Олександр Погорілко воює там, де навіть плавиться метал

Добавить новость

Пятница, 14 Июля 2023 17:30  |  Просмотров: 5050

У мирному житті він - простий сільський чоловік, на війні - «чорний запорожець», який гартований пе­кельними дорогами АТО, відважний штурмовик, який нині боронить Україну у складі 54-ї окремої механізованої бригади. Воює зараз на Луганщині поблизу Білогорівки, котра є на сьогодні однієї із найгарячіших точок. Він там, де вогонь не вщухає, де смерть - щодня, тримає оборону на нульо­вих позиціях. Там, де він, навіть не пекло, це щось страшніше від нього. Він - наш захисник, наш земляк 41-річний Олександр Погорілко з Риботина.



Удома - незвично: тихо

Нещодавно зустріла у Коропі земляка, котрого не бачила, здається, сто років, - Сашу Погорілка. Радію зустрічі. Він першим робить крок назустріч, аби обійняти. «Сашо, який ти худющий», - само собою виривається з вуст. «Ну, не на курортах же був», - посміхаючись, відповідає. А в мене в голові вже секундою промайнула думка: а може, Саша погодиться стати героєм нашої газети. «Може, зустрінемося якось з тобою, поговоримо, якщо ти не проти, звичайно», - несміливо запитую. «Давай, але не сьогодні. Я вже два дні, як вдома, але ще ніяк не можу звикнути до тієї тиші, що тут. Якось дивно мені вдома. Ніхто не стріляє, кожен спокійно ходить собі у своїх справах», - каже Сашко.

Так, ми живемо у різних світах. Вони, наші захисники, - там, де вогонь, де смерть, де кров. Там, де адреналін зашкалює, де перед боєм шепотіє тиха, але щира молит­ва до Бога, де в думках так часто виринає образ мами, яка щохвилини молиться за сина... Ми ж живемо у відносному спокої, у теплі і добрі, як кажуть. Тож не варто за­бувати, завдяки кому ми маємо дах над го­ловою, можливість спати у теплому ліжку, вранці пити спокійно каву, іти на роботу. Саша Погорілко - один із тисяч воїнів, який захищає кожного з нас без винятку.
Домовляємося з ним про зустріч, про­шу номер телефону.

- Записуй, - каже, - але підписуй не Погорілко, а Пальоний.

- Це твій позивний? Чому саме такий? - цікавлюся.

- При зустрічі розкажу, - відповів Саша.

І ось день нашої зустрічі. Та побачення у мене вийшло відразу з двома риботинськими воїнами. У відпустці саме був ще один земляк-захисник Андрій Козуб, який також пройшов через такі запеклі бої, що важко й описати, неодноразово поранений, на тілі вже немає живого місця, як кажуть. Та розповідь про нього дещо згодом. Після Перемоги. Так ми домовилися.

Але одкровень з вуст обох воїнів того дня було багато. Більшість - не для газети. Ловлю себе на думці: чи кожному, хто не нюхав пороху, хто і на соту долю не знає жахливої правди війни, зможуть відкритися воїни, хрещені вогнем і мечем? Та хлопцям захотілося вилити душу, таку загартовану і таку зранену, чутливу, яка ще нескоро загоїться, та і чи загоїться колись взагалі.

Крізь жорна АТО

Хтось народжується воїном, а когось життя змушує ним стати, брати до рук зброю. В Олександра Погорілка за плечима вже вісім років військової служби. Спочатку була армія, після неї - служба за контрак­том. Та в мирне життя українців прийшов 2014-й, а наступного року Саша був уже у зоні АТО, де провоював один рік і сім місяців. Служити потрапив до складу вій­ськового формування «Чорні Запорожці». Саме з ними пройшов через жорна АТО.

- А як саме до «Чорних Запорожців» потрапив, - питаю.
- Усе дуже просто. «Олександр Михай­лович Погорілко? - питають із військко­мату. - Вам повісточка». Спочатку була «Десна», а потім - АТО. І я - у «Чорних Запорожцях» - 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців, - відповів воїн. - Це надзвичайно потужна бригада, була і є на сьогодні. Щоправда, тоді, у чотирнадцятому році, один із перших її складів знищили під Гранітним Луганської області. Позиції запорожців, вочевидь, хтось здав. Спалили її повністю. Але бригаду відродили, у її складі я і воював.

«Ми риємо окопи, а по нас луплять»

2022-й рік. Травень. Олександрові - знову повістка.
- Говорили у військкоматі, що будемо служити на території Чернігівщини, але дивлюся у вікно автобуса - ми вже на Полтавщині. Скоро були і на Донбасі. Ви­везли нас у посадку. Що хочете, те і робіть. Лопати в руки - і дружно рити окопи. Чим швидше вириєш, тим більше шансів ви­жити, - розповідає воїн. - Ми риємо, а по нас луплять: ворог же нас бачить, дає жару. За тиждень зуміли «заритися». «Ну, тепер тримайся, враже, наша черга дати вам жару», - з такими словами у бій.

Окопи. Скільки їх уже рито-перерито на різних позиціях за останній рік і два мі­сяці, котрі Сашко пробув на фронті.

- Риємо окопи глибокі, щоб можна було спокійно на весь зріст ходити. А зріст у мене - метр вісімдесят шість. Тож рити треба добряче, - розповідає. - Земля різна. Буває, пісок, який осипається, окоп, як слід, не вириєш, буває, чорнозем, що і зубами не вгризеш, є і глина.

Коли риботинський захисник їхав у від­пустку додому, сказав меншому братові, щоб у дворі жодної лопати не бачив, бо поламає. Мама тоді дивувалася, а до чого ж лопати? А відповідь проста: та лопата вже у печінках сидить, очі на неї дивитися не можуть.

- А спите де? - питаю.

- Он, бачиш землю. На ній спимо. Каремат, спальник і небо замість ковдри, - почула у відповідь. - Ото поки не облаштуєшся, не закопаєшся на позиції, спиш на землі, просто неба.

Його позиція - «нуль»

Не приховує наш воїн, що на початку повномасштабного вторгнення їхня брига­да була майже не забезпечена.

- Спочатку практично не було нічого. У руках - автомат Калашникова, БеКа (бойо­вий комплект) і рюкзак,- розповідає Саша.
- Зараз є все: і нічники, і приціли, і тепловізори, і біноклі, і зброю маємо чим воювати. Багато в чому допомагають волонтери. Коли стали у Білогорівці і волонтери по­бачили, що позиції ми довго не залишаємо, почали активно нас підтримувати.

Білогорівка. Невеличке містечко, що на кордоні Луганської та Донецької облас­тей, і донині залишається гарячою точкою на фронті. Для рашистів це містечко має стратегічне значення: ворог планував зро­бити переправу через річку Сіверський До­нець і розбудувати в Білогорівці плацдарм. Але. Наші воїни впевнено тримають позиції у районі цього населеного пункту, щодня відбиваючи шалені атаки ворога. А містечка як такого вже не існує. Тисячі при­льотів повністю розбили інфраструктуру Білогорівки й зруйнували будинки. Утім, як і скрізь, куди рашисти несуть «руській мір»: там, де вони, смерть і руїни.

- Ми в Білогорівці, наче кістка в горлі для рашистів. Луплять і луплять, а ми тримаємося, - каже захисник. - Бої дуже часті. Бої запеклі.

- Думаю, почуття страху присутнє.
- Не пітніють тільки покійники, - каже Саша. - Страшно кожного разу, коли почи­нається бій. Адреналін просто зашкалює. Та як випускаєш ріжок, тоді вже бачиш тільки бій, і погнав лупить рашиків. Тоді вже страху немає. Головне у такій ситу­ації - опанувати свої емоції, приборкати свій адреналін, щоб зуміти приймати якісь рішення, упевнено діяти: надати медичну допомогу тому, хто ранений, витягнути з поля бою двохсотого.. Це не відразу дається: опанувати свій страх й адреналін. Це приходить з часом. Молоді, буває, впа­дають у ступор. Обійме автомат і сидить зі словами «Мамочко, врятуй». У кожного ж своя реакція на страх. Підійдеш до такого, поляскаєш по обличчю: треба ж його якось вивести із того стану оціпеніння. «Не будеш ти стріляти, тебе застрелять» - логіка про­ста. А коли бій утихне - падаєш тупо на землю, а в голові - «Слава Богу, живий». І цигарка за цигаркою, аби хоч якось зняти напругу, бо тебе всього аж трусить.

А скільки тих було боїв за рік і два мі­сяці, котрі риботинський воїн був на «нулі» - на першій лінії розмежування, коли ти ворога бачиш практично в обличчя.

- А бої такі запеклі і затяжні, що навіть ствол «покемона» (ПКМ - кулемета Ка­лашникова модернізованого) не витримує: плавиться від великої кількості випущених набоїв, стає розпеченим, як та кочерга, котру витягнули із груби. Так вийшло, що з наших побратимів, саме у мене найбільше згоріло в боях стволів «покемона», тож і позивний мені дали «Пальоний», - роз­шифрував свій позивний захисник. - Хоча стріляти доводиться з усього, що стріляє. Ми - уже універсальні солдати.

- А лупить ворог із усього, з чого тільки можна, - продовжує Саша. - Міста і села на Донбасі спалюють до тла «Сонцепеками»: це така важка вогнеметна система, схожа на «Град», але значно потужніша, вона своїм надмірним тиском, вибуховою хвилею і дуже високою температурою знищує все підряд. Не цураються рашики фосфорних бомб: гарно так горять ті бомби, наче феєрверки, але смертельно небезпечні. Ними зараз ворог спалює Бахмут, Соледар. Врятуватися від фосфор­них бомб можна хіба що у бліндажі, який присипаний товстим шаром грунту. На на­ших позиціях в основному б'ють авіацією, градами, танками. І знаєте: танки для нас, штурмовиків, - то найстрашніше. Пара секунд - і вже приліт. Ти навіть не встига­єш подумати, щоб сховатися, а приліт уже стався. Ось, поглянь, як стріляє ворожий танк, - Саша показує на телефоні відео. - Дві секунди - і снаряд уже біля нас. Ось ми зараз говоримо тут, на березі Риботина, а ворожі танки у Сохачах. Якби нас засікли, уже не було б нас. Б'ють із закритих позицій і на далекі відстані.

Розповідає Саша, що для них уже нормою буття стали відірвані ворожі руки і ноги, що літають, рашистські нутрощі, що висять на гілляці, поля, устелені тру­пами ворога, і повсюдний запах смерті. А я слухаю розповіді про війну і волосся дибки стає лишень від почутого. А вони, наші воїни, у цьому живуть, воюють, на­віть жартують.

Важливо - не впасти духом

Розповідав Саша, що страшно не тіль­ки, коли стріляють. Страшно, коли гинуть побратими. А скільки їх, наших воїнів, чиї душі янголами знялися до неба. З Олександрової роти, яка формувалася із воїнів Чернігівщини, у строю із 115 лишилося тільки п'ятнадцятеро. Багато загинуло. Багато поранених, є такі, що самовільно за­лишили бойову позицію: просто злякалися. Важливо у бою, коли поливають вогнем, каже, забрати тіло свого побратима із поля битви. Важливо своєчасно надати допо­могу раненому.

- Є серед нас побратим з позивним Дим. Вага у нього кілограмів до сто п'ятдесяти. Плюс бронік і вся амуніція. Кілограмів до двісті набіжить. Кажу йому, зі мною на позицію не виходь, бо як поранять, то і в шістьох не донесемо. А нести часом доводиться по три-чотири кілометри. А він у відповідь: «Не переживай. Як тебе, Пальоний, поранять, то під руку візьму і понесу, і не тільки тебе, ще одного під другу руку прихоплю», - сміючись, розповідає риботинський захисник.

- Ви ще і жартуєте.
- А без гумору на війні не можна. Якщо засумуєш, упадеш духом, спіймаєш депреснячка, вважай, що пропав, - каже Саша. - Один одного підбадьорюємо, смі­ємося, навіть коли стріляє. Хтось анекдот розкаже, хтось історію смішну. Знаєш. Я вірю в долю. Якщо мені найменовано утопитися - утоплюся, якщо найменовано кулю спіймати, то нікуди від неї не дінешся. Від долі, як кажуть, не втечеш.

Лише б почути: «Живий»

В останній день Сашиної відпустки за­їхала до нього додому, аби зробити фото захисника з мамою Антоніною Олександрівною. Мама... Вона вже місця собі не знаходила, лаштуючи сумку сину на війну.

- Я живу від повідомлення до повідо­млення від сина. Телефон у мене кнопко­вий. Він пише старшій доньці Інні, а вона вже мені переказує: «Саша живий-здоровий, не хвилюйтеся». А мені головне - почути оці слова: живий-здоровий. І я їх жду кожен раз.
Телефонувати мамі не може, зв'язок відсутній зовсім. Виручає воїнів старлінк (супутниковий інтернет), який дає можли­вість хоч вісточку додому надіслати, що все добре.

Мама сина не бачила рік і два місяці. І оцієї десятиденної відпустки чекала з не­терпінням. Знала, що ось-ось має прийти, а коли саме - не знала.

- Тут Інна дзвонить, питає: «Саша дома вже?». «У смислі дома?» - перепитую у доньки. Каже, відпустку дали, має бути вже у селі. Оце сюрприз мені зробили, - розпо­відає Антоніна Олександрівна.

- Я спеціально не казав, бо щось за­плануєш, обов'язково знайдеться таке, що зіб'є всі плани. Тому мовчав, - ніби ви­правдовується Саша.

- Я живу тільки надією і вірою в Бога, що все буде добре, що янголи-охоронці обері­гають мого сина, - плаче мама захисника.

- Буває, побачу якогось військового, що прийшов із війни у відпустку, у ньому бачу свого Сашу. Мені їх усіх шкода.
І не просто шкода. Антоніна Олексан­дрівна, як може, разом з іншими жінками допомагає ЗСУ: то маскувальні сітки плела, то вона - активна учасниця благо­дійного ярмарку, то. Є речі, про які зараз говорити не можна заради безпеки.

Останній день відпустки. Обіймає мама сина, цілує, а серце розривається на шмаття, бо завтра її син - знову на ві­йну. Знову неспокійні ночі, знову тривоги, переживання і молитва щоденна, щоб Бог його беріг на тій проклятущій війні.
- Удома так добре. Спокійно. Мамка смакітками різними мене відгодувала. Знову у те пекло, чесно кажучи, не дуже хочеться, але треба, я це чудово розумію. Просто потрібно зараз зібратися з духом. Та і за армійською тушонкою я вже скучив і сардинами, - знову жартує Саша. - Та і хлопці за мною скучили. Їдемо машиною: всі свої. Один з наших - Ігор Семка з Атюші. Зелений ще, 25 років тільки, але стільки всього довелося йому теж пережити. А безстрашний який малий. З такими, як Ігор, у бій іти не страшно.

Ось такі прості сільські хлопці, як риботинський Саша, тримають оборону, відбивають шалений вогонь сусіда-убивці. Там, де горить навіть метал, вони стоять, нескорені, незламні і мужні. Хай береже вас Бог у тому пеклі. Повертайся додому, Олександре, живим! Повертайтеся додому живими усі.

Людмила ВЛАСКО, “Нові горизонти”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: