50-річне подружжя удочерило дитину
Для Людмили та Віктора Кравців милосердя – за великим рахунком - є службовим обов’язком (обоє працюють у щорському районному відділенні товариства «Червоного Хреста»). Але переважна більшість тих, хто звертався до них за допомогою, переконана: милосердя – спосіб життя цього подружжя. Зайве свідчення тому - недавнє рішення Віктора та Людмили взяти в сім’ю прийомну дитину.
В цьому не було б нічого дивного ( у 5 прийомних родинах у районі виховується 11 дітей, 7 – у дитячому будинку сімейного типу), якби не їхній вік. Обом - за 50. Виростили двох синів. Одружили. Старшій онуці уже 13. У них великий власний будинок, автомобіль. Словом, живи і радій.
А вони добровільно звалили на себе проблеми чужої 15-річної дівчини, світогляд і звички якої сформував інтернат, чим немало здивували знайомих.
- Такою була остання воля нашого кума - Катрусиного дідуся, - розповідає Людмила. – Після смерті дружини він відразу заслаб і зліг. Ми забрали його до себе. Доглядали більше двох років. Катя приходила провідувати хворого. Вона була для нього найбільшою втіхою. І - великим неспокоєм. Не минало дня без розмов про подальшу долю дівчинки. Ми з чоловіком теж її жаліли: при живих батьках дитина сім років провела в казенних стінах. Звикли до неї. І зовсім не здивувалися, коли у неї якось вирвалося: «Хочу жити з вами».
Перш, ніж прийняти остаточне рішення, вирішили порадитися з дітьми. Ті відразу підтримали. Особливо був «за Катю» старший, Едуард – син Людмили від першого шлюбу. Хлопчику було 6 років, коли Віктор став йому за батька. Ростив, як рідного.
Поки оформили всі документи, пройшли навчання, скінчилося літо. Перед тим, як перевести ученицю зі школи-інтернату в ЗОШ №2, Людмила не раз побувала там сама. А потім ще тиждень ходила з Катею на уроки в 9 клас – училася… вчитись. Вдома сіла за підручники, згадувала шкільну програму. Перша Катина “одинадцятка” з української літератури стала у сім’ї подією, а сама дівчина – центром, довкола якого нині обертається світ. (Непокояться: Катя не хоче їсти у шкільній їдальні. Вкотре радяться: з яким подарунком Катя піде на весілля до сестри. Зробили їй модну стрижку, купили молодіжний одяг. Відкрили у банку рахунок, щоб було з чим вступати в доросле життя).
Розуміють, як нелегко дівчині ставати «домашньою», тому терплячі і ненав’язливі. Не висувають нескінченних умов і не вимагають неможливого. Привчають до дисципліни, до нових обов’язків і правил неквапно, але послідовно: сьогодні – один крок, завтра – другий.
- Мені дозволяють запрошувати в гості подруг, відпускають на дискотеки, - радіє Катерина. Прийомних батьків вона називає «тьотя Люда» і «дядя Вітя». Вони не заперечують. Кажуть: так чесніше і без лукавства.
Та й не це головне. Набагато важливіше, щоб за три роки, котрі залишилися до повноліття, Катя встигла надолужити згаяне по багатьох предметах, навчитися бути господинею в домі. Адже їй і професію здобувати, і власну сім’ю створювати.
Людмила та Віктор Кравці впевнені, що у їхньої прийомної доньки все вийде. Розказують: вона уже зараз, як рослина, пересаджена в хороший грунт, починає вкорінюватися, всотувати в себе краще, що є в житті.
- У тебе трапилося так багато змін, - кажу Катерині. – Мабуть, усі бажання здійснилися.
- Одне ще залишилося, - посміхається вона. – Хочу, щоб зі мною жила моя найкраща подруга з інтернату.
- Правду сказати, ми думаємо про це, - посміхається Людмила у відповідь.
У цей момент вони стають такими схожими одна на одну, ніби справді – мати і донька.
Марія Ісаченко
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: родина, удочерити, школа-інтернат, Марія Ісаченко