Загиблий Вадим Барланицький: «Якщо тобі є за що померти значить маєш для чого жити»

Добавить новость

Воскресенье, 13 Августа 2023 13:54  |  Просмотров: 5611

Ці слова належать 34 -річному Вадимові Барланицькому з Наумівки Корюківського району, за­гиблому сержантові 1-і окремої танкової Сіверської бригади. У складі різних підрозділів він бо­ронив Україну ще з 2014 року. Мав кілька конту­зій. Та щоразу повертав­ся на фронт. Бо знав, за кого воює. Життя Героя обірвалося цього 20 лип­ня під Малою Токмачкою на Запоріжжі. В останню путь його проводжало все село. А ще багато друзів, знайомих і побратимів. Увечері після похорону пі­шов дощ. Здавалося, що навіть небеса плачуть за Вадимом...



Вадим Барланицький народив­ся і виріс у Наумівці. Відучившись у Чернігівському будівельному лі­цеї, пішов на строкову службу в ар­мію. Демобілізувався у 2009-му.

— Невдовзі після того, як Ва­дим повернувся в село, ми почали з ним зустрічатися. Хоча знали од­не одного ще з дитинства, бо я теж родом із Наумівки, — розказує ко­лишня дружина Героя, 30-річна Яна Котова-Євтюкова.

— Одру­жилися ми у 2012-му а за рік у нас народився син Микита Коли почалася Революція гідності, малому було всього 9 місяців. Попри це Ва­дим дуже рвався в Київ, однак я йо­го не пустила. А коли у 2014-му на Сході України спалахнула війна, то зупинити вже не змогла.

Розуміючи, що близькі відмов­лятимуть його, Вадим схитрував. Сказав, що отримав повістку і тому має йти на війну. Та, як з'ясувалося згодом, туди він відправився до­бровольцем.
- Вадим отримав позивний Вадо, скорочено від Вадос (так йо­го називали друзі). Воював під Дебальцевим, поблизу кургану Го­стра Могила. Там були дуже важ­кі й кровопролитні бої. На очах Ва­дима загинуло чимало побратимів, і це підірвало його здоров ’я. Проте повертатися він і не думав, — продовжує Яна.

— Якось я сказала йо­му, що в нас маленька дитина і бу­ло б добре, якби він перевівся на блокпост чи кудись у тил. Та Вадим як відрізав: «Я своїх хлопців не залишу». Бо був справжнім патріотом. Подробиць з передової він мені не розказував. Лише зізна­вався, що там дуже важко. Перш за все психологічно.

Згодом я це й сама зрозуміла, коли через пів року служби він уперше приїхав додому у відпустку: перших два дні пролежав на дивані майже ні з ким не розмовляючи - так відходив від побаченого на фронті.

У 2016-му Вадим підписав контракт із чернігівським баталь­йоном охорони і перевіз родину в Чернігів. Однак невдовзі знову ви­рушив на ротацію в зону АТО. Їхній шлюб із Яною розпався у 2018-му. Про причини розлучення колишня дружина говорить так:
- Вадим постійно був у ЗСУ, а я вдома з дитиною. Коли при­їжджав, то між нами все частіше спалахували сварки. Причому з дріб'язкових приводів Найгірше було те, що скандали відбувалися на очах у Микитки. Тож, щоб не травмувати його, вирішили мир­но розійтися.



Із Вадиком ми зали­шилися добрими друзями, часто зідзвонювалися. А коли йому да­вали відпустку, то він завжди приїжджав до сина. Крім того, повніс­тю забезпечував малого фінансо­во. У 2019-му Вадим мені одній із перших розповів, що хоче служити в “Азові”. Його приваблював той факт, що там багато патріотів і ду­же серйозна підготовка. Тому то­го ж року він подав заявку і поїхав у Маріуполь. Оскільки він мав бо­йовий досвід, його, звісно ж, при­йняли.

Вадим пройшов підготовку, підписав контракт і продовжив во­ювати вже як “азовець”. І дуже цим пишався.

Наприкінці 2021-го у Вадима закінчився контракт. Він вирішив на зиму поїхати відпочити додому, а навесні хотів повернутися в Марі­уполь і підписати новий контракт з “Азовом”. Та плани зруйнувало повномасштабне вторгнення росії.
- Воно застало Вадима в На­умівці. Того ж ранку він подзвонив мені:«Я вже зібрав рюкзак і чекаю автобуса на відправку», - прига­дує Яна. Добровольців тоді за­брали автобусом у Корюківку, а звідти повезли в Чернігів. Вадима зарахували до 1-ї танкової бригади видали форму, зброю. 3 пер­шого дня вторгнення він боронив Чернігів. А коли рашистів виби­ли з нашої області, то майже зразу відправився зі своїм підрозділом на Донецький напрямок.

У серпні 2022-го Вадим отримав п'ять днів відпустки. Тоді він приїжджав побачитись з сином. Пам 'ятаю, що коли ми вже викликали таксі, то згадали. що так і не сфотографувалися на пам'ять. Хоч Вадим і поспішав, але я впросила зробити знімок. Це була його остання зустріч зі мною і сином.

На початку 2023-го підрозділ Вадима перекинули на Запорізь­кий напрямок. Звідти він щодня телефонував синоу й колишній дружині. У переддень трагедії, зі­знається Яна. у неї було погане пе­редчуття:

- Я весь день не знаходила со­бі місця. Навіть кумі написала, що станеться щось страшне. Це було 19 липня. А 20-го Вадима не ста­ло. Уранці він, як завжди подзво­нив мені. Трохи пізніше написав у месенджері: “Вже від'їжджаємо (на штурм ворожих позицій. — Авт.). Завтра передзвоню. Пе­редай Микиті, що дуже його лю­блю”. Але так і не передзвонив... Він загинув о 17.20 під час наступу поблизу Малої Токмачки Запо­різької області. Коли вони штурмували ворожі окопи стався ар­тобстріл. Осколками Вадиму про­шило внутрішні органи й зачепило голову. Він загинув на місці.

Попрощалися з Героєм 26 лип­ня. Із найрідніших у нього зостали­ся мати, старший брат Олег (теж воює з 2014-го), сестра Наталія і 10-річний син Микита.

— Для Микити батько назавжди буде Героєм і прикладом. Він ду­же любив малого, а той його, - го­ворить витираючи сльозу Яна. — Недавно нам передали з передо­вої рюкзаки з Вадимовими реча­ми. Микита взяв собі батькові ар­мійські панамки, кепки. Носить їх і каже, що вони мають найкращий у світі запах - батьків запах...



— Вадим не снився йому піс­ля загибелі?
— Снився. Микита розказував, що вві сні вони удвох ходили гуля­ти. А ще син ніби відчуває татову підтримку. Днями ми пішли в ліс, щоб хоч якось відволікти малого від цієї трагедії. Йому ніяк не вдавало­ся знайти хоч одного гриба, і він за­смутився. Тоді я сказала Микиті, що тато поряд і можна попросити його про допомогу. Син так і вчинив. І буквально зразу ж після цього піш­ли й красноголовці, й лисички.

Зараз Яна перебуває в другому шлюбі, народила ще одного сина — Ярослава (йому 4 роки). Однак у їхній вітальні стоїть свічка і ве­лика фотографія Вадима.
— Чоловік спокійно до цьо­го ставиться. Він теж військовий і свого часу навіть відправляв Вади­мові посилки на передову. Більше того, ми вирішили, що ця фотогра­фія тепер стоятиме у нас постій­но. А поряд поставимо українській прапор, який ще зимою батько прислав Микиті. Він із підписом: “Сину Микиті від батька. Все бу­де Україна!”

Ще за життя Вадим Барланицький був нагороджений почесною відзнакою командувача опера­тивного угруповання військ “За­поріжжя”, а також медалями “Ве­теран війни” і “Учасник АТО”. Зараз же Яна готує петицію до Президента про присвоєння Вадимові посмертно звання Героя України. Вадим заслуговує цього переконана вона. — Окрім того, що 9 років боронив Україну зі зброєю в руках, так іще й врятував багатьох своїх побратимів. Зокрема під обстрілами витягав поранених з поля бою. А ще, навіть буваючи «на нулі», він активно займався волонтерством. Вибивав для бійців тепловізори, спальники, павербанки, маскувальні сітки та інші необхідні речі. Домовлявся з волонтерами, щоб ті відправляли в Наумівку ліки для односельців. По життю Вадим був веселим, щирим і дуже товариським. Правду кажуть, що війна забирає найкращих.

Джерело: газета “Гарт” від 10.08.2023, Олексій Прищепа

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: