Боєць з позивним «Прилуки» боронить Україну, а в рідному селі молиться за сина мати

Добавить новость

Суббота, 2 Сентября 2023 14:57  |  Просмотров: 3345

Відома білоруська письменниця Світлана Алексієвич, автор книги «У війни не жіноче обличчя», у 2015 році стала лауреатом Нобелівської премії з літератури. Документальна книга, в якій вона зібрала розповіді жінок, що брали участь у Великій Вітчизняній, вийшла значно раніше.
Війна і жінка - тема болюча, страждальницька, бездонна, але вона ніким не при­думана. Ці дві непоєднувані, протилежні субстанції існують в історії і в нашому сучасному житті.
Коли письменниця отримувала цю найпрестижнішу премію у Стокгольмі, російська-українська війна вже ішла на Донбасі. В ній, як і в будь - якій війні, кожен отримує свій гіркий окраєць болю і страждань.
Найтяжче жінкам під час війни, хоч не кожна з них може і піде воювати, але не менш героїчні справи вона робить на своєму домашньому фронті, у своєму місті, у своїй громаді.
Жінка, головне призначення якої народжувати, любити, пробачати, не може прийняти війну, змиритися з нею: війна - найстрашніший ворог для неї за са­мою суттю.
Українським жінкам війна кинула суворий виклик, помістила їх в надзвичайно важкі умови. Війна - це біль і невідома до цього здатність опиратися. Вони опа­новують нові досвіди, про існування яких навіть не здогадувались.
Якщо живе під обстрілами, то вже давно навчилася швидко одягати посеред ночі п’ятирічну доньку і бігти з нею у сховище, та ще й заспокоїти так, щоб донечка не зрозуміла, в чому справа.
Якщо виїхала в безпечну Європу, то вивчає мову, отримує нову освіту, нала­годжує нові соціальні контакти, займається освітою дітей і робить все для того, щоб вони не запам’ятали війну такою безсердечною і страшною.
Мами воїнів, що знаходяться в полоні, об’єднуються в своєму горі, зверта­ються до Міжнародних організацій, проводять акції... І безкінечно горюють, чекають, сподіваються.
Жінки сьогодні прихищають незнайомих людей, що вирвалися з окупації, пле­туть маскувальні сітки, готують домашню тушонку для фронту, волонтерять.
На плечі українських матерів випало забагато, але вони достойно несуть цю важенну ношу, і колись хтось обов’язково напише про них багато чудових книг...
А хтось чекає з фронту чоловіка, сина чи доньку. І це, мабуть, найтяжче з того, що може випасти на долю матері.



Раїса Анатоліївна Олешко з Переволочної (старостинський округ Сухополов’янської об’єднаної територіальної громади) - сол­датська мама. Їх вже кілька у селі, і всі переволочнянські козаки воюють нині в найгарячіших точках війни.
Пані Раїса - красива і така ще молода! Але вже встигла виростити трьох дітей - доньку Альону (їй 27 років) та двох синів Олега (йому 24 рокі) та Євгена - найстар­шого, якому 34.

Народилася та виросла вона далеко від переволочнянських земель - у Молдові, у справжньому українському селі, в якому всі говорили українською, борщі варили і вареники ліпили. Закінчила технікум за спеціальністю - майстер по виробництву кисло-молочної продукції і працювала на кондитерській фабриці в Кишиневі. Коли почалася війна у Придністров’ї, її перший чоловік забрав її звідтіля і привіз на свою батьківщину.

- Ось як трапилося в моєму житті, - го­ворить пані Раїса, - тікала від війни, яку руські розв’язали в Придністров’ї, а вона тут наздогнала...Ніколи й не думала, що ще раз в житті стрінуся з нею, та й ще так близько...

Життя з роками наче устаткувалося, діти виростали, дім добудували, газ та опалення провели, родина завжди тримала велике господарство... Євген та Альона живуть у Києві, у них вже свої родини. У пані Раїси вже троє онучат, всі хлопчики - Микитка та Данилко (це доньчині) і Тимофійко ( це Женин) так люблять приїздити на гостини до бабусі у село! Її чоловік - Володимир Миколайович (так сталося, що з батьком Євгена вона давно розлучилося) теж чекає на приїзд її дітей та онуків, яких він любить, як рідних. Радіє, що в нього така велика родина, і що всі вони його також цінують.

Працює вона в невеличкій крамничці, у «вагончику», що розташований на краю села. Навколо мешкають пенсіонери, які майже щодня заходять сюди, щоб придбати щось нагальне, порозмовляти, дізнатися про новини.

Асортимент досить пристойний - є все, що необхідне, все свіже, «не протермінова- не». Хліб, олія, крупи, борошно, консерви, горошок, макарони, пряники і морозиво. Люди задоволені - це їх щоденні товари. А чого немає, вони замовляють - чи там рибу червону, чи то мішок цементу, корм для птиці.

В цій крамничці на краю села ми й зу­стрілися. Згадали про перші дні війни, яка розпочалася більше року тому. Їй вночі зателефонував Євген з Киева: «Мамо, війна почалася.». Вона й повірити спочатку не могла, та ще якраз у ці дні хворіла на «коро­ну». Згадує про бій на Мільківській горі, це недалеко від них, майже поруч, на сумській

трасі. Було чути вибухи та гучні постріли, було незвично бачити, як через їхнє село ішли наші танки. Було страшно.
Євген з перших днів записався до лав київської територіальній оборони - робили «коктейлі Молотова», укріпляли столицю, готувалися до боїв з ворогом.





Захищати Батьківщину йому не звикати - він півтора року воював в АТО, до речі, разом зі своїм вітчимом Володимиром Мико­лайовичем. До війни Євген працював в сто­лиці охоронцем на будівництві, виховував синочка. Однак війна знову зашнурувала йому берці, від яких вже майже відвик.

Після тероборони пішов на фронт, він гарно розбирається в зброї, має фронтовий досвід. Не міг в такий час відсиджуватися вдома на дивані - хто, як не він?..

Як не боліло її материнське серце, а мусила проводжати на війну, благослов­ляти, бо розуміла, що Євген іде туди, щоб його маленькому сину і племінникам - її всім трьом онучкам - не довелося воювати в майбутньому з росією. Колисала, любила, навчала, ростила. Готувала для щасли­вого мирного життя, а не для війни. Але вийшло так, як вийшло.
Під час нашої розмови ледь стримує емо­ції. Зізнається, що саме робота, хатні спра­ви, спілкування з рідними та іншими людьми допомагають їй триматися, відволікатися від негативних думок та постійної тривоги.

Євген вже встиг по­лікуватися у шпиталі - під час обстрілу по­шкодив спину. До того ж, вся ця воєнна аму­ніція, «бронік» мають добрячу вагу, носити їх щодня на собі не просто, тому багато хлопців страждають на болі у хребті.
Перед Великоднем пані Раїса налашту­вала синові передачу на фронт, наробила ковбас домашніх, за­пекла м’ясо. Але син зателефонував і по­відомив, що ось-ось буде в Києві і з сім’єю приїде до неї, у свою рідну хату. Вона все пасхальне частування заморозила.

Приїхав, побачилися... Це було десь місяці з два тому. Говорить, що син став малоговірким, мало сміється і про війну нічого не розповідає.

- Шашлики робив, бо вчився на кухаря і куховарити любить з дитинства. І з тістом його рука «товаришує», і різні салати з креветками та мідіями у нього гарно виходять...

Телефонує з фронту він на якусь секун­ду - нічого зайвого, все по суті. Два-три слова.
Тішуся, як побачу його хоч на фото, почую голос в телефоні чи отримаю «есемеску», - зізнається Раїса Анатоліївна, - Живий-здоровий, дякувати Богові.

Душа її разом із сином, який боронить нині Україну, вона пишається ним, своєю дити­ною. Розуміє, що в ній повинні бути сила і терпіння, віра в Перемогу, і син повинен це відчувати. Та й як не пишатися таким мужнім і хоробрим сином! Нещодавно він був нагороджений командуванням ЗСУ та урядом медаллю «Захисник України. За обо­рону Києва» та «Золотим хрестом». Вони додалися до нагород, які він привіз з АТО.

Ось такий він - Євген Опришко з позив­ним «Прилуки».

Жінка каже: їй точно стане сил пережити цей нелегкий час, бо по-іншому не має бути. Потрібно робити все, щоб син і надалі від­чував її підтримку, її любов. Вона, разом з його дружиною Яриною повинні бути йому надійним тилом і опорою. Ярина в Києві займається волонтерством, дістає все, що потрібно для фронту - рації, різноманітне медичне обладнання та препарати...

Хоч намагається виглядати впевненою і спокійною, відчуваю, який біль вона носить в серці, яку тривогу. Як боїться телефонних дзвінків з незнайомих номерів, як не спить ночами, як сльози починають литися з очей, щойно почує пісню «Яворина» чи «Там біля тополі калина росте»...Але віра в Україну, в ЗСУ, в повернення сина повинні бути силь­нішими за страх, спокій повинен перемагати тривогу, а впевненість - заміст сумнівів.

А ще вона молиться - за сина, и за кожного українського солдата, які зараз в самому пеклі цієї жорстокої війни:
Господи, Всесильний Боже мій! Взи­ваю до Твоєї могуті і справедливості.

Ти почув мене, коли я просила у Тебе сина - привів у світ і вклав його руку у мою, і звелів жити. І він жив - при мені і без мене, але завжди на Твоїх очах і з Твоєю молитвою.

Усе життя і всі гріхи його - пе­ред Тобою. Проте ворог прийшов на нашу землю, і син пішов на війну. Тож я взиваю до Тебе, Господи: почуй і нині, як почув мене тоді, коли просила у Тебе про милість. Знайди, Боже Все- видячий і Всемогутній, мого сина на цій війні - Ти впізнаєш його по люблячому серцю і добрих очах. Знайди і візьми під свій покров і Всесильний захист. Нехай куля, випущена у сина, не знайде грудей його.

Зроби так, Господи!
Нехай снаряд, посланий уби­ти сина мого, не знайде дороги. Зроби так, Господи!
Захисти від неправої смерті щи­том справедливості Твоєї сина мого і братів його по священній війні, і все українське воїнство захисти і збережи для життя мирного. Не допусти нових смертей українських у цій війні.
Зроби так, Господи!

Нехай буде на це Твоя свята воля, Господи Всесильний і Справедливий. Амінь.
І вона буде почута Господом.

Лілія Черненко, "Прилучаночка"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: