92-річного довгожителя зі Срібного все життя вела жага до навчання

Добавить новость

Воскресенье, 23 Июля 2023 15:26  |  Просмотров: 2293

14 червня Володимиру Андрійовичу Карпенку з Калюжинець виповнилося 92 роки. Про те, що довелось пережити за більш ніж дев'ять де­сятків літ цьому сивочолому, інтелігентному чоловіку з ясним світлим розумом, можна написати не одну книгу.



І її сторінки були б болючими і гіркими, та, попри все, оптимістично-світлими. Про те, як зморені тяжкою пра­цею, голі і босі, вони молодими святкували “Веснянку” і мріяли про краще життя, як, їдучи з косовиці, співали... І ці сторінки слугували б прикладом для багатьох людей. Бо там би йшлося, як Володя і його ровесники в надзви­чайно складних життєвих обставинах, в жорстокий час голодоморів, воєн, безпросвітної бідності завжди йшли до своєї мети, в своєму житті робили все від них залеж­не, щоб утвердитись, піднятись, не зломитись. Будь-що здобути професію, освіту, зуміти вижити, не опустити руки і не попливти за течією.

Володі було 7 років, а його старшому брату Івану на 5 років більше, коли їхній тато помер. А наступного 1939 року Володя пішов до школи. До війни встиг закінчити перший і другий класи Калюжинської школи. Розумний старанний хлопчина засвоював науку миттєво, тож ці два класи він закінчив з відмінними оцінками, похваль­ними грамотами та преміями. А премії ті складалися з двох учнівських зошитів - у лінійку та клітинку, ручки з пером та олівця.

Коли в селі панувала німецька влада, хлопець ходив у школу в третій та четвертий класи. Пригадує, оцінок не виставляли, а вчили лише чотири предмети: українську, німецьку мови, математику та читання.

Той час окупації він добре пам'ятає, хоча йому було ро­ків 12. Пам'ятає і отой грізний та трагічний лютий 1943 року, коли поліцаї закатували майже сім сотень мирних жителів Срібнянщини. Мама, Володя та Іван теж потра­пили у ті злощасні списки, та староста в Калюжинцях дбав про односельців і зараніш зумів попередити майже усі сім'ї, які б могли постраждати, щоб ті заховалися. Так врятувалася сім'я Карпенків. А ще Володимир Андрійо­вич каже, що й досі ніби перед очима ота заграва над Іванківцями, коли горіло це село у вересні 1943 року.

Коли Калюжинці звільнили від фашистів, старшого брата Івана мобілізували до війська, а Володя пішов навчатися і закінчив п’ятий клас. На тому і скінчила­ся його шкільна наука. У шостий клас вже не пішов: як навчатися, коли ні взутися, ні вдягтися, ні на шкільне приладдя не було й копійки. Карпенки й до війни жили дуже бідно, а за війну зовсім стали злидарями. Отож, як не прагнув, як не любив Володя навчатись, та до­велось іти працювати у колгосп чотирнадцятирічним. Спочатку у 1945 році носив воду косарям, виконував інші нескладні роботи, а з січня 1946 року, коли ще й 15 не виповнилося, став кадровим робітником у колгоспі (так тоді це називалось), за ним закріпили тяглову силу. Тягловою силою Володі були бики і хлопцеві потрібно було щодня ходити на роботу: зима це чи літо, весна чи осінь. Возив фураж на ферму, вивозив гній в поле, орав, культивував биками. Особливо, з гіркотою згадує ветеран, було тяжко фуражирувати малолітнім. Скирти тоді клали високі, солому вскубти несила, бо ще зовсім дитина. Або вибивати мерзлі коренеплоди із землі, кар­топлю. Доки навантажиш підводу голими руками, то тих рук не відчуваєш, не відчуваєш ні ніг, ні спини від втоми.
І вдома не нагрітись.

Отой холод у напівзамерзлій хатині ніби й зараз пробирає до кісток. Лісів тоді було небагато, то там на деревах всі гілки стояли обчухрані, одні верхівки залишались. А Володя вже був підліт­ком, і з такими, як сам, крадькома спи­лював ті верхівки, щоб хоч якось у хаті мама прокурила, щоб дух там пішов та до теплої черені припасти. Лісник лаяв їх, але добрим був, ніколи про це нікому не заявляв.

Не було в нього дитинства за роботою, ніколи не висипався, бо о 6-ій годині треба бути вже на бригаді волів запря­гати. З думки не сходить, як з такими, як сам, зморений засинав у жолобі, де було сіно для биків.

Особливо гірким був 1947 рік. Перед тим у 1945 та 1946-му роках стояла засуха, був неврожай. Що і вродило в селян на городі - треба було заплати­ти податки, а собі не лишалось нічого. Потрібно було здати з кожного госпо­дарства по 200 штук яєць, 200 літрів мо­лока, 40 кілограмів м’яса. Якщо хто не справлявся з цією нормою, описували господарство і забирали звідти, що хоті­ли. Тож голодні люди віддавали все, що могли, продавали городину, щоб відда­ти податки в державу за кожне дерево в дворі, за кожну курку. Лиш би не забра­ли в них домівки чи корівчини. Пригадує Володимир Андрійович, як на косовиці колгоспна куховарка варила в полі стра­ву, насипала у величезну спільну миску і навкруги неї сідало чоловік 10-12.
У 47-му році навесні відшукували бур­ти з гнилою картоплею, вимивали з неї крохмаль. Лушпину з картоплі сушили, в ступах товкли, змішували з крохма­лем. Того гіркого вонючого маторжаника ковтнути не можна було. Спасибі Богу, тримали всі корівки, хоч з горем попо­лам, тож запивали молоком. Тим і ря­тувались. Навесні виснажені тварини голодом на пастовень ледве вибредали за село. Лише тижнів через два-три очухувались хоч трохи...

У колгоспі була норма виробити тру­доднів на рік: 280 - для чоловіків та 250 - для жінок. За кожний трудодень в колгоспі давали 200 грамів хліба та 20 копійок грошима. Та одного року мама Володі не виробила мінімуму трудоднів і Тетяну Давидівну Карпенко показово посадили до в’язниці на півроку. Хлоп­цеві було 18 років, вдома з господар­ства тримали корову та сім курок. І тут він вирішив для себе, що жити так далі не буде - віддав живність тітці, а сам пі­шов у сільраду, щоб відпроситись поїха­ти вчитись кудись у ремісниче училище. Це був єдиний шлях вибратись з села і нарешті зануритись у хоч якесь навчан­ня, щоб мати спеціальність. Випадково натрапив на оголошення про прийом у Ладанське ремісниче училище. Хоча це селище навпрошки від рідного Воло­диного села було за 25 кілометрів, та він там ніколи не був.

Розпитавшись у людей, хлопець пішов туди. Добрався. Знайшов потрібне ФЗУ, та почув невтіш­ну новину: набір уже пройшов, запізнив­ся, та й було там аж 4 чоловіки на місце. Правда, запропонували: іди на завод, повчися там кілька місяців і будеш пра­цювати. А грошей же немає й копійки. Як прожити ці кілька місяців?

Але хлопець був наполегливий і на­брався сміливості піти до директора училища. Та тут знову біда: набирали тільки тих, хто народився у 1932 році, а він на рік старший. Виручило те, що в хлопця не було документів, їх ще тре­ба отримати за показаннями свідків. Повернувся пішки з Ладану, сходив у Срібне і знову прийшов у Ладан вже зі справними документами.

Зарахували Володимира Карпенка навчатися на слюсаря-бляхаря, згодом хлопець став кращим учнем ремісни­чого училища. Здобуваючи професію, закінчив сім класів вечірньої школи, де кожного дня було навчання з 6-ї до 11 години вечора. І досі гордиться отим червоним дипломом слюсаря-бляхаря 5 розряду, який дістався Володі нелег­ко, лиш завдяки його розуму і наполег­ливості прокладати собі дорогу в житті.

Пропрацював на Ладанському заводі один місяць, а потім його життєвий шлях проліг далеко від домівки. Армія. Слу­жив на кораблі тихоокеанського флоту 5 років. Охороняли водні кордони Сахалі­ну, Курильських островів, Камчатки.

Як повернувся у рідне село після служби, вирішив здобути спеціальність тракториста у Дігтярівському профтеху­чилищі. В той час, у 50-і роки минулого століття, це була дуже затребувана спе­ціальність. По закінченню став працю­вати на гусеничному ДТ-54.

Та це не був би Володя, коли б так і за­лишився все життя орати та обробляти рідні колгоспні поля. Він весь час праг­нув нових знань. Отож, незабаром здав успішно екзамени у Ніжинський техні­кум механізації на заочне відділення. Але... Підійшов час їхати на сесію, десь віднайшли з мамою 50 карбованців... Та гуртожитку не було, поселився в готелі. Дуже швидко гроші закінчились і зали­шилось їх лише доїхати додому.

Але ж те солодке слово “знання”.

У Сокиринський агрономічний техні­кум на той час вже теж відбувся набір студентів, то Володимира, завдяки його наполегливості, проекзаменували вже індивідуально і він став студентом. Хло­пець був найстарший у групі, серйозний, жадібний до науки, пунктуальний, тож став головою учнівського комітету тех­нікуму. Перші два роки важко давались математика, фізика, але він дуже ста­рався все вчити. А вже потім, як пішли спеціальні предмети, наука давалась легко і Володимир Андрійович отримав червоний диплом агронома.

Спочатку господарював на никонівських полях у колгоспі імені Щорса, а незабаром, з жовтня 1962 року, став завідувати учбовим господарством у Сокиринському технікумі. Це був маленький колгосп: 400 гектарів ріллі, свиноферма, ї ферма великої рогатої худоби, трактори, автомашини, майстерні, кузня, пилорама. А керуючий - це ж ще і викладач. Читав на 4 і курсі планування виробництва сільськогосподарської про­дукції. Отже, потрібна вища освіта. Це була ще з юності його найзаповітніша мрія, а тепер ще й потреба для його професійного зростан­ня. Вступив заочно навчатись в Київську сільськогосподарську академію на агроно­мічний відділ, отримав диплом вченого агро­нома і пропрацював у Сокиринському технікумі до реорганіза­ції його в професійно-технічне училище у серпні 1972 року. Потому став агроно­мом у рідному Калюжинському колгоспі імені ХХІІ з’їзду КПРС.

Володимира Андрійовича Карпенка шанували односельці: він був депута­том сільської ради трьох скликань, чле­ном виконкому сільської ради, головою сільськогосподарської комісії, головою профспілкової організації колгоспу. Проводив агрономічне навчання з ме­ханізаторами. А ще був делегатом з’їз­ду колгоспників Чернігівської області, учасником виставки досягнень народ­ного господарства України, був нагоро­джений за роботу грамотами, диплома­ми та медалями...

Життя його було, як на долоні в одно­сельців, і злетіло воно, як мить. У свої 92 роки, вже підсумовуючи прожите, він зізнається, що за будь-яких обставин годинник його життя скоро достукає до наміченого. Він прожив, вважає, ці роки достойно, був сам собою, і якби повер­нутися в молодість, він би не змінив своїх життєвих принципів. Так само на­магався б все життя навчатись, ставити перед собою мету і досягати її.

Як він сам підсумовує прожите, він свій обов’язок на землі виконав сповна: ра­зом з дружиною Тамарою Гаврилівною виростили двох синів: Івана та Валерія, доньку Олю. Їх не треба було виховува­ти словами. Вони перейняли від тата наполегливість і працьовитість, адже його приклад - найкращий учитель.

Як жаль, що так рано його сини-соколи пішли з життя. І його вірної дружини вже давно немає серед живих. Та на схилі літ життя ветерана зігріте, як ла­гідним призахідним сонцем, донькою Олею та зятем Ігорем. А ще невісточ­кою Ларисою, дружиною покійного Ва­лерія, та внучатами. Їх у дідуся шестеро і всі вони його любов, його гордість і про них він може розповідати безкінечно. Валерійові сини Коля і Володя закін­чили Київський автодорожній інститут з червоними дипломами. Як дідусь, роз­пливається в посмішці Володимир Ан­дрійович. Іванів синок Андрій інженер у метрополітені, донька Аня, перекладач за освітою, живе в Туреччині. Донька Олі Яна і син Ярослав живуть у столиці.

Після того, як вийшов на заслужений відпочинок, Володимир Андрійович Кар­пенко багато літ очолював ветеранську організацію у Калюжинцях. Як заслаб, переїхав жити до Олі з Ігорем у Срібне.

І хоч здоров’я підводить, та й роки по­важні, проте життя не втратило сенсу. Читає газети. Він старається підтримувати себе в доброму тонусі, не дає хворобам і слабкості стати сильнішим за нього. Во­лодимир Андрійович щоденно виходить прогулятись вулицею, цікавиться жит­тям і радіє, що бачить сонце, яскраві кві­ти на вулиці, молоденьку травичку. Він почуває себе як людина, котра викона­ла своє намічене на землі, тож і старість у нього спокійна і ясна.
А учора у Володимира Андрійовича був день народження - хоч і не ювіле­йний, але після дев’яноста кожна така дата ювілейна, подарована Богом.
Тож з роси й води вам, дорогий імен­нику!

В. ПЕТРЕНКО, “Срібнянщина”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: