Домівка для дідусів і бабусь

Добавить новость

Среда, 8 Декабря 2021 16:01  |  Просмотров: 5393

Аби старість не стала вироком на самотнє й зубожіле життя, у Крупичпільському відділенні стаціонарного догляду для постійного або тимчасового проживання Ічнянського територіального центру соціального обслуговування роблять усе можливе. Тут тепле приміщення, дбайливе піклування. Більшість підопічних закладу - люди від 70 до 80 років.



Не вистачає спілкування з рідними

В комунальному закладі «Ічнянський територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Ічнянської міської ради діє відділення стаціонарного догляду для постійного або тимчасового проживання. Знаходиться заклад у Крупичполі і розрахований на 35 чоловік, а нині проживають 17. Десять із них майже не встають з ліжка. Більшість чоловіки: їх 10. Хоча бувало й навпаки. Серед тамтешніх мешканців -люди різної вікової категорії, соціального статусу та з різними долями.

Найстаршій жительці закладу Парасковії Лейкус - 89 років. Родом жінка з Ічні. До, речі, з міста не лише вона одна. Також є бабусі та дідусі з Більмачівки, Бакаївки і місцеві, крупичпільці.

Найдовше у будинку престарілих живе Володимир Бондаренко - майже 14 років. Для нього став рідною домівкою.

Як каже завідувачка закладу Ірина Сорокун, найчастіше його мешканці переймаються тим, що не мають контакту з родичами.

- Родичі нечасто провідують жителів «будинку престарілих». Майже одиниці, - додає сестра-господарка Ганна Сакута. Вона тут працює з дня відкриття закладу, майже 18 років, тож знає всю його історію. - Дехто тимчасово у нас перебуває, бо так склалися їхні життєві обставини. Поживуть трохи, потім повертаються додому. А такий випадок, коли людина прийшла назавжди жити й через деякий час забрали рідні, - на моїй пам’яті єдиний. Років десять тому у нас і весілля було: бабуся з дідусем побралися. Віра Королюк вийшла заміж за Миколу Бондаренка. Хоча вони обоє з Парафіївки, проте саме тут їх звела доля. Жили в окремій кімнаті. Вже їх немає... Тут працюють ті, хто любить свою роботу. Але прикро, що інколи всяке чуєш про наш заклад. Тож коли з’являються нові жителі - спочатку з острахом до нас ставляться. А потім зізнаються, що їм тут добре.

- Навіть священник із одного села приїжджав провідати прихожанку Віру Іванівну та цікавився, як їй у нас, - каже Ірина Сорокун. - Бо люди переймаються, чи, бува, ми її не ображаємо. Побачив, що тут жінці добре - заспокоївся.

Старенькі люблять концерти

Щоб потрапити до відділення стаціонарного догляду, що у Крупичполі, треба звернутися до соціального робітника чи старостату. Потім зібрати необхідний пакет документів.

- Ми радо приймемо людей, яким потрібна наша допомога та підтримка, - зазначає завідувачка. - Адже підопічним разом легше і проблеми долати, і старість зустрічати. Можливо, кому треба у нас тимчасово оселитися, наприклад, на зимовий період, чи постійно - будь ласка. Адже життя продовжується і в 60, і у 80 років.

Кожен мешканець закладу сплачує 75-80 відсотків пенсії на своє утримання, а решту отримує на руки. Натомість підопічні мають житло, одяг, ліки, медичне обслуговування. До речі п’ятеро осіб, яким рекомендував сімейний лікар, щеплені. Вакцинували прямо у відділенні, розповідає Ірина Володимирівна.

Харчування чотириразове, у четвер - рибний день. Жителям найбільше подобаються молочні каші, какао, сік. На релігійні свята пригощають пиріжками, на Новий рік - тістечками.

- У нас постійних спонсорів немає, проте заклад не забувають місцевий підприємець Ігор Чайка та пасічники Ічнянщини. Допомагає й благодійна організація «Let’s help», - зазначає завідувачка.

Раніше часто навідувалися артисти місцевого будинку культури з маленькими концертами. їхні виступи дідусі та бабусі дуже полюбили і наразі скучили за ними. Адже відколи почався карантин, у закладі ввели застережні заходи - тепер там обмежена культурна програма. Дідусі проводять час граючи у шахи, шашки, а бабусі в’яжуть килимки та плетуть різні вироби з ниток. Щоб бути у курсі останніх новин - дивляться телевізор, читають періодику, а хто - і книги, які є у невеликій бібліотеці закладу. Коли ж приходять гості - старенькі радіють, бо для них головне - увага.

А дні народження, концерти, державні й релігійні свята, посиденьки біля ялинки, приїзди гостей тут фіксують у фотографіях, які зберігаються в альбомі спогадів.

«Мабуть, така моя доля»

У кожного з тамтешніх мешканців - власна життєва історія, яку не всі можуть розповісти. Будучи молодими ніхто з них не сподівався, що доведеться доживати віку не в колі рідних.

Про своє життя відверто розповіла 72-річна жінка. Ім’я просила не називати. Каже, хто її знає, тому буде зрозуміло, про кого мова, бо вона із села нашої громади.

Жінка у закладі «новенька», сама оформила відповідні документи, найняла машину, взяла необхідні речі й подалася у Крупичполе. Для себе вирішила, що тільки тут знайде спокій. Має чотирьох дітей, дочекалася онуків та правнуків. У селі жила з меншою донькою та її сином. Жаліється, що ноги не носять, працювала у місцевому сільськогосподарському підприємстві на різних роботах: і дояркою, і кухарем.

- І онука гляділа, і худобу порала. А коли заслабла, відчула, що стала не потрібною доньці, - каже, що прихисток, який вона знайшла у будинку для престарілих, дав їй друге життя. - Тут добре. Хоча рідний дім мені ніщо не замінить, додому не повернуся.

«Коли дружину поховав - засумував»

На перший погляд, важко повірити, що підтягнутий Андрій Сироїжко давно розміняв дев’ятий десяток, а днями йому виповнилося 86 років. У Крупичпільскому стаціонарному відділенні мешкає протягом трьох років. У минулому - науковий співробітник одного з Київських інститутів. Народився в Ічні, у родині було семеро дітей. 22 роки працював на Далекому Сході, в Уссурійську. Згодом перевівся у Київ, а пізніше повернувся на малу батьківщину.

- Постійно був у відрядженнях, працював підривником на будівництві, тож уперше одружився пізно, у 30 років, коли був на Далекому Сході. Вдруге - у столиці. Нещодавно поховав свою дружину Ніну Михайлівну, вона в мене була третя, родом із Гужівки, - ділиться своєю життєвою історією.

Засумував, що старість зустрічає наодинці. Власних дітей не мав. Хоча є й родичі, проте в Ічні не було нікого. Тож опинився у будинку престарілих, племінницю попросив, щоб привезла.

- Тут не погано, можна жити, - каже Андрій Якович.

- Він компанійський, завжди підтримає розмову, - хвалить чоловіка Ганна Сакута. - А ще любить читати: має багато книг. До речі, він тут один із вищою освітою.

Під час нашої розмови чоловік тримав у руках книгу «Лев правосуддя». Зізнається, що йому подобаються такі детективи, а ще любить читати про війну. Каже, батько загинув під час Другої світової. Мати померла, коли Андрію Яковичу було трохи більше двадцяти років.

- Тут у мене своє життя. А найбільше шкодую за тим, що під час грошової реформи на ощадній книжці пропало 22 тисячі доларів -багато років гроші збирав...

Ічнянська газета «Трудова слава» №44 (10165) від 4 листопада 2021, Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: