Обпалений війною і життям

Добавить новость

Среда, 10 Ноября 2021 14:22  |  Просмотров: 3635

38-річного Сергія Олександровича Філька з Мезина життя зовсім не балує. Хлопець у дев'ять років лишився без батька, мама сама підіймала дітей на ноги. Сімейне щастя його теж обійшло стороною: батько-одинак сам виховує двох хлопчаків, добре, що поруч - його мама, яка допомагає няньчити онуків. Та Сергієва душа зранена не тільки сімейними драмами. Він - воїн АТО, тримав оборону на першій лінії вогню, неодноразово поранений, але групу інвалідності не має. Каже атовець, що ані часу, ані коштів, аби оформити інвалідність, у нього немає.


Наш захисник, воїн АТО - 38-річний Сергій Філько з Мезина

На лінії вогню

На Покрову Україна вшановує своїх захисників, тих, хто захищав під кулями кожного з нас і сьогодні боронить кордони своєї країни. Війна на Сході триває, де і досі гинуть наші бійці. На жаль, багато хто з нас забуває, що Україна ще й досі умивається кров'ю. Не забувають про ту кляту війну лише ті, хто довіку оплакуватимуть своїх синів, які загинули в АТО, ті, хто нині на лінії вогню, хто чекає своїх чоловіків із поля бою, ті, кому найменовано було пройти пекельними дорогами АТО...

У мирне життя Сергія Філька війна прийшла навесні 2015-го.

- Я саме приїхав у Короп на біржу, тут мені військкомат і вручив повістку на службу, - згадує воїн АТО.

- А коли проходив медкомісію, то у Сергія навіть одяг забрали, аби, бува, не втік, - каже його мама Тамара Федорівна.

Та чоловік тікати нікуди і не збирався. Свій обов'язок перед Україною він виконав. Рік і чотири місяці під кулями, снарядами і «Градами» прослужив у зоні АТО. Удома на свого солдата чекали мама, сестра із сім'єю. Мав на той час Сергій і сина Дениска, якому не було і трьох років. Була і дружина, від якого і слід охолов, як кажуть, коли чоловік повернувся з війни.

А війна. Про неї Сергій розповідав неохоче.

- Війна, як війна. Справжня, - каже. - Була «учебка» в Полтаві, місяць підучили нас, а тоді - у саме пекло. Таких, як я, простих сільських хлопців, кинули у піхоту - на м'ясо, - розповідає воїн.

- Спочатку привезли в Артемівськ. Видали каски совдепівські, у руки - автомати. Бронежилетів ніхто і не бачив. Потрапили у село Луганське Донецької області. Стояли ми на опорних пунктах. Це перша лінія вогню. Найближче до ворога.

- Відчуття страху було ж, мабуть?

- А хіба ж ні? - зізнається. - На війні все страшно, бо смерть поруч. Найважче було вночі, як темніє, так і починається вогонь. А бої тоді, у 2015-му, страшні були. Перший місяць руки так трусилися, що й не передати. Від хвилювання і «магазин» до автомата приєднати не можеш. Та з часом почуття страху минає. Я десь місяць-півтора звикав до тих постійних обстрілів. Людина до всього звикає. Ви думаєте, чому на ротацію воїнів відправляють: бо людина звикає до обстрілів, втрачає відчуття страху, небезпеки. Снаряди вибухають, а воїн і не пригинається, і не ховається, від цього починаються людські втрати. Хоча по-всякому буває на тій війні.

Поранений, але без групи інвалідності

- Чули, маєте поранення, контузію, тіло скалічене уламками, обпечене.

- Маю, і не одне, - коротко відповів.

- А чому ж ви не оформите групу інвалідності?

- На це треба і час, і гроші, - пояснює. - А де в мене ті гроші? І часу у мене нема. Треба ж не раз і не два їхати у лікарню, треба лежати там, по комісіях бігати. А хто з дітьми буде, а роботи скільки вдома.

- Маму попросіть чи сестру, виручили б, побули б із вашими хлопцями. А взимку роботи поменшає, зайнялися б оформленням групи. Хіба ж копійка зайвою буде, у вас же двоє дітей, яких треба підіймати на ноги, - намагаюся переконати чоловіка в необхідності оформлення пенсії.

- Спасибі мамі, вона і так мені допомагає. їй уже важко з малими справлятися. У сестри хазяйство величезне, їй ніколи з моїми дітьми возитися. Це ж не день і не два з ними бути. А робота. її то поменшає взимку. Але у сезон я працюю опалювачем у Деснянській школі. Як я кину своїх хлопців? У кочегарку будь-кого з вулиці ж не візьмуть. А хто школу буде опалювати? - у Сергія на це така позиція.

- Але ж вихід із ситуації треба шукати.

- Правди я не доб'юся. На передовій ми повинні були стояти тільки сорок днів, а я був там аж вісім місяців. Поранення отримував у різні періоди, і не всі вони на оті сорок днів припадали. А значить, по документах, я там, на передовій, на момент поранення не був. Розказували, що один боєць добивався правди, що отримав поранення на передовій, так знаєте, що йому написали: необережне поводження зі зброєю. І це на війні. Чому таке написали, бо ранили його тоді, коли по бумагах він був не на опорному пункті, хоча фактично він стояв на передовій. Оце вам і правда, - розповідає Сергій. - Та і виписка у мене про поранення тільки із Харківського госпіталю. А лежав із пораненнями у прифронтових госпіталях. Тоді ніхто ніяких виписок не давав із тих прифронтових госпіталів. Як мені доказувати, що я там лікувався? Вижив на тій війні, і слава Богу.

Батько-одинак


Сергієва мама Тамара Федорівна із онучатами Владиславом, Полінкою та Денисом

Обпечена душа Сергія не лише війною. В особистому житті йому не щастить. Двічі намагався створити сім'ю, але. Жінок немає, а діти є. Живуть із татом. Старшенький - Денис - від першої дружини Світлани. Хлопчику дев'ять років, пішов уже до четвертого класу. Меншенький -Владислав, якому два роки і вісім місяців, від Ольги, слід якої теж прохолов. Чому так сталося?

- Світлана із Рихлів. Сергій у неї не перший, кого вона кинула. Була раніше заміжня, теж на чоловіка двох дітей залишила. А Денис - третя дитина у неї. Теж лишила на батька. Сергій ще на війні був, а у неї вже сумки були складені. А повернувся, вона і пішла від нього. Живе у Рихлах, чула, що вагітна четвертим , - розповідає Сергієва мама Тамара Федорівна, яка була саме у няньках, і біля неї всі трійко онучаток: синові хлопці і доньчина донечка.

- Ну, а друга жінка куди поділася? - цікавимося.

- Теж утекла, до речі, це не вперше вона тікає. Не із місцевих вона, із Козелеччини. Познайомилися вони у Чернігові. Привіз Сергій її у село. Каже, жити будемо разом. Живіть. У Сергія - своя хата, у мене - своя. У неї хлопчик уже був, п'ять років. Приїхала з однією сумкою і у драних штанях. Каже, Ольгою мене не звіть, Олечкою кличте. Ось так. Офіційно вони розписані не були. Я не дала добра на це.

- Чому?

- Ольга, було, щось купить у магазині, своїй дитині дасть поїсти, а Сергієвому Денису - ні. Той прийде до мене, розказує про це і плаче. А Сергій же дітей не ділив на твоє і моє. Зате Ольга любила каву пити і курити. Дівка - не промах була, - розповідає свекруха про невістку. - А згодом спільне дитятко з'явилося - Владик. Народжувати поїхала на Козелеччину. Оформилася як мати одиначка. Тоді повернулася у село. А коли малому було чотири місяці, знову рвонула на Козелеччину. Гроші за народження дитини отримала, а сума то чимала, і втекла. З'ясувалося, що не до батька поїхала, а до свого першого чоловіка, від якого у неї хлопчик. А чоловік той у в'язниці просидів аж 26 років. Сергій, коли дізнався про це, сказав, що Владик із колишнім ув'язненим жити не буде. Ользі добрі люди сказали, що дитину у неї можуть відібрати, якщо залишиться із тюремником. Тож вона вирішила знову повернутися у Мезин. Згодом Сергій добився, аби Владика на нього записали. Стали жити разом, але та пісня була недовгою. У березні цього року знову Ольга втекла. Сергій саме на зміні був, кочегарив. А вона Владика рано-вранці залишила на свою сусідку, а сама на маршрутку із старшим хлопчиком і подалася. Сусідка мені дзвонить, каже, малого забирайте. Ото як поїхала, так і не з'являлася. Сергій їй не дзвонить, і вона не питає, а як же там дитя. За пів року жодного разу не поцікавилася, як її Владик. А картку, на яку йдуть дитячі гроші, із собою забрала. Була у нас соціальні служба, дітей не забрали у Сергія: вони не голодні, не холодні, одягнуті і взуті. Сергію порадили написати заяву, аби припинити Ользі виплату дитячих грошей. Зараз триває оформлення документів, аби Сергій мав право отримувати дитячі. Ось така історія. Сергій щодня пішов і пішов: то корів допомагає пасти, то городи порати, то дрова рубає, то на біржу треба їхати, то знову скоро на роботу, а ти, бабо, тільки шапку поправляй. А хто йому допоможе, як не я. Непросто мені з малими, бо ж немолода вже, 59 років, але треба якось викручуватися, дітей глядіти. Ви уявіть собі, як самому мужику важко справлятися із двома малими дітьми: треба і їх глядіти, і копійку якусь заробити.

Любов бабусина - безмежна

Якою б була доля цих дітей, аби не було такої Тамари Федорівни, яка ладна для сина та онуків усіх своїх і небо прихилити. Нелегко їй було в житті, непросто і на схилі літ.

Жінка рано овдовіла - у тридцять років. Чоловік трагічно загинув. Сину тоді було дев'ять років, донька на рік молодша. Сама тягнула лямку, ростила дітей, усе життя на фермі дояркою пропрацювала, пенсію заробила аж... 1800 гривень! І хазяйство величезне тримала ця бідовенна і роботяща жінка.

- Оце лише недавно корову продала, бо занедужала вона, і кобилу збули. Тракторця купили. Сергій сам оре, городи обробляє. У чарку не заглядає, старається копійку якусь заробити. От тільки слабохарактерний він у нас, - розповідає Тамара Федорівна. - А в хазяйстві у мене кабанчик водиться, кури, трьох кізок тримаю, дітям молочко є. Старший Дениско уже допомагає. Та і малий Владик - помічник. Я прокидаюся о п'ятій ранку і малий теж. Каже: «Ме, дой-дой». Це значить, ідемо доїти кізок. Правда, Владику?

А малий Владко притулився до бабусі, і так добре йому біля рідної людини. Та і Дениско з Полінкою, як реп'яшки біля бабусі, втомленої життям, з натрудженими руками, але любові і турботи якої вистачає на всіх.

Джерело: Коропська районна газета "Нові горизонти" №40 (9310) від 8 жовтня 2021, Людмила Власко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: