Чи рано в 15 років ставати матір’ю?

Добавить новость

Вторник, 3 Ноября 2009 17:08  |  Просмотров: 4744

Валентина і Сергій Литвиненки з сином Ігорем і дочкою Анею

Коли вони удвох ідуть вулицею, молода мати і доросла дочка, незнайомі зустрічні кажуть: «Сестри. Та які ж красиві!» Хтось у тридцять три ще тільки заміж збирається, а у Валі вже онучці п'ятий місяць. Так склалося в її житті. Усе через любов...

Під Новий рік у клубі на танцях

Ну де в наш час сільські хлопці та дівчата знаходять собі пару? Якщо не по сусідству, то в клубі на танцях, чи то пак на дискотеці.
У Сергія та Валі теж усе так склалося. Він тоді тільки з армії прийшов. А служив у Криму, охороняв дачу Горбачова у Форосі. Хоч призивався із Казахстану, з Актюбінська, де народився і виріс, на час його дембелю батьки вже повернулися в Україну, у Величківку Менського району. Отож і Сергій поїхав до них. А в Литвиненків — три сини і дві дочки. На танці в клуб Сергія повели брати. Там молодь зустрічала новий 1990 рік. Грав свій інструментальний ансамбль, що звався тоді естрада. Виблискувала яскравими вогнями ялинка. Було святково і весело.
Появу новенького, звичайно, помітили. А він у зграйці дівчат виділив сірооку красуню і запросив на танець.
Валі Реп'ях було на той час ще тільки тринадцять літ і вчилася вона у сьомому класі. Увага дорослого парубка, його наполегливі залицяння, звичайно ж, хвилювали. Дитя закохалося.

Що було вдома, годі й говорити. Мати, Ганна Василівна, звісно, лаяла неслухняну дочку. Тлумачила, що рано думати про любов, треба вчитися. Діставалося й у школі. Сам директор не раз пробував говорити, попереджав, забороняв. Валя ніколи не вчилася добре, а тут взагалі стало не до уроків. Уже у восьмому класі директор підняв її з місця:
— Обіцяй перед усім класом (а їх усього шестеро учнів — три дівчини і три хлопці), що не підеш заміж, — наказав. — Рано ще. Вчиться треба.
Ну що їй залишалося?
— Обіцяю, — сказала.
На випускний до коханої прийшов Сергій. Директор покликав його.
— Ти ж доросла людина, — завів розмову. — Рано їй ще заміж. Нехай вчиться.
Тут якраз повернувся з армії брат Валі Сергій. Почувши про ранню любов сестри, вирішив провчити. На правах старшого підняв на неї руку. Такої наруги Валя не стерпіла і пішла з дому. Звичайно, до коханого. Його мати Єфросинія Тимофіївна зустріла появу майбутньої невістки спокійно.
— Тобі жить, — тільки й сказала сину.
Так почалося їхнє подружнє життя.

Малоліток не розписують? Але ж вінчають!

За фахом Сергій — газоелектрозварник. Але такої роботи в колгоспі не було. То він закінчив курси трактористів.
— Гроші на весілля заробив на тракторі, — каже. — Купив обручки, фату і туфлі молодій. Як належить. А столи вже накривали батьки.
Нареченій на той момент було чотирнадцять літ. Реєструвати їх шлюб з цієї причини в сільраді відмовилися. 8 вересня молоді повінчалися у церкві в Данилівці. Весілля було за всіма правилами, гостей — більше сотні.
Колгосп дав хату. Завели хазяйство. Валя, хоч і молода, а до роботи беручка. Швидко навчилася куховарити, і на роботу пішла. Тоді біля села був завод, чийсь філіал, де збирали мікросхеми. Усі звали те підприємство «дротики». От на тих «дротиках» і працювала Валя. Звідти й декретні одержала, коли став час іти у найважливішу для жінки відпустку.

Вагітність у неї була важкою. Мучив токсикоз мало не до пологів. Дочка народилася 31 березня 1992 року вагою 2600 грамів. А самі пологи пройшли швидко. Дитина з’явилася на світ ще в передродовій палаті.
—  Сергій, мабуть, сина хотів? — питаю я. — Чоловікам обов'язково треба першого сина.
—   Ні, — відповідають Литвиненки в один голос. — Якраз обоє хотіли дівчинку. Щоб спочатку нянька, а вже потім лялька. Он наша лялька, — кивають на сина Ігоря, що слухає нашу розмову з усмішкою на устах. — Через рік після Ніни народився.
— Нас із дочкою забирав з пологового будинку наш тато, — кидає Валя ласкавий погляд у бік чоловіка. — З квітами, як і належить. Молока в мене було мало. Через місяць ми перейшли на коров'яче. Ім'я дочці дала я. Так ми з Серьожею домовилися: дочку називаю я, а сина — він. Коли з дитиною на руках прийшли до сільради, тоді вже спочатку зареєстрували наш шлюб, а за ним і дочечку. Сталася ця урочиста подія 25 травня. Мені вже було шістнадцять. Мій день народження 15 травня. І ми стали законною сім'єю.

Сина народила вдома

— Між старшими дітьми у нас різниця рік і чотири дні, — каже Валя. — Народити зразу й другу дитину не планували. Так вийшло.
31 березня Ніні рік. Вирішили, що святкуватимемо у вихідний, 5 квітня. Третього я з'їздила велосипедом у Мену за продуктами. Повернулася, кажу сестрі Світлані, що допомагала готувати святковий стіл:
—  Чогось сильно спину ломить.
—  Ляж полеж, — каже вона.
Лягла, а легше не стає. Уже й вечір, а спина болить і болить. Серед ночі пішла в туалет. Чую — дитя лізе! Я в хату, буджу Сергія.
— Рожаю! — кричу.
Він побіг до сусідки, стукає. Збудив, а вона каже:
— Я нічого не знаю у цім ділі.
Сергій до інших сусідів. Ті вже викликали по телефону «швидку». Сергій — додому, а я вже народила. Синок так швидко з'явився на світ, що я й не кричала. Було пів на другу ночі. Тут «швидка» під'їхала. Акушерка перерізала пуповину, і нас із сином повезли в Мену.

Тепер Ігорю вже шістнадцять. Наступного року закінчує школу. Збирається вступати до Сосницького аграрного ліцею на спеціальність автослюсар. Він у нас хазяїн. Рубає дрова, сапує город, картоплю копає. Усе на світі робить. Літом на току у фермера за два місяці три тисячі гривень заробив. Уже поміч сім'ї.
— От молодець! — хвалю я хлопця. — А в армію підеш служить?
—  Обов'язково. Батько служив, і я буду. Та це ще не скоро. Через півтора року, — каже Ігор.
— Ну, а Анечка? — милуюсь гарненькою дівчинкою. — Теж несподіваний подарунок долі?
— А от і ні, — сміється Сергій. — Це нам подарунок від святого Валентина.
— Не зрозуміла... — переводжу погляд на Валентину.
—14 лютого — День святого Валентина. Знаєте ж таке? — усміхається вона. — От у День закоханих і вирішив наш тато, що потрібна нам ще одна дочка. Аня народилася 8 грудня 2000 року. Все, як і задумали. Ім'я їй давала вже моя мама Ганна Василівна. Аня у нас молодець, вчиться добре.
— На вас схожа. Красуня...

Горілка не вода, а людська біда

Того дня, коли ми приїхали до Величківки, Литвиненків дома не було. На подвір'ї жінки перебирали картоплю, насипали її в сітки. За цю роботу місцевий фермер Сергій Бабко платить їм 70 гривень за день, з 8.30 до 17.30. Зайнята на цій роботі і Валентина.
— Сьогодні вона в Чернігові, — пояснили жінки. — Після обіду буде.
Виявилось, їздили Литвиненки у Чернігів до лікаря Сергія Сороки. Три роки тому він закодував Сергія Литвиненка, що вже тривалий час страждав алкоголізмом, і тим самим врятував і чоловіка, і сім'ю. Раз на рік їздить Сергій на перевірку. Три роки вже в рот ні краплі не бере.
У біду він вскочив, не думаючи про наслідки. Працював на пилорамі, де чи не з кожної розпиляної дошки капає, чи не щодня свіжа копійка і обов'язковий могорич.
— Було, їду з роботи і прямим курсом — на точку. Беру півторачку за 9 гривень і — випиваю. Закусив яблуком чи помідором, закурив — і спати. А вранці — знову на точку, — згадує Сергій, — ні дня не минав. Ніякі вмовляння ні жінки, ні батьків не приймалися. Зарплату роздавав за борги. Що діти голодні, що іноді в хаті не було й куска хліба, мене не хвилювало.

Тривало це-років п'ять. Мій кращий друг Миша Дорошенко у 22 роки помер від цирозу печінки. Відчув, що й мене печінка мучить. І зрозумів, що пропаду. Уже просив Валю: «Спасай!»
А тут якраз сусід, що теж любив це діло, поїхав до Сороки. Закодувався і перестав пити. Валя з моєю старшою сестрою Світланою почала вмовляти поїхати й мене. Попросив на роботі 600 гривень (тоді стільки коштувало кодування) і 14 жовтня, за два дні до свого дня народження, пройшов цю процедуру. Відтоді і краплі алкоголю не беру в рот. Як на світ народився. Сьогодні вже байдуже, коли хтось на моїх очах випиває. А спочатку мусив стримувати себе, не піддаватися спокусі. Хлопці десь там гуртуються, а я їду мимо. Непросто було.
— А скупий який став! — сміється Валя. — Жаліє гроші. Не так, як колись, тринькав на горілку. Кожну копійку рахує.
Лікар і дружині радив утримуватись від чарки, аби не спокушати чоловіка. Ну, Валя й раніше не зловживала, а тут і поготів. Усі хотіли врятувати Сергія від біди, в яку вскочив сам.
Батьки купили їм хату на тій же вулиці Садовій, де живуть усі Литвиненки — мати з батьком, двоє братів. Добре бути сусідами з ріднею. А вже Валя з Сергієм придбали в хату стінку, телевізор, DVD, холодильник, пральну машину, інші речі. Сергій працює трактористом у феськівського фермера Віктора Петрушанка, заробляє непогано. Сім'я тримає невелике хазяйство: порося, кролів, птицю, порає 50 соток городу. Усе, як годиться.

Онуку назвали Аліною

—  Та похваліться вже онукою, — прошу я Литвиненків. — Чула, що Валя стала бабою у 32 роки...
— У тридцять три, — поправляє Валя. — 15 травня мені минуло тридцять три, а 2 червня народилася онучка. Алінка. Ніні моїй уже сімнадцять.
Дочка закінчила дев'ять класів і пішла в десятий. Ну, до пори до часу ні про яке заміжжя не було й мови.
Славик Захарченко — з Мени, автослюсарем працює. У нього ще є молодша сестра Аня. Вони були зовсім маленькими, як померла мати. Славик ріс у баби в Дягові, Аня — в тітки в Степанівці. А їхній батько живе у нас у Величківці. Хлопець часто бував у батька. За нашу Ніну він трохи старший. Ну, дружили. Хороший хлопець. А тоді наші діти надумалися побратись. 19 жовтня минулого року вінчалися в церкві у Киселівці. Весілля гуляли у нас. Живуть молоді у Мені. Баба купила Славику хороший дім, з газом, допомагає їм постійно. Усе в них добре. Бачите мікрохвильову піч? Це дочка з зятем нам подарували.
—  Валю, ви в п'ятнадцять стали  матір'ю.  Ніні теж тільки сімнадцять. Може, все-таки рано? — питаю я. — Краще б не спішити? Що порадите своїй Анечці?
— Знаєте, якщо заміжжя вдале, можна йти й рано, — каже Валентина. — У мене — вдале. Люблю свого чоловіка, а він — мене. Вважаю, що це в сімейному житті головне.

Ніна і В'ячеслав

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №44 (1224)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: