92-річного довгожителя зі Срібного все життя вела жага до навчання
14 червня Володимиру Андрійовичу Карпенку з Калюжинець виповнилося 92 роки. Про те, що довелось пережити за більш ніж дев'ять десятків літ цьому сивочолому, інтелігентному чоловіку з ясним світлим розумом, можна написати не одну книгу.
І її сторінки були б болючими і гіркими, та, попри все, оптимістично-світлими. Про те, як зморені тяжкою працею, голі і босі, вони молодими святкували “Веснянку” і мріяли про краще життя, як, їдучи з косовиці, співали... І ці сторінки слугували б прикладом для багатьох людей. Бо там би йшлося, як Володя і його ровесники в надзвичайно складних життєвих обставинах, в жорстокий час голодоморів, воєн, безпросвітної бідності завжди йшли до своєї мети, в своєму житті робили все від них залежне, щоб утвердитись, піднятись, не зломитись. Будь-що здобути професію, освіту, зуміти вижити, не опустити руки і не попливти за течією.
Володі було 7 років, а його старшому брату Івану на 5 років більше, коли їхній тато помер. А наступного 1939 року Володя пішов до школи. До війни встиг закінчити перший і другий класи Калюжинської школи. Розумний старанний хлопчина засвоював науку миттєво, тож ці два класи він закінчив з відмінними оцінками, похвальними грамотами та преміями. А премії ті складалися з двох учнівських зошитів - у лінійку та клітинку, ручки з пером та олівця.
Коли в селі панувала німецька влада, хлопець ходив у школу в третій та четвертий класи. Пригадує, оцінок не виставляли, а вчили лише чотири предмети: українську, німецьку мови, математику та читання.
Той час окупації він добре пам'ятає, хоча йому було років 12. Пам'ятає і отой грізний та трагічний лютий 1943 року, коли поліцаї закатували майже сім сотень мирних жителів Срібнянщини. Мама, Володя та Іван теж потрапили у ті злощасні списки, та староста в Калюжинцях дбав про односельців і зараніш зумів попередити майже усі сім'ї, які б могли постраждати, щоб ті заховалися. Так врятувалася сім'я Карпенків. А ще Володимир Андрійович каже, що й досі ніби перед очима ота заграва над Іванківцями, коли горіло це село у вересні 1943 року.
Коли Калюжинці звільнили від фашистів, старшого брата Івана мобілізували до війська, а Володя пішов навчатися і закінчив п’ятий клас. На тому і скінчилася його шкільна наука. У шостий клас вже не пішов: як навчатися, коли ні взутися, ні вдягтися, ні на шкільне приладдя не було й копійки. Карпенки й до війни жили дуже бідно, а за війну зовсім стали злидарями. Отож, як не прагнув, як не любив Володя навчатись, та довелось іти працювати у колгосп чотирнадцятирічним. Спочатку у 1945 році носив воду косарям, виконував інші нескладні роботи, а з січня 1946 року, коли ще й 15 не виповнилося, став кадровим робітником у колгоспі (так тоді це називалось), за ним закріпили тяглову силу. Тягловою силою Володі були бики і хлопцеві потрібно було щодня ходити на роботу: зима це чи літо, весна чи осінь. Возив фураж на ферму, вивозив гній в поле, орав, культивував биками. Особливо, з гіркотою згадує ветеран, було тяжко фуражирувати малолітнім. Скирти тоді клали високі, солому вскубти несила, бо ще зовсім дитина. Або вибивати мерзлі коренеплоди із землі, картоплю. Доки навантажиш підводу голими руками, то тих рук не відчуваєш, не відчуваєш ні ніг, ні спини від втоми.
І вдома не нагрітись.
Отой холод у напівзамерзлій хатині ніби й зараз пробирає до кісток. Лісів тоді було небагато, то там на деревах всі гілки стояли обчухрані, одні верхівки залишались. А Володя вже був підлітком, і з такими, як сам, крадькома спилював ті верхівки, щоб хоч якось у хаті мама прокурила, щоб дух там пішов та до теплої черені припасти. Лісник лаяв їх, але добрим був, ніколи про це нікому не заявляв.
Не було в нього дитинства за роботою, ніколи не висипався, бо о 6-ій годині треба бути вже на бригаді волів запрягати. З думки не сходить, як з такими, як сам, зморений засинав у жолобі, де було сіно для биків.
Особливо гірким був 1947 рік. Перед тим у 1945 та 1946-му роках стояла засуха, був неврожай. Що і вродило в селян на городі - треба було заплатити податки, а собі не лишалось нічого. Потрібно було здати з кожного господарства по 200 штук яєць, 200 літрів молока, 40 кілограмів м’яса. Якщо хто не справлявся з цією нормою, описували господарство і забирали звідти, що хотіли. Тож голодні люди віддавали все, що могли, продавали городину, щоб віддати податки в державу за кожне дерево в дворі, за кожну курку. Лиш би не забрали в них домівки чи корівчини. Пригадує Володимир Андрійович, як на косовиці колгоспна куховарка варила в полі страву, насипала у величезну спільну миску і навкруги неї сідало чоловік 10-12.
У 47-му році навесні відшукували бурти з гнилою картоплею, вимивали з неї крохмаль. Лушпину з картоплі сушили, в ступах товкли, змішували з крохмалем. Того гіркого вонючого маторжаника ковтнути не можна було. Спасибі Богу, тримали всі корівки, хоч з горем пополам, тож запивали молоком. Тим і рятувались. Навесні виснажені тварини голодом на пастовень ледве вибредали за село. Лише тижнів через два-три очухувались хоч трохи...
У колгоспі була норма виробити трудоднів на рік: 280 - для чоловіків та 250 - для жінок. За кожний трудодень в колгоспі давали 200 грамів хліба та 20 копійок грошима. Та одного року мама Володі не виробила мінімуму трудоднів і Тетяну Давидівну Карпенко показово посадили до в’язниці на півроку. Хлопцеві було 18 років, вдома з господарства тримали корову та сім курок. І тут він вирішив для себе, що жити так далі не буде - віддав живність тітці, а сам пішов у сільраду, щоб відпроситись поїхати вчитись кудись у ремісниче училище. Це був єдиний шлях вибратись з села і нарешті зануритись у хоч якесь навчання, щоб мати спеціальність. Випадково натрапив на оголошення про прийом у Ладанське ремісниче училище. Хоча це селище навпрошки від рідного Володиного села було за 25 кілометрів, та він там ніколи не був.
Розпитавшись у людей, хлопець пішов туди. Добрався. Знайшов потрібне ФЗУ, та почув невтішну новину: набір уже пройшов, запізнився, та й було там аж 4 чоловіки на місце. Правда, запропонували: іди на завод, повчися там кілька місяців і будеш працювати. А грошей же немає й копійки. Як прожити ці кілька місяців?
Але хлопець був наполегливий і набрався сміливості піти до директора училища. Та тут знову біда: набирали тільки тих, хто народився у 1932 році, а він на рік старший. Виручило те, що в хлопця не було документів, їх ще треба отримати за показаннями свідків. Повернувся пішки з Ладану, сходив у Срібне і знову прийшов у Ладан вже зі справними документами.
Зарахували Володимира Карпенка навчатися на слюсаря-бляхаря, згодом хлопець став кращим учнем ремісничого училища. Здобуваючи професію, закінчив сім класів вечірньої школи, де кожного дня було навчання з 6-ї до 11 години вечора. І досі гордиться отим червоним дипломом слюсаря-бляхаря 5 розряду, який дістався Володі нелегко, лиш завдяки його розуму і наполегливості прокладати собі дорогу в житті.
Пропрацював на Ладанському заводі один місяць, а потім його життєвий шлях проліг далеко від домівки. Армія. Служив на кораблі тихоокеанського флоту 5 років. Охороняли водні кордони Сахаліну, Курильських островів, Камчатки.
Як повернувся у рідне село після служби, вирішив здобути спеціальність тракториста у Дігтярівському профтехучилищі. В той час, у 50-і роки минулого століття, це була дуже затребувана спеціальність. По закінченню став працювати на гусеничному ДТ-54.
Та це не був би Володя, коли б так і залишився все життя орати та обробляти рідні колгоспні поля. Він весь час прагнув нових знань. Отож, незабаром здав успішно екзамени у Ніжинський технікум механізації на заочне відділення. Але... Підійшов час їхати на сесію, десь віднайшли з мамою 50 карбованців... Та гуртожитку не було, поселився в готелі. Дуже швидко гроші закінчились і залишилось їх лише доїхати додому.
Але ж те солодке слово “знання”.
У Сокиринський агрономічний технікум на той час вже теж відбувся набір студентів, то Володимира, завдяки його наполегливості, проекзаменували вже індивідуально і він став студентом. Хлопець був найстарший у групі, серйозний, жадібний до науки, пунктуальний, тож став головою учнівського комітету технікуму. Перші два роки важко давались математика, фізика, але він дуже старався все вчити. А вже потім, як пішли спеціальні предмети, наука давалась легко і Володимир Андрійович отримав червоний диплом агронома.
Спочатку господарював на никонівських полях у колгоспі імені Щорса, а незабаром, з жовтня 1962 року, став завідувати учбовим господарством у Сокиринському технікумі. Це був маленький колгосп: 400 гектарів ріллі, свиноферма, ї ферма великої рогатої худоби, трактори, автомашини, майстерні, кузня, пилорама. А керуючий - це ж ще і викладач. Читав на 4 і курсі планування виробництва сільськогосподарської продукції. Отже, потрібна вища освіта. Це була ще з юності його найзаповітніша мрія, а тепер ще й потреба для його професійного зростання. Вступив заочно навчатись в Київську сільськогосподарську академію на агрономічний відділ, отримав диплом вченого агронома і пропрацював у Сокиринському технікумі до реорганізації його в професійно-технічне училище у серпні 1972 року. Потому став агрономом у рідному Калюжинському колгоспі імені ХХІІ з’їзду КПРС.
Володимира Андрійовича Карпенка шанували односельці: він був депутатом сільської ради трьох скликань, членом виконкому сільської ради, головою сільськогосподарської комісії, головою профспілкової організації колгоспу. Проводив агрономічне навчання з механізаторами. А ще був делегатом з’їзду колгоспників Чернігівської області, учасником виставки досягнень народного господарства України, був нагороджений за роботу грамотами, дипломами та медалями...
Життя його було, як на долоні в односельців, і злетіло воно, як мить. У свої 92 роки, вже підсумовуючи прожите, він зізнається, що за будь-яких обставин годинник його життя скоро достукає до наміченого. Він прожив, вважає, ці роки достойно, був сам собою, і якби повернутися в молодість, він би не змінив своїх життєвих принципів. Так само намагався б все життя навчатись, ставити перед собою мету і досягати її.
Як він сам підсумовує прожите, він свій обов’язок на землі виконав сповна: разом з дружиною Тамарою Гаврилівною виростили двох синів: Івана та Валерія, доньку Олю. Їх не треба було виховувати словами. Вони перейняли від тата наполегливість і працьовитість, адже його приклад - найкращий учитель.
Як жаль, що так рано його сини-соколи пішли з життя. І його вірної дружини вже давно немає серед живих. Та на схилі літ життя ветерана зігріте, як лагідним призахідним сонцем, донькою Олею та зятем Ігорем. А ще невісточкою Ларисою, дружиною покійного Валерія, та внучатами. Їх у дідуся шестеро і всі вони його любов, його гордість і про них він може розповідати безкінечно. Валерійові сини Коля і Володя закінчили Київський автодорожній інститут з червоними дипломами. Як дідусь, розпливається в посмішці Володимир Андрійович. Іванів синок Андрій інженер у метрополітені, донька Аня, перекладач за освітою, живе в Туреччині. Донька Олі Яна і син Ярослав живуть у столиці.
Після того, як вийшов на заслужений відпочинок, Володимир Андрійович Карпенко багато літ очолював ветеранську організацію у Калюжинцях. Як заслаб, переїхав жити до Олі з Ігорем у Срібне.
І хоч здоров’я підводить, та й роки поважні, проте життя не втратило сенсу. Читає газети. Він старається підтримувати себе в доброму тонусі, не дає хворобам і слабкості стати сильнішим за нього. Володимир Андрійович щоденно виходить прогулятись вулицею, цікавиться життям і радіє, що бачить сонце, яскраві квіти на вулиці, молоденьку травичку. Він почуває себе як людина, котра виконала своє намічене на землі, тож і старість у нього спокійна і ясна.
А учора у Володимира Андрійовича був день народження - хоч і не ювілейний, але після дев’яноста кожна така дата ювілейна, подарована Богом.
Тож з роси й води вам, дорогий іменнику!
В. ПЕТРЕНКО, “Срібнянщина”
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Срібне, Карпенко, довгожитель, пенсіонер