Жінка купала дітей в холодній воді і морила голодом

Добавить новость

Вторник, 27 Октября 2009 17:21  |  Просмотров: 3689

Віра Рожно: "Щодня ходжу сюди, до батьків"

10 жовтня Віра Рожно із Сезьок Ічнянського району відсвяткувала своє 70-річчя, але лише за документами. Війна позбавила її не лише батьків і домівки, а й власного дня народження.

«Тату, бережіть діток!»

Їх у батьків було троє —  Володя, Вася й наймолодша Віра. Батько, Василь Антонович, працював на залізниці, мама, Олександра Іванівна, — в колгоспі. Через багато років Вірі розкажуть, як якось під час обідньої перерви прийшли колгоспниці  до своїх дітей у ясла, а мама годує її, маленьку, і так плаче! Жінки питають: «Сашо, ну чого ти?» А вона як заплаче ще дужче! Мабуть, щось передчувала...
— Про все, що сталося з моїми батьками й нами, малими, я знаю від нашої сусідки — бабусі Марусі та від материних сестер, — розповідає Віра Василівна.
—  17 вересня 1941 року німці взяли сусідню Августівку і вступили в наше село. Тато якраз звільнився з нічної зміни, прибіг додому й питає у дідуся (бабуся померла ще до війни, і він жив із нами): «Де Саша з дітьми?» — «Сидять у Марусі». Батько каже: «Піду заберу. Як помирати, то всім разом». Повів нас у кінець городу, і ми сховалися у виритому там окопі. Один дідусь не захотів ховатися, так і ходив двором.

Наша хата була крайньою, далі — ліс. Тільки-но наші солдати відступили із села, аж тут німці. Один наш солдат, мабуть, не встиг добігти до лісу, вернувся і вскочив до нас в окоп. Хтось із німців це помітив, кинув у нашу схованку гранату, а тоді ще й стріляти почав...
Коли стрілянина припинилася, дідусь і сусіди, видно, почули наші крики. Першими витягли нас, дітей. Ми всі були поранені: Володя — в ногу, Васі повідривало пальці. Я була зовсім малесенькою — трохи більш ніж рік, мама ще загортала мене в простирадло. Мабуть, якби не те простирадло, то й мене убило б, а так лише поранило в живіт. Батько й солдат загинули одразу, мамі відірвало ногу й вирвало бік. Вона ще жила години зо дві. І весь цей час благала дідуся: «Тату, бережіть діток!» Мамі було всього 26 років, татові — 30. Ховали їх усім селом, на тому ж місці — в кінці городу. Пізніше ми з братами поставили батькам пам'ятник. Солдата поховали окремо, під яблунькою. Коли після війни перепоховували останки загиблих воїнів, забрали і його.

«Дідусю, забери нас звідси!»

— ...Дідусеві самому з нами було дуже важко, тож ми по черзі жили у маминих сестер в сусідньому селі Ольшана. Коли в 1943-му німців вигнали, дідусь забрав нас додому. Взяв за дружину одну жінку (вона до нього заміж не виходила і дітей не мала). Ох вона нас і кривдила! Купала в холодній воді, ховала хліб і молоко... Якось ми з Васею не витримали голоду: він став надворі — дивитися, щоб баба не йшла, а я до столу, знайшла хліб та й давай різати. А ще ж маленькою була, то ножа собі й загнала в руку (на все життя залишився шрам). В амбулаторію на перев'язку баба тягла мене за коси...
Дідусь терпів-терпів та й вирішив, що нам буде краще в дитбудинку. І після війни здав нас у той, що в Берестовці тодішнього Комарівського району, зараз це Борзнянський (в тому селі вчителювала наша двоюрідна тітка Галя). Там нам видали свідоцтва про народження, бо наші, мабуть, загубилися. Мене записали 1939 року народження, а Васю — 1936-го. Хоча тьоті нам розповідали, що я із 1940-го року, а Вася — з 1938-го.

Пам'ятаю, як тітка Галя везла нас до дитбудинку... Дорогою в Августівку на поїзд Володя втік, а ми з Васею мусили їхати. В дитбудинку нас одразу ж повели в їдальню. Сидимо за столом, тримаємось за руки. Тітка Галя говорить: «Васю й Віро, ви їжте, а я зараз прийду». Пішла на кухню — й більше не вернулася. До нас підійшла вихователька: «Ходімо, дітки, в кімнату». Вивели нас із їдальні, а Вася ухопив мене за руку — і нумо тікати. Вибігли ми, на дорогу, але на мосту нас спіймали й повернули до дитбудинку. Я як залізла під ліжко, так цілу добу й просиділа там. Тоді прийшов Вася (мабуть, вихователька йому сказала, що якось треба мене викликати звідти) і каже: «Віро, вилазь, ось ми з хлопцями картопельки напекли. Ходімо поїмо». Вивів мене за руку, умив. Картопельку ту чистить, годує мене, — тут Віра Василівна не витримала — заплакала. Смак тієї братової картопельки вона запам'ятала на все життя, бо потім для дітей взагалі настало пекло.

— У дитбудинку нас тримали надголодь, — розповідає далі жінка. — До сільської школи гонили, наче овечок. Вранці дадуть нам якогось супу та чаю — і на весь день. Сільські діти на перерві їдять сало, пиріжки, ми благаємо: «Дайте й нам!», а вони не дають. Якось ми з однією дівчинкою напали на однокласників і трошки їжі відняли. В дитбудинку нас за це покарали. У тієї дівчинки волосся було світле й кучеряве, а я була руда-руда! Її обстригли наголо, про мене ж вихователька сказала: «Вона руда, то хай буде з хрестом» — і вистригли мені на голові хреста...
Вася постійно писав додому листи: «Дідусю, забери нас звідси! Вдома і яблучка є, а тут — зовсім нічого, нас тут кривдять!» Дідусь не витримав і... повісився.
Згодом Вася захворів і його відправили до лікарні в Ніжин. Поки він там лежав, наш дитбудинок розформували. Мене відправили в Черешеньки Коропського району. Ото тільки там я й пожила!

Життєва несправедливість

У 14 років Віру та інших її ровесниць з інтернату направили у місто Васильків, на райпромкомбінат. Вони робили там відра, цідилки, а їх годували й одягали — до отримання паспорта. Потім Віра повернулася в Сезьки. Вася на той час же закінчив ремісниче училище, повернувся в село, жив у двоюрідного дядька і працював обліковцем у колгоспі. Володя ж виріс у Сезьках, в родині місцевого лісника. Відслужив армію, вивчився, як і батько, на залізничника й працював стрілочником на станції Коломійцеве. Згодом обидва хлопці створили сім'ї, вийшла заміж за місцевого чоловіка Павла й Віра Василівна. Влаштувалась на залізницю в Прилуки. Але...
—  У мене розвинувся кістозний арахноенцефаліт — постійні головні болі, запаморочення,  — говорить жінка. — Нахилюся стрілку перекидати  —  в голові як запаморочиться, не можу одразу розігнутися. Машиністи почали це помічати. Мене послали на  обстеження й комісували, а в  1982 році дали довічну II групу інвалідності. Тож мій інвалідський стаж перевищує стаж робочий.

Брати й чоловік Віри Василівни вже померли. Син Олег — інвалід першої групи, зараз із сім'єю живе у сусідній Гмирянці. Жінка мешкає з дочкою Олею та її родиною. Отримує 620 грн. пенсії. Колись спробувала добитися надбавки до пенсії як член родини загиблого в роки війни. Знайшла свідків, які підтвердили, що її батьки дійсно загинули в 1941-му, оформила всі необхідні документи. Але в соцзабезі сказали, що в надбавці їй відмовлено, бо її батька було вбито не на війні (а залізничників на фронт не брали).
—  Чиновники посилали мене то туди, то сюди, —  зітхає Віра Василівна.
— Врешті-решт я вирішила: хай вам ці 25 гривень! — і більше не стала нікуди звертатися. Та скільки живу, ця рана у мене в душі, не можу змиритися з такою життєвою несправедливістю! Адже якби не той солдат, батьки не загинули б. А так мене все життя кривдили хто як хотів, та ще й тих нещасних 25 гривень наче відняли. Кругом роздають статуси — «ветерани», «діти війни»... А хто ж тоді я? Зараз я вже не  хочу грошей, лише справедливості, щоб хоч на старості мене визнали членом родини загиблого в роки війни.
Щоденна доріжка Віри Василівни — до могил у кінці городу.
—  Ходжу  до  мами, сідаю на лавку біля пам'ятника,  розказую їй про все, плачу...

Аліна Долинець, тижневик «ГАРТ» №43 (2431)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: