я тільки не був: прой­шов і Крим, і Рим, - зауважує пан Суво­ров. - Ніякої роботи не боявся, тож тепер усе вмію.

Олександр працював на шахті. Олек­сандра - у вугільній промисловості - пе­реробляла гірничу масу. Отож, як обом виповнилося по 50 років - вийшли на за­служений відпочинок. Це був 2013 рік.

На початку 2014-го Олександру Суво­рову та Олександрі Чутченко довелося покинути свою домівку через війну. Взя­ли лише документи та необхідні речі, які помістилися у невеликій сумці. На ноги взули шльопанці - й сіли на потяг у Дебальцевому. Вирішили їхати на Ічнянщи­ну, до родичів Олександра. У чоловіка в Ічні жила двоюрідна сестра Світлана, у Рожнівці - рідний дядько по матері Ва­силь. Тож як-не як, у біді не залишать, чи­мось допоможуть.

- Спочатку думали, що все скоро за­кінчиться. Сподівалися: перечекаємо трохи, тиждень чи два, і повернемося, - розповідає Олександр Вікторович. - Але зрозуміли, що доведеться тут залишити­ся. З росією жити не будемо. А там, на Донбасі, стільки сепаратистів — жах...

Трохи пожили у Світлани, потім їм тимчасово дали кімнату в гуртожитку професійного ліцею. Вже тоді приїхали й дві доньки з онуками - теж полишили все, бо постійно жили в страху і під об­стрілами. Як згадує Олександра Чутченко, в останній момент дітям пощастило вибратися з Дебальцевого, яке наступ­ного дня розбили рашисти.
У гуртожитку переселенці довго не мо­гли затримуватися, бо учні ліцею мали вже заселятися, адже розпочинався на­вчальний рік. Тож треба було думати про інше житло. Вирішили придбати своє.

Опускалися руки, але потім звикли до сільського життя

- Розглядали варіанти, де купити хату. Добре, що пенсію отримували. А то хтозна за що й жити, - каже жінка. - Але за неї хати не купиш. Тож довелося позичи­ти гроші.

Зупинили свій вибір на будинку в Рожнівці, що напроти хати Олександрового дядька. Невдовзі його придбали і 1 вересня 2014 року вселилися - й на новому місці довелося почати все з нуля.

Переселенці зізнаються, що спочатку опускалися руки, довго не могли прий­ти в себе, адже там, на Луганщині, вони мали все, щоб нормально жити.

- У нас була квартира з таким ремон­том! - згадує пані Олександра. - Саша все своїми руками робив. Меблі хороші, нова сантехніка. Але пожити не довелося — війна.

Довго все упорядковували у придбано­му сільському будинку. Взяли кредит, по­ступово робили ремонт, який, до речі, ще продовжується. Замінили паркан. Сло­вом, господарювали на власному обійсті, щоб було затишно й комфортно.

- Посадили кущі смородини. Ростуть по­луниця, малина, ожина. І сад є. Маємо свої яблука, груші, абрикоси. Кавуни смачнючі, - каже пані Олександра. А господар тим часом кладе на тарілку фрукти, виноград, ще й горіхи - арахіс. І пригощає.

- Вже другий рік вирощую арахіс на зе­мельній ділянці, - додає Олександра Во­лодимирівна. - Землі біля хати маємо до тридцяти соток. Тож і вирощуємо всього потроху, не тільки овочі та картоплю. А як так жити і нічого не мати? Ми мріяли, щоб усе своє було, з власної ділянки. Дещо з урожаю продаємо - додаткову копійку маємо.

- Я ще й виноградом тут захопився. Про його вирощування замислювався ще на Луганщині. Почав цікавитися з чого по­чати, - доповнює Олександр Вікторович, адже це його хобі. - Саджанці придбав в інтернеті і в Ічні на ринку.

Олександр і Олександра багато пра­цюють. Кожен ранок у них починається о п’ятій, з кави, а потім - до справ, бо у селі роботи - не переробити.

Рожнівка переселенцям подобається. Кажуть, що гарне та чисте село. І вже звикли до сільського життя та вважають, що їхня домівка вже тут.

- Хочемо все до ладу довести. Ще сад та виноградник потрібно до зими підготувати, обробити. Тож так у роботі ми й відпочи­ваємо, - зізнається Олександр про наміри і обіймає свою Олександру, яку вже давно вважає своєю дружиною. - А ще плануємо офіційно зареєструвати наш шлюб.

Рецепт домашнього сухого вина із винограду від Олександра Суворова:
«Це проста та ефективна техноло­гія. Немає нічого складного. Я беру солодкий виноград. Щоб не додавати цукор, цукристість ягід повинна бути не нижче 25%. Це перевіряю вино- міром. Потім добре переминаю рука­ми спілі ягоди. Суміш залишаю на дня три-чотири - хай бродить. Зверху ут­ворюється гарна «шапка» - це мезга.

Я її знімаю. Рідину розливаю в банки, встановлюю водяний затвор, і зали­шаю на 20 діб у темному місці з тем­пературою 200. Потім зливаю через трубку. Там буде осад, тож це роблю акуратно, щоб осад не потрапив у трубку, бо тоді вино гірчитиме. Знову - під затвор. Потім, як утвориться осад, ще раз треба його забрати та розлити вино у пляшки чи в банки. І все - мож­на смакувати».

Джерело: “Трудова слава”, Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: