Чоловік ні разу не провідав жінку, яка через нього стала калікою
Чотири роки тому ми розповіли про мужню жінку із села Соколівки Козелецького району. Прикута до інвалідного візка Наталія Савлук робить усе: куховарить, пере, білить, миє підлогу, шиє на машинці. В повному порядку її затишна оселя. Начальник головного управління праці та соціального захисту населення облдержадміністрації Микола Уложенко особисто відвідав Наталію Миколаївну і вручив їй зручний інвалідний візок, якого вона давно потребувала.
А це дізнаємося: біди продовжують переслідувати нашу героїню. Помер чоловік. Потрапив у автокатастрофу син. Нагадаємо історію Наталії Савлук.
Лихо сталося несподівано
Їй треба було народитися хлопцем. Швидка, як вогонь, кмітлива, а найбільше захоплення — техніка, машини. Чоловік — тракторист і шофер. І Наталія навчилася водити машину, автобус, мотоцикл. Навіть керувати КамАЗом. Але не сподобалося: високо і страшнувато.
За Миколу вона пішла в сімнадцять. Батьки були проти раннього заміжжя дочки, замикали в хаті, на ніч вікна дошками забивали. А вона виймала ті гвіздки і бігла до коханого. Любила до останньої миті його життя. Уже в домовині припала устами до його холодного чола, усе ще не вірячи, що він пішов від неї назавжди.
Весела, вродлива, з довгою косою і чорними, як спілі вишні, очима, вона була щаслива у своєму заміжжі й материнстві. Микола мав золоті руки, робив усе по хазяйству. Наташа леліяла дітей, донечку і сина, дбала, щоб в їх сім'ї і домі панували затишок і добро.
І того весняного вечора 22 квітня 1994 року ніщо не віщувало біди. Наташа працювала тоді приймальницею молока, їздила по селу на мотоциклі. На дорозі її зупинив односелець і попросив підкинути до табору:
— Я сяду за кермо, а ти в коляску. Миттю домчимо! А тоді повернешся.
На повороті він не справився з керуванням, і Наташу викинуло на землю. Казали, що вона дуже кричала. І все — про дітей:
— Ой, що ж буде з моїми дітками! Як же тепер мої дітки!
Сама ж нічого не пам'ятає. Хіба що страшенний біль в усьому тілі.
«Швидка» відвезла Наташу до Чернігова в обласну лікарню. Діагноз був невтішний: перелом шостого і сьомого хребців, пошкодження спинного мозку.
Після операції вона шість місяців лежала в лікарні в Моровську, ще сорок днів — у реабілітаційному центрі в Києві.
«Не здаватися! Жити заради дітей!»
Оленці на той час тільки минуло десять, а Сашкові йшов восьмий рік. На допомогу зятю прийшла теща Марія Пимонівна, взявши на себе турботу про онуків і хазяйство. Микола з дітьми їздив провідувати дружину, просив не падати духом, надіятись на краще.
А вона розуміла, що сподіватися особливо нема на що. Але треба жити. Заради дітей. Вчитися обслуговувати себе, обходитися без сторонньої допомоги, не бути тягарем для сім'ї.
У реабілітаційному центрі надивилася на таких, як сама. Спинальники — особлива категорія хворих. Упасти у відчай легко, коли в тебе не ворушаться ноги, коли вони ніби й є, але їх — нема. Коли ти не можеш встати і піти, побігти, як було. Коли рухи твої обмежені. А тобі ще тільки двадцять вісім. І вона сказала собі: «Не здаватись! Жити заради дітей!»
На біду Савлуків відгукнулося все село. Люди несли свої копійки, аби хоч якось допомогти. Анатолій Васильович Строган, киянин, що порав у Соколівці дачу, оплатив лікування Наташі, а пізніше і вартість інвалідного візка, який прослужив їй аж одинадцять літ. Добра людина, він і досі телефонує Наталії Миколаївні, цікавиться справами.
Згадаймо, які то були складні часи. Порожні полиці магазинів, ліки — страшний дефіцит. Повне безгрошів'я. А платити за все треба. Особливо, коли потрапив у біду. Допомогу добрих людей Савлуки приймали з вдячністю.
Вдома Наташу оточили увагою і турботою. Оленка, ще зовсім дитина, вставала вночі до мами, перевертала, поїла водою. «Господи, донечко моя дорога!» — витирала сльози мати.
Панікувати можна, коли біда короткочасна. Коли ж вона триває довгі роки, мусиш з нею жити і поступово привчатися щось робити. Наташа навіть корову доїла. Підвезуть у візку до корови, Наташа ласкаво так заговорить до неї, підмиє вим'я, і тугі струмені молока б'ють у дійницю. Мати, жаліючи дочку, каже:
— Наташо, кидай, я сама подою. Вона ж:
— Ні, я справлюсь.
Руки в неї міцні. За стільки літ нещастя звикла ними все робити. Ну, важкувато нахилятися з візка, щоб помити підлогу, але то тільки спочатку. Вона й консервує чудово, й куховарить вправно, миє посуд і пере, орудує пилососом, строчить на швейній машинці, білить грубу і робить дуже багато іншої домашньої роботи. Зайнята від ранку до вечора, не приляже ні на хвилину.
Одна біда не ходить
Що з Миколою коїться щось не те, Наташа зрозуміла не зразу. Дивувалася, чого це її працелюб відмовляється від роботи. Саме садили картоплю. Діти працюють, а батько — гуляє.
— Чого це ти, Колю? — Наташа до чоловіка. — Чому не працюєш?
— Не хочу.
Іншого разу Наташа просить:
— Колю, накачай води.
— А я не хочу.
У психоневрологічній лікарні діагностували шизофренію. Наташа ж переконана, що це наслідки численних травм, результат аварій, в які потрапляв чоловік не раз. І на тракторі перевертався, і на машині. Мав струс мозку. Чи не звідти біда? Микола не агресивний, слухняний, але — непередбачуваний. Вивезе Наташу в село, до магазину чи на базар, кине посеред дороги, а сам утече. Сидить бідна, доки хтось із людей не допоможе дістатися домівки. Соромити його чи лаяти було справою марною. Не розумів чоловік, що творив.
Але Наташа ним дорожила. Він і дров унесе, і води, і картоплі. Її з двору в хату ввезе. А вона вже годує його з ложечки. Жаліє бідного.
Після смерті матері довелося збути корову. Завели козу. Доїла її Наташа. Город порати допомагали родичі і друзі.
Коли ми чотири роки тому познайомилися з Наталією Миколаївною, вони жили з чоловіком удвох. Лена працювала на туристичній базі, там і жила. Саша вчився в Києві, в транспортно-економічному технікумі. Оплачувала навчання племінника Наташина сестра Оля. В неї він і жив. Діти батьків провідували, допомагали на городі, в хазяйстві. За літні канікули Саша усю роботу переробив.
Коли Наталія Миколаївна одержала новий інвалідний візок, точніше, два — один для дому, другий, з моторчиком, для вулиці, світ її став ширшим.
— Спасибі, — дякувала вона, — Тепер я навіть у Максим можу поїхати, в гості до хрещениці. Гарні візки. На таких і танцювати можна.
Ми щиро пораділи за неї.
Минув час. І ось нова гірка звістка: помер Микола Савлук, Наташин чоловік.
— У 2007 році 16 лютого померла мати Миколи, моя свекруха, — гірко зітхає Наташа. — Стара була. Жаль, але що ж тут вдієш. Минув рік. Ми готувалися до поминок. І тут захворів Коля. Тяжко захворів. Дуже страждав, мучився. Весь час температура 38 градусів. Лікарі кажуть: грип. Ні таблетки, ні уколи не допомагали. Йому ставало гірше і гірше. Лена попросила на базі машину, і вони з Сашею повезли батька до Чернігова. У приймальному відділенні обласної лікарні він і помер. Якраз 16 лютого, точно через рік після матері. Біля неї ми його й поховали. Розтин показав правосторонню гнійну пневмонію. П'ятдесят два роки йому було, він на десять літ старший за мене. Усе село знало, як ми любили одне одного. На кладовище мені не давали їхать. А я кажу: «Ні, поїду, проведу його в останню дорогу, попрощаюсь». Спасибі, підвезли машиною до домовини. Так люди й казали: «Ви кріпко любили одне одного, так що поцілуй його в послідній раз». Господи, як же важко прощатися назавжди, знать, що більше не побачимось... Коля до нашого срібного весілля трьох місяців не дожив.
Усієї правди про те, що сталося з сином, матері довго не казали
— Лені довелося залишити роботу на базі і повернутися додому, — веде далі сумну розповідь Наталія Миколаївна. — То ж батько зі мною був. Хоч і хворий, а мені поміч. А тут зосталася без нього. Вперше в житті.
Саша закінчив технікум, одержав диплом техніка-механіка. Влаштувався на хорошу роботу в Києві, у фірму «Бритиш Моторс Україна». У нього з'явилася дівчина. Таня. Молодюсінька, 17 літ, гарна. У Лебедівці в неї бабуся. Тут вони й познайомилися.
15 березня ми з Сашею їздили в Чернігів, на день народження до Миколиної племінниці. Повернулися додому. Саша каже:
— Поїду до Тані в Лебедівку.
Ну, їдь. Коли затримався, я не занепокоїлась. Любов у дітей, що ж тут дивного. Але з години ночі я вже не спала. Душа щось відчувала.
Під ранок хтось зателефонував Лені. О шостій її забрали Сашині друзі. Поїхала, нічого мені не сказавши. Повернулася о десятій на Сашиній машині. Я до неї:
— Де Саша?
— У лікарні, — каже. — Вони з Танею і Оксаною (це Танина мати) попали в аварію. У Саші перелом ноги. Лежить на витяжці у гіпсі.
Ну, ще трохи щелепа пошкоджена. Але нічого страшного. Я посиджу коло нього.
Взяла речі і поїхала.
До мене з Києва приїхала сестра Оля. Правду про те, що сталося тієї ночі, довго ніхто не говорив. Боялися, аби не паралізувало. Оля знала і мовчала. Усе село знало, але ніхто й словом не обмовився. Брехали, що усе гаразд, нічого страшного. А в мене на шматки рвалося серце. Дзвоню на мобілку дочці, прошу:
— Дай телефон Саші, хай я його голосок почую.
— Мамо, не плач, — обзивається син. — Усе в мене нормально. Тільки не плач.
А через місяць хтось приніс у хату газету з повідомленням про аварію 16 березня о пів на другу ночі на трасі між Смолином і Козерогами. Прізвища не названі, але я все зрозуміла. Може, й тепер, через стільки часу, мені всієї правди не кажуть. Розповім те, що знаю.
Коли Саша поїхав до Тані, її мати попросила звозити їхньою машиною до когось там у Гончарівське. Це все поряд — Лебедівка, Гончарівське. А вже як назад їхали, Таня попросила Сашу повчити її водити машину. Каталися, доки не з'їхали на узбіччя і не вдарилися в дерево. Машина загорілася. Таня, що була за кермом, вискочила першою. Зателефонувала бабусі, що вони потрапили в аварію. На запитання про маму і Сашу заплакала:
— Вони, мабуть, мертві.
Оксана теж вилізла з палаючої машини, а Саша від удару знепритомнів. Таня перелякалася, почала кричати. Від того крику Саша й прийшов до тями. Якось виліз із того пекла. Пробував ще гасити полум'я. Машина згоріла до тла, а Сашу, Таню і Оксану «швидка» доправила в лікарню в Чернігів. Син постраждав найбільше. У нього була закрита черепно-мозкова травма, опіки шиї, гомілок і кистей рук, лопнула селезінка. В Оксани — забій хребта і грудної клітки. У Тані зламана щелепа, ушкоджене обличчя. Це я все в газеті прочитала. Мені ж ніхто нічого толком не сказав.
Десять днів син лежав у реанімації, потім в опіковому відділенні. Лена жила в тітки Наді, носила йому бульйони. Щодня провідувала Таня. Я так хвилювалася, щоб нещастя не розвело їх. Спасибі Богу, діти люблять одне одного, разом їздили на лікування до Немирова.
Спасибі усім людям, які допомогли нам у ті тяжкі дні. Лікування вимагало великих коштів. Скинулися родичі, друзі, передали гроші з Сашиної роботи. Сину видалили селезінку, зробили операцію на нозі, а вже про пересадку шкіри — годі й казати. Весь у латках. Штопаний-перештопаний. Місяць назад була остання операція. Ходить уже без милиць, трішки кульгає. Дали на рік третю групу інвалідності. Надіємося, що все буде гаразд, що горе наше вже позаду.
«Це нам Господь посилає випробування»
Того дня, коли ми приїхали до Соколівки, в селі ховали родича Савлуків. Наталія Миколаївна з Леною мали приготувати дещо для поминального столу. Наташа смажила курячі стегенця, і ми розмовляли.
— Господи, скільки ж горя випало на вашу долю!.. — кажу я.
— То нам випробування посилає Всевишній, — відповіла Лена.
Сашка не було вдома. Поїхав у Київ до коханої. І на роботу мав зайти. Місце йому, спасибі, обіцяють тримати.
Дім Наталії Миколаївни, як і чотири роки тому, сяяв чистотою. З'явилися новий холодильник, пральна машина-автомат, вода в хаті.
— Після смерті свекрухи ми продали її хату, — каже Наташа. — Кияни дають хороші гроші, на місці сільських хат будують чудові особняки. Ото через дорогу посол Грищенко будується. Влітку тут жили його теща і дочка з дітьми. Моя Лена працювала у них два місяці. Хороші люди. І платять непогано.
А гроші за материну хату мій Коля з братом розділили. Тоді ми й купили Саші «Жигулі-вісімку», холодильник, пральну машину, воду в хату провели.
Город цього року практично не порали. Саша в лікарні, Лена біля нього два місяці сиділа. Спасибі, Юрій, син оцього чоловіка, що сьогодні ховають, посадив мені трохи картоплі та городину. Картоплі на зиму вистачить, помідор було багато. Наконсервували і помідорів, і яблучного соку. Саша допомагав. Я люблю консервувати. Усього припасли. Було б здоров'я поїсти.
Ви запитували, чи допомагає мені чоловік, через якого я стала калікою. В Острі, вроді, живе. За п'ятнадцять літ ні разу не провідав, не поцікавився, що в мене і як. Господь йому суддя...
Треба жить. Молю Бога, щоб діти не повторили мою долю, щоб життя їх склалося краще. Щоб були щасливі.
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №46 (1226)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: горе, біда, родина, аварія, Лідія Кузьменко