За 12 років майстриня вишила 23 ікони

Добавить новость

Понедельник, 14 Декабря 2009 17:44  |  Просмотров: 3284

"Мене оберігає свята Олена"

Дорога до Іллінців уже не здавалася солдатові такою довгою. Як чекав Олександр Сухонда, що знову ступить на знайому з дитинства стежину, обійме дружину та дочок, сяде за столом у своїй хаті та розпитає, як його рідні жили ці чотири жахливі воєнні роки.
Ось уже з'явилися перші хутірські хатини, ще мить - і завидніється його домівка, вибіжить назустріч шестирічна Оленка, кинеться таткові на шию...

Ключовий момент, якого чекали чотири роки

Але чомусь чужі люди відчинили двері.
«Невже мої загинули?!» - страшна думка чорним звіром закралася в душу й міцними пазурами стисла серце. Ноги підкосилися, на очах забриніли сльози відчаю.
- Не хвилюйся, Сашко, - сказала котрась із жінок, які прийшли глянути на земляка-фронтовика. - Вони тепер живуть у твоєї тещі в Смоляжі.
Поправивши на спині солдатський мішок, чоловік вирушив у путь. Скільки часу пройшло, Олександр Іванович не пам'ятав. Бо хіба мають значення хвилини, коли поспішаєш до найрідніших.
Мабуть, і не очікувала Домаха Сухонда, що побачить уже не молодого хлопця, з яким побралася до війни, а посіченого роками лихоліття солдата. Однак радість, що чоловік повернувся з фронту живим, перевершила здивування.

Дивувалася, тулячись до бабусі, лише маленька Галинка (її солдат ніколи не бачив, бо донька народилася, коли він був на фронті, наприкінці літа 1941 року), що це за «дід» до них прийшов?
Помітивши розгубленість малої, фронтовик витягнув з кишені маленьку голочку і простягнув її дівчині:
- Візьми, дочечко. Стримуючи емоції, бабуся нахилилася до онуки:
- Подякуй, Галинко.
- Спасибі,...тату.
Після цих слів ніхто вже не стримував сліз. Вони довго чекали повернення батька з фронту, їхня радість дозволяла плакати щиро. Післявоєнні «ключові моменти» були тоді не в кожній хаті: багато воїнів залишилися лежати на полі бою, чимало дітей війни так і не відчули дотику сильних батькових рук, так само як і деякі батьки, втратили своїх синів та дочок.

«Колюча» наука життя

Цей епізод з історії своєї родини розказала 70-літня Олена Олександрівна Залозна, старша донька, котра впізнала батька:
-  Сестра моя народилася 27 серпня, а через тиждень у село вступили німці. Один із окупантів зайшов до хати і, побачивши у матері на руках немовля, прицілився з рушниці сказав: «Капут, мамка!»
- Ні, вона житиме! Житиме! - і мама ще міцніше притисла сестричку до грудей.
Згодом знайшлися «добрі» люди, котрим хотілося відновити справедливість, поскаржились новій владі. Мовляв, Сухонди живуть у чужій хаті, з якої комуністи виселили куркулів.
Довго розбиратися німці не стали: попередні господарі повернули свою власність. А Домаха як не впрошувала дозволити їй залишитися хоча б до весни, наткнулася на стіну байдужості та непоступливості.
-  Бідна мати змушена було холодної пори пішки повертатися до своєї матері в Смоляж. Одна, із двома дітьми на руках, без шматка хліба, - згадує бабуся Олена.
Ніби уколи голки для Олени Залозної ті страшні спогади про війну, їхнє життя в коморі після примусового виселення, смерть ще зовсім молодого батька.

Але біль від таких уколів не ламав сільську дівчину, а робив-мужнішою. Бо хіба могла якась слабкодуха людина винести подальші випробування долі.
Ні, не знала ще Олена, який тягар впаде на її тендітні плечі.
Роботи вона не боялася. Тому після семи класів почала сама заробляти на хліб насущний. Дитсадок, курятник, колгоспна ферма, свинарник, лікарня - ось етапи трудового шляху нашої героїні. А скільки вдома та по людях переробили невтомні руки Олени Олександрівни, скільки хат побілено та городів висапувано, згребено сіна та картоплі викопано. І коли випадала вільна хвилина, то й тоді не сиділося їй без діла.
- Якщо дівка збиралася заміж, то серед приданого обов'язково мали бути вишиті власноруч речі, - каже старенька. - Мене вишивати навчила Євдокія, двоюрідна сестра. Хоча «вчителька» і була на кілька років старша, але спуску, як то кажуть, не давала. Коли, було, що не так зроблю, то без зла вколе голкою: «Уважніше, сестро. Вчись і терпи». Мусила я слухати.
Ота наука згодом стала в нагоді. Коли йшли під вінець із смолязьким парубком Миколою, то наречена мала вже не один вишитий рушник.

Нехай вона оберігає вас… в Італії

Дванадцять років тому Олена Олександрівна перестала ходити: защемило нерв. Тепер лише милиці та візок (не хочеться говорити, що він інвалідний, аби цим словом не образити стареньку жінку) стали її другими «ногами».
- Скільки довелося мені перетерпіти. Двічі руку та ногу ламала за цей час, - із сумом згадує бабуся. - На городі тепер дід порається. Син та дочка хоч і не живуть тепер із нами, але часто навідуються, допомагають.
Візит журналістів до оселі Залозних був для них несподіванкою. Але, ступивши перший крок на подвір'я та в хату, нашому здивуванню не було меж: все чисте, акуратне, ніби й не живе тут людина з обмеженими можливостями.
А ще вразила непідкупна щирість та мальовничість вишитих картин та ікон в кімнаті. За 12 років майстриня вишила 23 ікони (вважайте, щороку по дві). До речі, всі ікони освячені красно-сільським батюшкою.
Дев'ять витворів смолязької бабусі роз'їхались по світу.
-   Цьогоріч на храм приїжджала сестра в третіх Марія. Зараз вона мешкає в Італії, де доглядає 92-річну жінку. Їй сподобалася ікона Божої Матері, тому й попросила вона: «Подаруй мені її, там так цього не вистачає». Що ж, мені не шкода. Нехай Вона їх там оберігає на нелегких заробітчанських хлібах.
Крім того, тепло рук сільської вишивальниці береже ікона святого Миколи в квартирі заслуженого артиста України Миколи Реука.
-  І в сина на роботі є, і подружчиній дочці, котра втратила дитину, вишила.
А скільки замовляють бабі Олені великодніх рушників, з якими йтимуть святити паску - не перелічити.
Що характерно, за свої труди бабуся не чекає нагороди. Бо найвища подяка від людей - то добра пам'ять про тебе та твої вчинки.

Андрій Донченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: