65-річна Ольга Ступак, щоб не думати про війну, рубає дрова

Добавить новость

Понедельник, 1 Мая 2023 18:58  |  Просмотров: 3074

Ольга Іванівна Ступак із Синявки знайшла собі зовсім не жіноче заняття, аби відволікатися від думок про війну. Вона рубає дрова. За зиму переколола машин зо дві.



Ольга СТУПАК зі своїм незмінним другом - песиком Бонею

Перебуваючи з робочою по­їздкою у віддаленому селі Роджественського старостинського округу Синявці, зустрілася з місцевою мешканкою Ольгою Іванівною Ступак, для якої їхня загублена у сосновому лісі Синявка - наймиліше місце на землі. Довелося познайомитися з нею років два тому, коли готували матеріал про віддалене село, і запам'яталася ця життєрадісна, гостинна, енергійна жінка своєю непідробною щирістю і запалом. Є в неї родзинка. А цього разу вона зуміла ще і шокувати. Те, що наші українські жінки вміють і можуть усе, - факт незаперечний. А особливо вражають сільські жін­ки, які все життя у важкій роботі зрання і до ночі. І де тільки ті сили знаходяться. Ольга Іванівна - не виняток, а одна з представниць поліських амазонок, якій під силу все. І навіть рубати дрова. І це у 65 років.

Коли підходили до двору Ольги Іванівни, звернула увагу на величезну купу, може, машин дві, порубаних дров.

- Оце аби врятувати себе від важких дум і самотності, виріши­ла цьогоріч сама дрова порубати. Воно не важко. Вільха, як горіх, колеться, - запевняє.

- І відразу два питання: чому думи у вас важкі і що, немає кому вам дрова порубати? - засипаю запитаннями.
- Думи важкі, бо війна. Болить душа, що доводиться переживати нашим людям, вболіваю за наших захисників, плачу за загиблими. Скільки лишень дітей гине на тій війні. Отакої страшної біди «рускій мір» приніс нашій Україні. Хто б міг коли подумати, що ро­сія бомбити буде, а ще братами себе називали. Ото, щоб мізки не закипіли і з розуму не зійти, вирішила зайняти себе взимку роботою. Син Коля з невісткою Аллою попиляли дрова. До речі, невістка моя орудувала електро­пилкою не згірш чоловіка, бо в сина спина боліла. Завжди син і рубав, а цього разу я відмовилася від будь-якої помочі. Сама, бач, справилася. Годинку порубаю, піду відпочинку. І знову йду ру­бати. Так і зима минула. Бо яка зараз робота? Попоралася, та і на піч. Бо ж сама живу. Сидиш без роботи, думки погані в голо­ву лізуть, переживаєш, очі на мокрому місці. Включиш теле­візор, а там одна війна. І знову переживання.

В Ольги Іванівни син проживає у Бахмачі, а донька - у Лукнові, має жінка трьох онуків. Приїздять до рідної домівки, особливо часто буває син. Погостюють, і поїдуть, а мати сама у чотирьох стінах за­лишається, чоловіка вже давно, 36 років тому, провела у засвіти. А у дітей своє життя.

- Ото проведу дітей, а тоді день плачу, бо знову сама зали­шаюся зі своїми думами і пережи­ваннями, - каже. - Самотньо жи­веться зараз. Дні довгі, а вечори - ще довші. Тож і рятуєш себе ро­ботою. Весною - городи. Тримаю двох поросят. Так вийшло, що замість однієї кози, тепер чотири, а могло б бути й одинадцять, аби не роздала приплід. Були кури, та лисиця попоралася у курятнику. А взимку мене дрова виручили, було чим зайнятися. Тепер хай підсихають, та і заносити їх ніку­ди, хлів завалений дровами, не витопила за зиму.

Колись у Синявці життя ви­рувало, а зараз залишилося три десятки мешканців. Село роз­кидане по лісу. Вулиці відрізані одна від іншої. Не знаючи села, заблудитися легко. В Ольги Іва­нівни сосновий бір прямо перед хатою. Перейшов дорогу - і гри­би. Минулого року, каже, особли­во багато було піщанок. Радували і білі, і польські. Ходила, збирала і в банку. Уже все на гостинці й роздала.

- Одна я вже зараз живу на всю вулицю. Жодної душі. Ні з ким і перемовитися. Вісім хат порожніх, не рахуючи тих, що вже зовсім завалилися, - каже.

- І не страшно?
- А кого тут боятися? - запи­танням на запитання відповідає жінка. - Люд у нас мирний, спо­кійний, а чужинців не буває. Ото хіба коли гриби починаються, то їдуть. Та яка від грибників шкода?

Вимирає Синявка. Залиша­ються тут тільки ті, хто корінням вріс у синявську землю, як оті могутні сосни, що милують душу місцевих жителів.

- Люблю своє село. Можна було б придбати якусь недорогу хату у Рождественському, там більше людей, магазини є, але я з Синявки ні ногою. Бо син у мене дуже любить село, тягне його сюди. Каже, їздитиме сюди вже коли і мене не буде.
Ольга Іванівна все своє життя пропрацювала у синявському клубі. 28 років стажу має на куль­турній ниві. Як пішла на пенсію по інвалідності, так у 2009 році його і закрили. А тепер як зберуться синявці, так і згадують, як колись жилося. Весело.

- Людей проживало у селі ба­гато, та всі ми тоді були молоді. Гуляли на всі свята. Пам'ятаю, на Новий рік у нас стільки багато було людей перевдягнених у новорічні костюми. Дадуть нам на святкування 50 гривень, то накупуємо всяких призів, лотерею придумаємо. А мати спідтишка мені каже: «Олю, я нову хустку вділа, то візьми, бо призів не вистачить». Ох, і весело нам жилося, не те, що тепер.

- А тепер війна душу вимотує та хвороби докучають, - зустріли Ольгу Іванівну минулої базарної середи. - Днями тиск такий давив, що всі таблетки випила, які син привіз. Оце приїхала до Коропа в аптеку. Ми тут скооперувалися з синявцями, бо автобуси з села вже не ходять, то тепер на «таксі» їздимо.

Ольга Іванівна поспішала - водій їхнього синявського «таксі» вже чекав, але відчиталася: дро­ва всі дорубала, чекає на городи і перемогу.

Людмила КОВАЛЬЧУК, газета “Нові Горизонти”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: