Світлана Кожухівська з перших днів війни пекла сотні пиріжків для захисників
З перших днів широкомасштабної військової агресії володькодівичани включилися в активну боротьбу проти загарбників. Чоловіки добровольцями й за мобілізаційними повістками йшли на збірні пункти, поповнювали військові підрозділи регулярних збройних сил, входили до складу місцевих формувань територіальної оборони. У ті важкі для країни й кожного з нас часи не залишалися осторонь і жінки...
Світлана Кожухівська в комунальній службі старостату працює вже два роки. Однак того лютневого ранку на своє робоче місце поспішала з думками зовсім не про благоустрій та наведення санітарного порядку в своїй Володьковій Дівиці.
Десь на самісінькому денці серця у жінки ще жевріла малесенька надія, що всі ці тривожні повідомлення є якоюсь страшною, безглуздою помилкою, що немає ніякого нападу й за день-два політикам вдасться її виправити. Бо ж не може бути війни між братськими слов’янськими народами...
Але... Рашистські ракети продовжували обстрілювати й бомбити українські міста, їхні смертоносні бойові машини рвалися до столиці, а наші мужні земляки вже тримали оборону на підступах до Чернігова. Про роботу того дня вже не йшлося. Та по домівках розходитися не поспішали.
Самоорганізувавшись, вже ближче до вечора в селі були сформовані перші групи самооборони, почали облаштовуватися блокпости, розроблялися плани першочергових дій в разі ймовірного прориву ворогом ліній оборони, розроблялися шляхи забезпечення людей продуктами першої необхідності на випадок продовольчої кризи чи гуманітарної катастрофи тощо. Відтак з першого дня військової агресії й аж до звільнення території від рашистів життя Світлани Миколаївни та, власне, й багатьох її подруг-володьководівичанок було підпорядковане вирішенню питань значно важливіших за комунальні — треба було допомагати людям вижити в умовах військового стану й тимчасової окупації.
Разом з Наталею Ніколаєнко, Ларисою Осадчою, Ольгою Макаренко, Раїсою Вовкогон, Наталією Гаврилко й іншими жінками готували їжу для бійців територіальної оборони й воїнів ЗСУ та розвозили її по всіх далеких і близьких блокпостах, збирали одяг та продукти харчування для внутрішньо переміщених осіб, організовували гуманітарну допомогу для переселенців та найменш захищених верств населення, залучаючи для своїх волонтерських поїздок водіїв Максима Гаврилка, Віталія Кожухівського, Анатолія Курила, Вадима Кожухівського, інших. Згадавши свої старі підприємницькі зв’язки, Світлана Миколївна домовлялися з дирекцією хлібзаводу, окільними шляхами пробиваючись на підприємство, звідки затим розвозили хліб по селах.
Про власну безпеку ніхто тоді не думав — просто знали, що без цього стратегічного продукту можуть залишитися старики-пенсіонери в Тертишниках і Яблунівці, Ставку, Кобилещині, Криниці, Сулаку. Везли хліб у Ясну Зірку, а назад поверталися з молоком, безкоштовну роздачу якого тоді налагодило там ТОВ «Нива-2008». Було, що потрапляли й під обстріли - поблизу Тертишників, у Ніжині.
Чи могла б Світлана Миколаївна просто пересидіти ту лиху годину вдома? Звісно, що ні. Бо в числі захисників був і її власний син Сергій, котрий, повернувшись зі столиці, вже наступного дня записався в лави володьководівицької тероборони. А ще на той час її дім став тимчасовим прихистком для півтора десятка вимушених переселенців з чотирьох столичних родин, яких також треба було нагодувати й відігріти теплом та добрим словом.
Кажуть, що такі лихі часи та події якнайкраще випробовують людей на здатність до співпереживання, людяність, щедрість та милосердя. Якщо це так, то володьководівичани ці випробування пройшли з гідністю. Бо не в одній родині тут з готовністю прийняли переселенців, зігрівши щедрістю своїх розкритих навстіжень до людей сердець, й поки не вигнали окупантів та не запрацювали продовольчі логістичні шляхи, ділилися одне з одним останнім. І Кожухівські не були винятком.
Виручало власне підсобне господарство та попередні продовольчі запаси, а коли вони закінчувалися, Світлані Миколаївні помагав продуктами, привозив сало, м’ясо, інші харчі брат Віталій Примушко з Дослідної. Зрештою, як
би важко не було самим, жінка знала, що на заметених снігами й продуваних усіма вітрами блокпостах їхні супи та борщі, гаряча картопля чи плову — це було найменше, чим вони могли на той час допомогти. Бувало, розказує жінка, що за ніч і по триста, й по чотириста пиріжків та по двадцять рулетів встигали напекти, бо вранці їх вже потрібно було доставити захисникам. Спочатку годували своїх, місцевих, пізніше організувалися у волонтерські екіпажі й теж везли продукти харчування та все необхідне армійцям. Іздили і в одну з установ, де базувалися наші військові, в числі яких був і її Сергій.
Один раз навіть бачилися з сином — командир дозволив йому вийти. Найвищою похвалою матері за її волонтерський труд було синове:
— Я, мамо, твої пиріжки відразу впізнав.
Тамуючи сльози, сказала тоді командиру:
— Як волонтер, прошу, не соромтеся, переказуйте, що вам тут потрібно. Знайдемо, з-під землі дістанемо й привеземо, а, як мати, прошу: бережіть хлопців, і мого сина.
— Він у мене програміст, — веде далі моя співрозмовниця, — як для сучасної війни, професія неабияк затребувана. У Чернігові був, на Луганщині, в Сумах. Раніше ж важкою атлетикою займався, призові місця займав, а тепер бач, від кого боронитися треба.
Наразі Чернігівщина, гірко тамуючи біль окупації та руйнацій, поступово повертається до мирного життя. Утім, спокійним його можна назвати хіба що умовно. Бо навіть неподалік, на кордоні, все ще рвуться бомби та снаряди, руйнуються будинки й калічаться долі, ллється кров й гинуть люди, цвіт нації, нашої гордої, працелюбної нації — рашисти ніяк не можуть позбутися свого загарбницького бажання панувати над світом. Й поки буде так, не може спокійно битися і її жіноче, материнське серце, продовжуючи жити волонтерськими справами. Вже поза роботою. Але не поза життям.
Джерело: газета "Носівські вісті", від 12.08.2022, Катерина ГАВРИШ
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Кожухівська, волонтерка, Носівщина, пиріжки