В гостях у мажутівського мандрівника

Добавить новость

Пятница, 30 Октября 2009 16:45  |  Просмотров: 2032

Олександром Авраменком

З Олександром Авраменком вперше ми зустрілися в жовтні минулого року, коли їхали у відрядження до Морівська Козелецького району. На узбіччі асфальтованого «битого шляху» десь між Якубівкою та Козерогами він і сидів, обв'язавши голову від холоду довгим синім шарфом і щось перебираючи у своїй напівпорожній торбі. Зупинилися, підійшли. Може, чимось допомогти треба? Побачивши незнайомців, чоловік непевного віку у сірому вбогому плащі квапливо почав збирати своє нехитре майно, полохливо наводячи оком у наш бік. На привітання відповів, проте на розмову явно не був налаштований. Та й особливого хисту до балачок не мав, що стало зрозуміло з перших же його слів. Таких в медицині делікатно називають «розумово неповноцінними». Але що такій, з усього видно, беззахисній людині робити за десяток кілометрів від найближчої домівки? З малорозбірливих відповідей все ж таки з'ясувалося, що звати чоловіка Сашко Авраменко, що живе він із сестрою в Мажугівці Чернігівського району, а це вже не вперше ходив до Смолина здавати порожні пляшки. Від пропозиції підвезти його додому відмовився, хоча запропоновані гроші й взяв, акуратно зав'язавши їх у вузлик. А ще попросив подарувати йому чоботи. І, несподівано підвівши риску під «інтерв'ю» вочевидь завченою фразою «Дядьку, відпустіть, я піду», повернувся до нас спиною і побрів своєю дорогою, важко опираючись на палицю.

Минув рік, але та випадкова зустріч чомусь не забувалася. І ось нещодавно ми спеціально завітали до Мажугівки, щоб подивитися, як живеться тому чоловікові. Та й взагалі, чи живий він ще. Мажугівка — типово поліське мальовниче, ще й досі чимале село. Втім краще було б сказати «населений пункт», бо як села Мажугівки вже немає. Місцевих тут залишилося лише кілька сімей, головним чином хати зайняті дачниками з Чернігова. Ці «дачі» навіть зовні відрізняються від хат місцевих жителів — доглянуті, охайні. Тому домівку Олександра Авраменка ми знайшли швидко: зупинилися біля найстарішої хатини за скособоченим парканом — і вгадали. У дворі, захаращеному різнокаліберним хмизом, заготовленим на зиму, ні курей, ні гусей. Навіть собаки немає — в розбитій будці доживав свої сумні дні зів'ялий гарбуз.

На стукіт у вікно двері відчинила жінка середніх літ. Назвалася Людмилою Володимирівною, племінницею Олександра Авраменка. Спочатку не могла зрозуміти, навіщо її дядько знадобився «міським» («Невже накоїв щось?»), а потім, почувши про обіцяні чоботи, тільки руками сплеснула: «Та що він вигадує?! Є в нього все!» І запросила до хати.

Господаря вдома не було. В першій із двох кімнат, наполовину зайнятій великою піччю, нас зустріла його сестра, Марія Антонівна Авраменко. Привіталася, примостилася в закутку разом з кішкою Маркізою та так і просиділа до кінця нашого візиту, не зронивши ані словечка і тільки лагідно посміхаючись, коли до неї зверталися. — Не звертайте уваги, — вибачилася за матір Людмила Володимирівна. — Мамі вже 73 роки, вона і недочуває вже, і з зором у неї погано.

— А де ж Олександр Антонович?
— Та повіявся десь у Шестовицю. Знайомих у нього багато — і там, і в Михайло-Коцюбинському, і в Слабині. Він же такий, що на місці не всидить. Ми тільки просимо, щоб довго не ходив. А він: «Та що ви командуєте!» І — з хати. А ми ж переживаємо.

— Він що, такі відстані пішки долає?
— Все життя пішки ходить. Щоправда, в березні цього року наїздився. Пішов на похорон родича в Слабин. Чекаємо, а його немає й немає. Я на другий  день пішла   в Слабинську сільраду:  «Ви дядька не бачили?» — «Бачили!» Виявляється, він сів на автобус та й поїхав кудись. Ну що нам робити? Коли це телефонують мені з пошти:  «їдь на «Ниву» в Чернігів забирай!»  Де та «Нива», а де Мажугівка! Я поки зібралася, аж він сам являється, з мішком. Питаємо: «Де ти був?» Мовчить. «Будеш так робити, — кажу, — заявлю в міліцію!» Після цього два чи три тижні сидів вдома. Міліції злякався. Нудився, нудився. Потім до мене:  «Людо,  ну можна,  я піду?» Почув, що десь знову похорон. Я тільки рукою махнула: що хочете, те й робіть.

— Він працював десь?
— Ні. Він же інвалід з дитинства. Читати й писати не вміє, бо в школу ні він, ні моя мама ніколи не ходили. Їх їхня мати не пускала, бо треба було і господарством займатися, і в колгоспі працювати. Дядько Сашко 1940-го року народження. Отримує пенсію за батька, котрий на фронті загинув. За все про все — 684 гривні. А за інвалідність йому нічого не платять, бо в нього ніколи не було документів. Тільки сім років тому нарешті паспорт отримав. Я по архівах бігала. Мама все життя в колгоспі відпрацювала, а тепер покинули її напризволяще. Я тут з ними живу, опікунствую нібито. А раніше в Чернігові працювала, поки за скороченням не звільнили. Куди було діватися? Так я сюди. Хату ось побілила.

— Місцева влада вам чимось допомагає?
— Та що ви! Скільки я ходила за ті ж дрова. Збирайте, кажуть, гроші, тоді випишемо. Я кажу: ви ж мого дядька й мою матір знаєте! Знаємо, відповідають, але не ті вже часи. Кожен під себе гребе. Дядько поки що силу має, хмизу натягав. А ми з мамою все на городі пораємося. О п'ятій ранку встаємо — і за хазяйство. Кавуни в нас влітку вродили, дині, капуста, картопля — все як належить. Ото там, за хатою. Кури були, порося. А зараз немає, бо пташиний грип у світі. Так що тримати  живність  немає сенсу. Купуємо молоко у поштарки.  Грошей  вистачає, на своїх продуктах все.

— А з одягом же як?
— А люди йому дають. Той чоботи, той шапку дасть. Чотири роки тому купила я йому валянки, калоші. Колись можна було за 150 гривень купити, а тепер мало не половину пенсії віддай, так все подорожчало. Так він пішов у Михайло-Коцюбинське, саме було якесь свято. О четвертій ночі являється. Калоші десь загубив, валянки  десь  загубив.  Ой-ой-ой... А як сніг випав, пішов, валянки  знайшов,  калоші нові знайшов. Такий був радий...

Залишивши гостинці, ми розпрощалися. І вже на виїзді з села раптом зустріли нашого давнього знайомого, котрий повертався додому з Шестовиці. Нас він начебто згадав, а може, просто зробив вигляд, що згадав. Проте від пропозиції підвезти знову відмовився. За рік Олександр Авраменко дещо схуд, постарішав. Цього разу були на ньому чоботи, замість плаща — «нове» чорне пальто. Єдине, що залишилося незмінним, — палиця і порожні пляшки в подертій сумці. Та ще назавжди завчена фраза, якою ця знедолена людина продовжує захищатися від нашого «розумово випереджаючого» світу: «Дядьку, відпустіть мене, я піду!»

Олег Яновський, тижневик «ГАРТ» №44 (2432)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: