Наталія Кожем`яко - одна з трьох лікарок, яку вивчив собі Корюківський район

Добавить новость

Вторник, 9 Марта 2021 16:21  |  Просмотров: 3566 | Обновлено 20 Марта 2021 18:40

Ще 2006-го року Наталія Кожем`яко разом з Тетяною Павленко і Наталею Аринич поїхала навчатися в Полтаву, до медичного вишу, за кошти районного бюджету. До Корюківки дівчата повернулися терапевтом, невропатологом і дитячим лікарем. Навіть важко уявити, якби їх трьох зараз у Корюківці не було.

Заслужений журналіст України Зоя Шматок - про одну з трьох лікарок, яку виростив собі Корюківський район.


Кожем`яко, лікарка Корюківської центральної райлікарні. Фото: Наталія Рубей Наталія

Через терни

Чому б не вчитися за державні гроші? Дехто впевнений, що все просто і гладенько. Зовсім не так. Бюджетних коштів, як правило, завжди не вистачало. Коли наші студентки стали другокурсницями, на їхньому навчанні вирішили зекономити та кошти спрямувати на щось інше. Нехай платять самі!

Це була ідея одного мудрого голови райдержадміністрації, який у Корюківці не прижився

Та втілити в життя «ідею» не вдалося. В районній раді знайшлися тверезі депутатські голови, та й студентки не мовчали. Особливо Наталія Кожем’яко.

Ні, вона не падала на коліна. Їй легше було б залишити навчання та повернутися працювати в рідне хірургічне відділення. Тут відчергувала на посту дев’ять років після закінчення медучилища — не пропала б і надалі. Боротися важче. Отож зверталася до кого тільки могла.

Нарешті сесія районної ради прийняла рішення: продовжити виділяти кошти на навчання студентів-медиків. А в обласній газеті з’явилася публікація Зої Шматок з приводу цієї бюджетної історії. Майбутні лікарки після цього навчалися спокійно.

Відверто кажучи, безплатне навчання далеко від дому теж коштує чимало. Студентці треба заплатити за гуртожиток, харчування, вдягнутися та взутися. Батьки Наталі — трудящі люди, старалися з усіх сил, бо ще одну доньку треба вчити. Олена Олександрівна втратила роботу на поліграфічній фабриці, пенсія невелика. Володимира Федоровича, хоч і досвідченого ветеринарного лікаря, та золотом не обсипали.

Виручали городи й домашнє господарство. Мати лаштує валізи, а батько везе передачі. Щоб вони опинилися в Полтаві, треба їхати до Чернігова й там передавати автобусом — не безплатно. Кожного разу думай: доїде вантаж чи ні? Шість років їздив. Чого тільки не зробиш для рідної доньки.

Наталія дуже вдячна своїм батькам за турботу та завжди допомагає їм у вільну хвилину. Не цурається ніякої роботи. У хаті затишок. Доглядає квіти, на городі вклоняється кожній рослині, особливо їй вдається вирощувати помідори.

Та найголовніше — Наталія свій лікар удома. «Та хіба лише вдома? Тут усі сусіди з вулиці Братчикова біжать до моєї Наташі, коли біда!» — жартома, але з гордістю призналася мати.

Олена Олександрівна називає її Наташею. З її вуст це ім’я звучить лагідно, з особливим відтінком материнської любові.

Вчитися та вчити

Бути справжнім лікарем — покликання. Не один медичний щабель треба подолати. До медучилища після закінчення школи Наталя вступала тричі, бо був великий конкурс. Два роки між вступними екзаменами працювала санітаркою. Після закінчення училища, звичайно, повернулася в Корюківку. Старанну медсестру цінували в хірургічному відділенні. У терапевтичному вона з’явилася спочатку як інтерн і…розгубилася. Лікарі зайняті кожен своєю справою. Не до неї. Зрештою, начмед доручає майбутнього терапевта досвідченій Галині Андріївні Балюті.

Була інтерном, та згодом стала завідувачкою цього ж відділення. Золоте правило: «Хто вчиться, той навчає інших». Наталія Володимирівна рада завжди допомогти колегам і запозичити в них якомога більше.

Хто з корюківських лікарів для Наталії Кожем’яко є взірцем? Вважає, що це — Володимир Іванович Лук’янець, хірург. Після тяжкої аварії він знайшов у собі сили повернутися до лікарні й очолити хірургічне відділення. Порядний і відповідальний, він був на своєму місці. Нині він очолює міжрайонну експертну комісію. Його ділові якості і досвід тут дуже цінні.

Наталії приємно бачити, як переживає за хворих кардіолог Тетяна Бурова, котра працює поруч, у терапії. У найкритичніші часи виручає Євгенія Мехеденко - досвідчений лікар, скоро її будуть вітати з 80-річчям. Не відмовляє в допомозі на період відпусток. Зараз Євгенія Василівна тимчасово виконує обов’язки завідувачки терапевтичного відділення.

А де ж Наталія Володимирівна? Уже кілька місяців вона лікує ковідних хворих у приміщенні дитячого відділення, очоливши колектив медиків інфекційного відділення №2, яке відкрили додатково. Якщо в першому інфекційному відділенні застосовують для лікування балони з киснем, то тут — кисневі концентратори.

Якось довелося побачити Наталію Володимирівну в повному облаштуванні — очам не повірила! «Боялася, коли отримала таке призначення?» — запитую. Лікарка відповіла оптимістично: «Зовсім ні! Хто ж буде рятувати людей? Інфекціоніст Олексій Володимирович Булітко з ніг падає. Наш колектив створили з медиків різних відділень. Вдячна Таісії Панхохіній, Марині Лагодній за терпіння й відповідальність. Вони — медичні працівники середньої ланки. А скільки старання виявляють наші санітарки! Немає ціни Ірині Моторній, Оксані Кузьменко. Не хочу нікого образити, не згадавши, всі в колективі переживають за здоров’я людей.


І такий костюм доводилося вдягати Наталії Кожем`яко

«Був період, — згадує Наталія Володимирівна, — коли щодня необхідно було оглянути тридцять і більше хворих, визначитися з лікуванням, зробити записи історії хвороби, прийняти нових людей здалеку та зблизька. Тоді на поміч відправили лікарку Ольгу Іванівну Федоренко. Як не важко було, та я навіть у думках не жалкувала, що обрала цей шлях. Увесь наш персонал перехворів ковідом. Хто легше, хто важче. Одну лиш працівницю хвороба не бере в обійми. «Нажили» антитіла та вже не вбираємося так, як раніше. Ходимо просто в масках. Узагалі удар на себе прийняло багато медиків. Частина з них лікувалася в нас. Дехто не обійшовся без реанімації».

Наталя хворіла теж, каже, легко і вдома. На щастя, батьки від неї ковіду не набралися. Підступна недуга вчить їх усіх бути не лише обережними, а й дуже відповідальними за людське здоров’я, не втрачати дорогоцінний час, вчасно приймати рішення. Певний досвід уже є, але хіба цим будеш хвалитися? Випробування продовжуються.

На передовій

Наталія Кожем’яко не заздрить медикам, які не бажають працювати в Корюківці, а влаштовуються десь у містах. «Вдома — найкраще! У нас хороша лікарня. Це вже оцінили люди з сусідніх країв, а от місцеві не завжди так вважають. Лише коли притисне, тоді відбувається переоцінка цінностей», — говорить лікарка. Люди в Корюківку їдуть із надією, навіть не маючи направлення чи супроводу.

Недавно з Семенівщини прибула налякана жінка зі старенькою супутницею. «Мамі дуже погано. Скільки не телефоную сімейній лікарці, не відповідає — самі гудки. Потім зовсім вимкнула телефон. Я у відчаї миттю зібрала маму в дорогу, взяли машину, і до вас». Молода жінка дуже нервувала. Проте саме рішучість доньки врятувала матір. Ще б трішки посиділи вдома, не треба було б нікуди їхати. А потім виявилося, що хвора на коронавірус не лише старенька, а й донька. Турбота медиків, рятівні ліки та кисень врятували життя матері. Донька була біля неї, бо вона переносила свою недугу легко і могла доглядати рідну людину.

Різні пацієнти, різні долі. Лише хвороби однакові. Хтось хоче, щоб до них у палату частіше лікарка заходила, інший не заспокоюється, чому сусіду в палаті крапельницю призначили, а йому ні. Одинокі ні від кого передачі не чекають. Траплялося, що й Наталія Володимирівна брала не себе місію доставляти продуктові «перекази». Не могла, наприклад, відмовити сусідці Валентині, котра не наважується навіть підходити до лікарні, щоб принести домашніх вітамінів знайомій сільській хворій жінці.«Не турбуйтеся! Я віднесу, — заспокоїла Наталія. — Не надірвуся». Де раз підмогла, там і вдруге. Здавалося б, дрібниця. А хворій людині приємно, що хтось згадав у тяжку годину.

Хороша людина — не професія. Та хіба може бути шанованим усіма лікарем черства егоїстична особа?

На цій непростій роботі не можна не перейматися людськими болями й тривогами. Не лише хворі, а й медики переосмислюють життя, свої вчинки, мобілізують, як мовиться, свої внутрішні резерви. Хто тут не лікувався і не працював, тому байдуже, що діється за лікарняними стінами. А от небайдужим…

«У дні, коли нестримно зростала кількість пацієнтів, лікарів не лякала втома, навіть те, що хвороба звалить. Переживали, щоб був кисень. Не вистачало балонів — позичали в сусідів. «Швидка» літала двічі на день до Чернігова, щоб заповнити та привезти назад. У людей загострювалися хронічні недуги, — знову згадує Наталія Володимирівна. — Тепер на душі веселіше від того, що в нас буде своя станція й заповнювати киснем балони будуть поруч в окремому приміщенні».

Там, де лікують ковідних хворих, ніби на фронті. На війні день без обстрілів і цілковита тиша народжують почуття небезпеки. У лікарні більшає днів, коли не госпіталізують жодного пацієнта. І все ж десь усередині — не приспана тривога: «А що, коли знову?» Наталя, звісно, хоч іноді в думках могла б поплакатися вірним інститутським подругам: інфекціоністу Альоні Сім’ячко з Прилук, урологу Тетяні Литвиненко з Житомирщини, хірургу Оксані Безбах з Полтави. Але краще стиснути всім свої кулачки й промовити:

«Тримаймося!»

Напередодні весни, коли хворих на лікарняних ліжках значно зменшилося, Наталії дозволили невеличку відпустку своїм коштом, щоб з групою корюківчан поїхати покататися на лижах у Буковелі. Підміняв невтомний Олексій Булітко.


У Буковелі

Коли поверталася, вже знала: в інфекційному відділенні № 2 зовсім мало хворих. Може, й справді воно скоро перестане існувати та Наталя повернеться у своє відділення? За всіх часів біди минали. Не вірити в краще Наталія Кожем’яко просто не може.

P.S. Інфекційне відділення №2 вже не працює. Наталія знову керує терапевтичним.

Джерело: Сусіди.City

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: