Усе було, ніби вчора

Добавить новость

Вторник, 4 Мая 2021 15:06  |  Просмотров: 4412

Чи то снігом замете, чи осінні дощі розмиють ґрунтову Малорокитську вулицю, але на маршрут Марії Толочко з села Шевченка це ніяким чином не впливає. Адже онуки й правнуки, які живуть за кількасот метрів, щодня на неї чекають. І як радіє дітвора, коли дістає бабуся Маруся з кишені цукерку, гладить по голівці та щебече до них.

Але останнім часом усе важче Марії Яківні долати цю, здається, невелику відстань. Чи то роки беруть своє, чи то тяжкі думи притишують ходу. Отак іде вона повз селянські хати, що ніби сіромахи причаїлися в чагарниках, і згадує, як колись у селі вирувало життя, лунали весільні пісні чи піднімалися келихи за здоров’я новонароджених, як проводжали до армії новобранців і які сльози радості лилися, коли приходив солдат до рідної домівки.

Мимоволі ковзає погляд у нетрі, де стоять голі стіни сільмагу з вирваними дверми, вибитими вікнами, проваленою стелею. Від сільського клубу й того сліду не залишилося. А скільки ж там самодіяльні артисти концертів дали, скільком закоханим парам співав соловей на світанні, скількох трударів проводжали на заслужений відпочином під оплески односельців.

«Ой, було, то все, ніби вчора», – зітхає бабуся, струшуючи непрохану сльозу, і продовжує неквапливу ходу.

Біля пам’ятників Тарасові Шевченку та воїнам-визволителям вона зупиняється, щоб подивитися, чи потрібно прибрати якусь опалу гілку та поправити вінок. Коли підсохне, то можна й з граблями прийти, прибрати торішнє листя, щоб легшим був вічний солдатський сон, щоб у чистоті думав свою думу Кобзар…



Потішивши онуків та повернувшись до оселі, почне й вона занурюватися в спогади батька та маму, односельців...

– Казали люди, що в мого батька, Якова Захаровича Сови, були золоті руки. До війни шив він людям чоботи, тому гроші в родині були завжди. У грізне літо 1941 року батька проводжала на війну мама, Євфросинія Пилипівна, яка носила під серцем нас із сестричкою. Майже через 35 років ми дізналися, що батько загинув у 1943 році й похований у братській могилі в селі Сингаї Коростеньського району на Житомирщині. Провідати могили тоді їздило чимало людей із Прохорів, Шевченка, інших сіл району, бо дуже багато там поховано наших земляків, – показує Марія Яківна знімок братської могили із викарбованим іменем батька.

Жити нам, сиротам було дуже складно. Особливо у 1947 році, коли настав голод. Ходили в ліс, збирали білі гриби й печериці, медунки, із яких мама пекла млинці. Побачив це сусід, дід Трифон, то зжалився, виніс шматок сала. Допомагала їжею й учителька Єлизавета Федорівна.

Хоч і жили бідно, але нічого ні в кого не крали. Виживали, як уміли. І ніхто не сміявся, коли ми прийшли в школу у дранихплаттячках – така була біднота.

Її сестра Галинка у той час пасла сусідську корову, а Марія найнялася пасти гусей у одного діда, який мав удома швейну машинку. За перший рік роботи мала пастушка отримала плаття та жакет, на другий рік – валянці й колоші, а згодом і хустку.

– Дочка господаря, було, відвезе мене велосипедом під ліс, дасть добру торбу з їжею і залишить саму. А я сиджу й плачу, боюся, що вовк із лісу вискочить і поїсть мене й гусей. Коли вже підросла, то попросила господаря перегнати гусей ближче до села, де більше дітвори і не так страшно…

У праці загартовувався характер дівчини, будь-яка жіноча робота була їй під силу. Згодом вона з сестрою почали виходити в поле разом із дорослими. І найвищою похвалою для Марії стали слова однієї з сільських жінок: «Бач, не відстає, працює, наче Яковиха (так прозивали матір)».

Від неньки їй дісталися в спадок не тільки любов до праці й людей, а й добре серце та незлобливий характер. Ці якості допомогли дівчині стати передовиком із вирощування льону-довгунця, а це, як відомо, робота не для білоручок. Тому й прикрашав її портрет дошку пошани у центрі Прохорів, тому й приїжджали кореспонденти з районної та обласних газет, аби сфотографувати передову льонарку, тому й делегували її на зльоти майстрів із вирощування льону, які проходили у Києві та Москві.

Земляки знали, що звернись до Марії Яківни за будь-якою допомогою – ніколи не відмовить. «Як же такій людині, та й не бути депутатом сільської та районної рад? Тільки Яківна хай представляє наші інтереси», – були одностайні у своєму виборі жителі Шевченка.

«Живи спочатку для людей, а потім для себе». Отак вона провела свій вік, і поважає тих, хто дотримується такого принципу.

– Ось як, скажіть, не сказати добре слово про нинішнього депутата Анатолія Павелка та його сина Андрія? Завжди мені допоможуть, – каже 79-річна Марія Яківна. – А хіба не приєдналися б до мене шевченківці й прохоряни, щоб висловити вдячність нашим медикам Марії Федорівні Толочко чи Людмилі Миколаївні Грабар? Дай їм Бог усім здоров’я й довгого
віку.
Живіть і Ви ще довго, Маріє Яківно. Передавайте у спадок онукам і правнукам любов до рідної землі, до праці, до справедливості.

Газета "Вісті Борзнянщини", №14 від 27.03.2021, Андрій Донченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: