Роман Назаренко з Риботина вже рік на передовій

Добавить новость

Четверг, 15 Июня 2023 19:09  |  Просмотров: 2214

Сильний духом, нескорений, мужній... Він уже рік там, де земля згорає до тла, де ракетні обстріли, авіабомби, дощі із «градів» стали страшною буденністю... Він - один із тисяч українських воїнів, які тримають небо над Україною. Він - наш захисник. Це Роман Назаренко з Риботина, війна якого перекваліфікувала на командира танка. Його позиції пекельні: воює наш земляк на донецькому напрямку.



Коли зустрічаєш на вулиці когось зі своїх воїнів-земляків, які приходять у коротеньку відпустку, виникає бажання обійняти, розці­лувати і подякувати щиро їм за те, що вони боронять нашу країну, воюють за кожного з нас, за право жити нам під жовто-блакитним прапором...

Дуже рада була і зустрічі з Романом Назаренком із Риботина і вдячна за те, що погодився на розмову. А вона була коротень­кою. Не люблять наші захисники говорити про війну: багато чого не можна їм озвучувати, багатьох речей нам просто не зрозуміти, адже більшість із нас війни в очі не бачила.

Роман. Для мене особисто він - людина, яка випромінює світле і добре, прекрасний тат­ко і чоловік, майстер на всі руки. Спокійний, виважений. Коли не зустрінеш - завжди з посмішкою і почуттям гумору. Намагався жар­тувати і цього разу, але. Війна накладає свій відбиток.

На фронті риботинський воїн уже понад рік.

- Як відреагував, Ромо, коли отримав повістку? - питаю.

- Нормально. Я чекав на неї. Старший син Максим служить у Національній гвардії України. Хіба ж батько міг не піти воювати? Зви­чайно, що ні, - каже воїн. - Хоча ніколи не думав, що через двад­цять чотири роки знову доведеть­ся брати до рук зброю, але цього разу вже не навчальну. Строкову службу проходив у механізованих військах, був командиром БТР-80, воювати теж потрапив до механі­зованих військ.

Повістку Роман отримав сім­надцятого квітня минулого року, а двадцятого - у невідому дорогу. Удома - сльози, біль розлуки, тривога. А попереду - страшна невідомість для захисника.

Спочатку було навчання у «Десні». Саме в ній на той час формувалася 66-та окрема ме­ханізована бригада, у складі якої воює наш земляк. Після дво­місячного курсу Романа призна­чили командиром танка. Згодом проходив риботинець разом із побратимами навчання і в Литві, де отримав сертифікат механіка-водія М113 - американського гусеничного бронетранспортера.

А згодом дороги повели зем­ляка у справжнє пекло - до­нецький напрямок. Мар’янка, Курахове, Лиман. Больові точки фронту. Населені пункти, які асо­ціюються зі страшними боями, розрухою, смертю.

- Своє перше бойове хрещен­ня, напевно, добре пам’ятаєш?

- Звичайно, пам’ятаю. Мій перший обстріл був ще рік тому, у «Десні», - згадує захисник. - 17 травня рано-вранці ворог завдав ракетного удару по селищу: ви­пустив чотири ракети. Потрапили вони і в навчальний центр. Багато військових тоді загинуло. Бачиш, мені повезло, просто повезло...

А скільки згодом було таких обстрілів. Там, на донецькому напрямку. Ворог лупить по по­зиціях наших військових із усіх видів зброї.

- У Кураховому нас здебіль­шого обстрілювали з літаків. Досить часті і ракетні обстріли. «Поливають» нас з усього. Ми ж ведемо вогонь із закритих позицій: танки на передок не виїжджають. Ми в основному прикриваємо піхоту, - розповідає командир танку.

- Доводилося чути, що наше військо погано оснащене, не ви­стачає зброї, техніки.

- Не все так однозначно. Та і за всіх говорити не можу. Можу сказати те, що знаю: техніка нова потроху приходить.

- Почуття страху присутнє?

- Уже ні, - не задумуючись і на секунду, відповів командир танку. - Страх був під час першого ра­кетного удару по «Десні». Сплеск адреналіну був такий потужний, що лише через шість годин усві­домив, що міг загинути і я, що це міг бути останній ранок у моєму житті. А зараз уже такого страху немає. Людина до всього звикає. Не знаю, як це відбувається, та організм відчуває небезпеку. Та ми вже за рік навчилися розрізня­ти звуки: що летить, звідки.

Але ж це війна. І смерть ходить зовсім поруч. Щодня, що­секунди.

- Дурне питання, та все ж наважуся спитати: що для тебе найстрашніше на війні?

- Умирати мученицькою смер­тю. Якщо вже і загинути, то щоб відразу, без мук, - почула у від­повідь.

- Серед твоїх побратимів втрати є?

- Єдиний, хто загинув, із ким служив, Сергій Хіміч із Сосниці, решта хлопців, слава Богу, живі.

На спартанські умови бут­тя воїн не скаржився. Живуть, коли виходять із позицій, де прийдеться: хто у бліндажах, хто у напівзруйнованих хатах. А тих нежилих будинків - цілі села, які перетворилися у справжні руїни. Ситуацій, коли у воїнів не було ні води, ні їсти, не виникало. Каже Роман, буває, волонтери привозять продукти, якщо є мож­ливість доїхати до лінії вогню, а коли і самі щось купують, якщо, звичайно, є можливість.

- Багато про мене не пишіть, - просив Роман, - але обов‘язково скажіть від мене і моїх побратимів слово «дякую» тим людям, які під­тримали нас, коли збирали кошти на автомобіль. А ще - спасибі дітям Коропської школи, всім землякам за гостинці та подарун­ки. Якби ви знали, як приємно і щемно їх отримувати. Це наче частинка чогось рідного на лінії вогню.

Удома, де завжди тепло на душі від любові і турботи рідних, наш захисник побув лічені дні. Для Романа ця відпустка стала пам’ятною: разом з дружиною Оленою та малим Артемком їз­дили до старшого сина Максима в столицю. Хіба знайдуться слова, аби передати радість зустрічі з найріднішими людьми. А брати не бачилися аж два роки. Та оці хвилини сімейного щастя - по­бути всім разом: мама, тато, два сини - такі короткі.

І знову розлука. І знову три­воги, чекання, молитва рідних за своїх воїнів.

А у всіх нас - надія на них, на наших захисників, простих чоловіків у буденному у житті, і таких мужніх та нескорених на лінії вогню. Нехай же береже Боженька вас усіх. Повертайтеся додому жими і з Перемогою...

Людмила ВЛАСКО, «Нові горизонти». Фото з воєнного альбому Романа Назаренка

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: