Олексій Богдан: «Якщо б тоді не пішли ми, то з російським злом довелося воювати моєму сину»

Добавить новость

Воскресенье, 21 Августа 2022 14:08  |  Просмотров: 2766

Щиро кажучи, в те, що росія посміє напасти на нас війною, вірило небагато. Путін хоч і дратував світ останні вісім ро­ків, однак всі агрументи зводилися до одного: про яку війну може йти мова у цивілізованому ХХІ столітті, коли більшість політичних й економічних непорозумінь вирішуються за столом переговорів. У гіршому випадку думалося: ну, відчи­крижив з мапи України болючий шмат території й на цьому, може, заспокоїться. Не ядерною ж зброєю буде лякати, не бряцатиме ж нею в самісінькому центрі Європи?...



На знімку: О.І. БОГДАН; ось вона, подарована монахинями «Нива» з волонтерськими «гостинця­ми» для бійців на капоті.

Олексій Богдан так не думав. Надто багато болючих спогадів жило в серці учасника й ветерана АТО, якому ще в чотирнадцято­му році в луганському аеропорту випало випробувати на собі всю міць російської зброї та крихкий кришталь брехливих рашистських обіцянок. Отож вже не було й жод­них ілюзій з приводу ймовірного перемир’я. Відтак ще за тиждень до офіційного початку війни тихцем від вагітної дружини та трирічного сина молодий чоловік почав збирати аптечку, документи, подалі від лихих очей, аби не наражати на небезпеку найрідніших, ховав свої ветеранські відзнаки й нагороди. Першою лиху звістку Олексію сповістила сестра: вдосвіта під ракетний обстріл разом з житло­вим масивом потрапив ніжинський аеродром. Не було паніки, істери­ки, натомість було чітке розуміння своїх подальших дій.

Зідзвонився зі своїми колишніми побратимами-атовцями Ігорем Дудком, Сергієм Наливайком, Ігорем Ємцем, Анд­рієм Іваником, Анатолієм Веременком, домовилися зустрітися біля військового комісаріату, куди з усіх кінців Носівки й навколишніх сіл вже з’їжджалися добровольці. Першим же автобусом хлопці рушили на Чернігів. Якийсь час перебували в Ягідному. На жаль, втримати лінію оборони нашим військовим там не вдалося, разом з технікою та боє­припасами довелося відступати. Вже наступної ночі туди зайшли окупанти, прирікши село та його мирних мешканців майже на міся­ць страшного, нелюдського терору. Тоді наші воїни цього ще не знали. Натомість на північних підступах до обласного центру зі сторони Ріпок на них самих чекало власне пекло...

Чернігів для Олексія - місто особливе. Там він на­родився, закінчував спочатку училище, згодом - тех­нологічний університет. Любив це древнє княже місто за його красу й затишок, за неймовірне поєднання в ньому історичної, культурної спадщини й сучасності.

І навіть із місцевим заводом автозапчастин, де вже у складі першого танкового батальйону йому довелося тримати оборону, Олексія пов’язували особисті спо­гади - колись він там проходив свою першу виробничу практику.
- Немає вже сьогодні в Чернігові підприємства, на честь якого свого часу назвали цілий мікрорайон міста - залишилися самі лишень руїни, - Олексій показує на телефоні мені фото залишків колись відомого на всю Європу заводу.
Як і скрізь, до чого зуміли дотягнутися своїми бруд­ними руками й ракетами знавіснілі російські окупанти, від самого початку війни тут розсипався на порох бе­тон, плавився від вибухів метал і тільки наші мужні за­хисники до останнього утримували лінію оборони. Й не просто утримували, а давали гідну відсіч ненависному ворогу, щоб після звільнення Чернігівщини стати на за­хист іншого важливого стратегічного напрямку на лінії зіткнення, до якого сьогодні продовжують тягнутися руки та долітають орківські ракети й ракетні боєком­плекти й де наразі знову ведуться бої й здригається від вибухів земля.

Запоріжжя. Гуляйполе. Пологи. Колись тут вже були ті, що намагалися встановлювати свої порядки й під ким вже горіла земля. Батьківщина руху анархістів часів жовтневої революції під проводом вільнодумця й «батька» Нестора Махна, місце, навколо якого форму­валася і розвивалася Українська повстанська армія. Й сьогодні тут знову точаться бої.

Саме звідти днями Олексій Богдан вперше після вторгнення російських військ приїхав додому. Всього на кілька днів, доки ремонтуватиметься їхня пошар­пана в боях техніка. У Носівку прибув на подарованій монахинями з католицького монастиря старенькій «Ниві». Поки знайомі «підшаманять» автівку, насолод­жується спілкуванням з синочком Максимком та дру­жиною Надією. Завітав і до колег у РЕС, де працює монтером ОВБ, аби подякувати їм за передані нашим бійцям волонтерські та гуманітарні «гостинці». Молод­ці в нас люди, справжні, з серцями, завжди відкрити­ми для допомоги й підтримки. До своєї мобілізації в зону АТО Олексій Богдан працював інженером-технологом у НВКЦ «Прес». Розуміючи ситуацію, в якій на той час опинилися наші захисники української державності на сході, люди всім миром тоді допомагали воїнам обмун­дируванням, касками та бронежилетами, продуктами харчування, засобами гігієни тощо. Й це підприємст­во також не було осторонь потреб своїх мобілізованих працівників, допомагало, чим могло.

Нещодавно нинішні колеги Богдана разом з носівськими волонтерами з «Нової Активної Молоді» знову зібралися коштами й передали їм на передову змінні акумуляторні батареї до квадрокоптера та інші незамінні для ведення нічної розвідки пристосуван­ня. Зараз тут ведуться вже інші бої - не революційною махновською тачанкою, не кіннотою з шаблями наголо і навіть не ті, що відбувалися тут у роки Другої світової. З допомогою цих новітніх приладів та інших сучасних засобів стеження, у тому числі й в нічний час, Олексій зі своїми побратимами ведуть спостереження за пе­ресуваннями техніки та особового складу неприятеля, передають координати, відповідно корегуючи вогонь наших танків та артилерії, «відпрацьовуючи» їх на своїй ділянці лінії зіткнення між Полтавкою й Малинівкою. І горить ворожа техніка за переданими ними координа­тами, й палає «за милу душу», розвінчуючи неперемож­ність «другої армії світу», яка тепер все частіше око­пується між будинками у селах та містах, ховається за спинами мирних жителів.

- Інколи згадую, як ми воювали вісім років тому, - розповідає Олексій. - Часом здавалося, що не виста­чало тільки наказу наступати, а перемогу ми б зуміли вирвати. А потім приходить усвідомлення того, що тоді ми зуміли б виграти лише один бій, зате отримали б поразку у війні. Адже це тепер за нами, вважай, весь світ, у нас є зброя, яку дають нам західні й американські партнери, у нас є міцний тил, який допомагає чим тіль­ки може, збирає кошти на озброєння, обмундирування, продукти харчування, яке надихає нас і підтримує. А го­ловне, ми знаємо, заради чого воюємо - за нашу рідну землю, за наші родини, за наше майбутнє...

- Олексію, Ви першого ж дня не чекаючи повістки пішли воювати. Невже не хотілося побути з сім’єю?
- Хотілося, адже я їх дуже люблю. Але. Дружина мене розуміє, а Максимко... Він ще маленький, колись я обов’язково все йому розкажу. Якщо б тоді не пішли ми, то через півтора десятки років з цим російським злом довелося б воювати моєму сину. А я цього дуже не хочу.

 Джерело: газета "Носівські вісті" від 21.07.2022, Катерина МИХАЙЛЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: