Загиблий під Бахумтом Петро Пузир: «Як загину, то я вже своє віджив, тепер живіть ви»

Добавить новость

Пятница, 24 Марта 2023 17:47  |  Просмотров: 55997

Короткою була бойова дорога краснопільчанина Петра Володимировича Пузира. Усього тиждень він пробув у Бахмуті, але ворожа куля наздогнала воїна.



Ось вже і рік, як наша квітуча Україна у вогні. Здригається від рашистських бомб та ракет, вмивається слізьми матерів і дружин, дітей, терпить невимовний біль втрат, який не загоїть ніщо на світі. Коропщина мобілізувала на війну найхоробріших наших земляків, які боронять нас на фронтах. І як не прикро, як не боляче, але не всі наші захисники у строю. Уже аж шістнадцять наших земляків - на щиті. Вони віддали за Україну і кожного з нас найдорожче — життя.

7 лютого Коропщина знову стояла на колінах. Ми зустрічали з далекої дороги Петра Володимировича Пузира, який повертався у рідне Краснопілля Героєм. Недовгим був його бойовий шлях. Мобі­лізували чоловіка 4 вересня, направили на навчання до Національної академії сухопутних військ до Львова. Після був зарахований до 101-ї Президентської
бригади. Військове звання мав капітана, обіймав посаду заступника командира з морально-психологічного забезпечення. 23 січня Петро Володимирович виїхав у найгарячішу точку на мапі України — Бахмут.

- Ми кожного дня з ним розмовляли, а коли і декілька разів на день, - розповідає донька Оксана. - Уже 24 січня, як тільки приїхали у те пекло, батько казав, що у їхній підрозділ влучили дві ракети і вони мають великі втрати. Просила його берегти себе, не геройствувати, а бути обережним. А потім 31 січня він мені зателефонував. Каже: «Іду на завдання, як загину, то я вже своє віджив, тепер живіть ви». Я йому: «Та що ти таке говориш, побудеш і скоро приїдеш». У мене маленька дитина, а він внученя ще і не бачив. Але батько попро­сив вибачення у мене за все, у нас із ним певний час були напружені стосунки, і у дівчат, сестер моїх.

А наступного дня до Оксани телефо­нував уже не батько, а його командир, аби повідомити про загибель бійця. Мала дочка розмову і з побратимами, котрі розповіли, як усе трапилося.

- Бій був тяжкий. Розповідають, що спершу куля влучила у батькового по­братима, він поспішив його рятувати, але друга куля наздогнала батька. А разом із ними поліг і молодий хлопець, який хотів їм допомогти, - розповідає Оксана. - Того дня у них були дуже великі втрати. У батька - поранення голови, відірвано ногу.



Дружина загиблого Олена Петрівна з донькою Наталією

4 лютого у Петра Володимировича мав бути день народження - 58 років. Обі­цяв доньці, що, можливо, приїде додому, відпустять на ротацію, мріяв побачити внученя. Але не дожив боєць до свого дня народження всього три дні. Додому повертався він уже Героєм на вічний спо­чинок. Ось така коротка бойова дорога. На фронті - усього тиждень, за який довелося побачити, яким є пекло на землі.

- Я думала, що у таких роках чоловіка вже не мобілізують, але коли отримав по­вістку, то відразу пішов до військкомату. Не ховався. Не відмовлявся. Навпаки, мав бажання служити. Казав: «Краще я піду на війну ніж діти», - розповідає дружина Олена Петрівна. - Часто телефонував, коли був на навчаннях, планували, що коли повернеться, огорожу нову збудуємо. Внученятко хотів побачити. У нас давно діти не збиралися так, щоб усі разом, адже у кожного своє життя і проблеми. А ось тепер батько зібрав всіх у домі, - плаче вдова.

Петро Володимирович - багатодітний батько. Має двох синів Володимира і Олександра, чотирьох доньок Наталію, Оксану, Ірину та Світлану. Підростають чотири внуки.

В останню дорогу провели Героя з усіма військовими почестями. Своє життя віддав Петро Володимирович за Україну, її свободу і незалежність, захищаючи нас від рашистської орди.

Джерело: газета “Нові горизонти”, Людмила КОВАЛЬЧУК

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: