Батьки трьох дітей пішли з життя в один рік

Добавить новость

Пятница, 16 Октября 2009 17:48  |  Просмотров: 5207

Андрій з Маринкою, донею

До Кучинівки Щорського району поїхали, щоб зустрітися з дітьми Оксани та Григорія Шевченків, молоде подружжя несподівано пішло з життя в один рік, залишивши сиротами ще зовсім малих дочку і двох синів. Діти навідріз відмовились іти в інтернат, жили самі, тримали хазяйство. Минуло більше десяти літ...

 «Мені жить не хочеться...»

— Ми з Оксаною близнючки, — згадує сестру Марія Петрівна Федосієнко.
— Вона в шістнадцять літ вискочила за Гришу, а я майже у двадцять пішла за Володю. І дітей у нас по троє. По дочці і по двоє синів. Оксана тружениця була, все в її руках горіло. І свою роботу робила, і Гришину. Весела, компанійська. На їхній вулиці підібралися усі молоді. Ото гуртом і в празники, і в ліс, і на річку.
І тоді, в 1997 році, 9 травня гуртом святкували Побєду. А назавтра Оксана вмерла. Марина ще мала була, п'ятнадцять літ. На її очах все сталося. Каже, вранці мати їсти варила і все співала. А тоді прилягла: «Ой, погано мені...» І все. Ішемічна хвороба серця. Тридцять три їй було.
Може, чуствовала щось. Було, каже: «Мені жить не хочеться». Я серджусь: «Ну що ти мелеш? Жить їй не хочеться! А троє дітей на кого покинеш?» А вона: «Знаю, що моїх дітей ти не оставиш». А тоді батько помер. Ховаємо, а Оксана знов: «Це місце моє».
Гриша і году після неї не прожив. Пив, правда. Казав, з горя. Навесні попав у лікарню з запаленням легенів. А тут Великдень. Упросився додому. Ну й попразнував. Помер у кумів, отруївся алкоголем. Марина тоді вперше в житті спекла паску. А тут кум батька мертвого везе...

Марина вставала о п'ятій, топила піч, порала корову, годувала сім'ю сніданком і бігла в школу

Коли померла мама, її клопоти взяла на себе Марина. Восьмий клас закінчувала. Вставала о п'ятій, топила піч, доїла корову, годувала батька і братів сніданком і бігла в школу. Ну, доки жив Григорій, діти були більш-менш захищені. А тут опинилися наодинці з життям. Жили в старій хаті. Будинок, який почав зводити колгосп для сім'ї доярки і механізатора, стояв недобудований. Горе, яке обрушилося на трьох дітей, схвилювало село. Добровольці їздили підводою вулицями і збирали допомогу. Хтось давав продукти, хтось гроші, хто що міг. Колгосп виділив дошку, платив пічнику, будівельникам. Багато допомагали сусіди, навіть сіно для корови заготовили.
І все ж постало питання, що робити з дітьми далі. У Марусі своїх троє. Мати й каже:
—  Марину візьмемо до себе, вона дівчинка, треба, щоб у сім'ї росла. А хлопців, мабуть, в інтернат віддать.
Марина в сльози:
— Як я буду без них? Бабусю, тьотю, ми слухатимемо вас, усе чистенько робитимемо, тільки не віддавайте хлопців нікуди.
І в сільраді, коли вирішувалася доля сиріт, Тарас і Андрій плакали і просили не віддавати їх нікому, чіплялися за сестру, благали. Розплакалася й вона. І вирішила, що нікуди їх не віддасть.
— Будемо разом. Якось житимемо.

Сказати, що малі Шевченки залишилися наодинці з бідою, не можна. Їм допомагали родичі і чужі люди. А найчастіше тітка Марія Петрівна з чоловіком Володимиром Андрійовичем. Вона стала опікуном племінників. Переймається їхніми проблемами й досі. Рідна людина.
Добудувати дім допомагало все село. І він таки виріс — з великим залом, двома спальнями, ще одна кімната, кухня, простора веранда. Марина тримала оселю в порядку і хлопців ганяла, щоб у домі була чистота.
І хазяйство вони не збули. Доїти корів Марина навчилася давно, бігала на ферму ще зовсім малою, допомагала мамі. Було, по сім корів видоювала. На три роки менший за сестру Тарас розумівся в техніці, навчився в тата. Сільську роботу діти знали і розсудили так, що триматимуть і корову, і коня, іншу живність, поратимуть город. Були в хазяйстві й свині, але коли почали дохнути, довелося від них відмовитися.
Отак вони й жили. Пенсії по втраті годувальника, звичайно, не вистачало. Сума її однакова — хоч на одну дитину, хоч на трьох. І затримки були, коли ті копійки надходили із запізненням. Довелося продати батькове авто. Діти трималися. Мусили.

Думки про братів не полишають її ні на мить

Марина завжди вчилася добре. Після школи вирішила вступати до педуніверситету, на історичний. І тітка Маруся так радила: закінчиш, повернешся в село, будеш учителькою в своїй школі.
Але на держзамовлення дівчину не взяли. Коли поклопотати про сироту приїхала до Чернігова сільський голова Валентина Миколаївна Карась, якийсь чиновник з приймальної комісії сказав:
— Ну, якщо вам усім так її жаль, то вчіть усією громадою. І назвав суму, яку треба заплатити за навчання за контрактом.
— Та в нас люди вже шість років зарплати не одержують, колгосп доживає останні дні, — ледве стрималася вона.
— Ну, як знаєте.
Марину прийняли до вищого профтехучилища № 15. Вона його закінчила з червоним дипломом. Тодішні директор училища Анатолій Андрійович Заліський, голова Щорської райдержадміністрації Віталій Броніславович Зайончковський, начальник служби у справах дітей Іван Іванович Зуб посприяли, щоб випускниця-відмінниця вступила до технологічного університету.

Щотижня Марина летіла в село, щоб переробити усю домашню роботу, з якою не справились брати. Прала, прибирала, готувала обід, робила щось по хазяйству, наставляла хлопців і поверталася в Чернігів. А через тиждень знову в Кучинівку. А вже під час канікул — усе на ній: городи, консервація. Тоді вже хлопцям легше.
Думки про братів не полишали її ні на мить. Тарас закінчив ПТУ, працював трактористом. Коли йому виповнилося вісімнадцять, опіку над малим Андрієм поклали на нього. Але треба знати Андрія! Тітку Марусю і Марину він ще якось слухав, а владу Тараса над собою не визнавав.
Намучились вони з ним. Бешкетником ріс. Курити рано почав, по чужих городах лазити. Скаржились люди: в того велосипед потяг, в того чавун, якийсь метал, ще щось. Марина плакала, просила не робити дурниць. Зрештою відправили Андрія до Чернігівського притулку «Надія». А він звідти втік. Пішки дійшов аж до Киселівки. Якась жінка впустила малого мандрівника на нічліг, а сама зателефонувала в міліцію. Звідти відповіли, що приїхати не можуть, бо нічим. Наступного дня жінка посадила хлопця на вантажівку, яка йшла на Щорс, і Андрій приїхав додому.

З Краснохутірської школи-інтернату, куди його віддали, тікав сім разів. Перший раз їхав у ящику для інструментів під кузовом автофургона аж до Березни. Додому — й тільки! Марина з Тарасом і просили його, і благали. Ніщо не допомагало. Рік провчився в Щорсі, в школі-інтернаті «Казка», майже вдома. А дев'ятий клас закінчував уже заочно, живучи в селі. Марина віддала його до Щорського ПТУ, щоб здобув якусь спеціальність. Та в цей час знайшов собі прийми Тарас, і Андрій залишився на хазяйстві сам. Їздити щодня на заняття не виходило. О пів на сьому 16-річний хлопчина вже йшов доїти корову, порав коня, козу, годував курей, котів, собак. Щось варив собі. А далі цілий день робота, до пізнього вечора. Давно вже він косив, як справжній косар. Роботящий, що правда, то правда. Цілий день, було, крутиться, чекає на вихідні Марину. Вона приїде, борщу наварить, хліба напече, поприбирає, попере, усю роботу переробить. І наставляє брата на добрі справи, бо боїться, щоб не спився тут. Андрій слухає, не огризається, а просто каже, що все буде в порядку. Марина тяжко зітхає.

Сьогодні у братів уже свої діти

Востаннє ми бачили Марину і Андрія п'ять років тому. Марина ще вчилася, жила в гуртожитку, у вихідні їхала додому. Прихопивши її з собою, завітали до Кучинівки й ми. Андрія застали вдома. Збирався доїти корову.
У будинку було чисто. На вікнах висіли веселі штори, що їх купила дівчина на стипендію. Побурчала на брата за невимиту тарілку і залишену на дивані сорочку.
— Не сердься, приберу, — виправдовувався Андрій. — Ось попораюсь...
— У домі повинен бути порядок. Скільки тобі казать?
— Приберу. А ти приїдеш?
Ми, може б, і не згадали про це, якби на минулому тижні знову не побували в Кучинівці. За п'ять літ у житті братів і сестри відбулося багато змін. Марина закінчила університет, працює в одній з чернігівських фірм. Наймає житло. Як і раніше, хвилюється за братів. Вони обидва вже стали батьками.
Тарас, як пам'ятаєте, пішов з дому давно, шість років тому. Дружина тримає його в руках, зайвий раз заглянути в чарку не дозволяє. Хоча він до цього дурного діла не байдужий. Жили в тещиній хаті, а це перейшли в сусідську з наміром купити.

Роботи в селі немає, і Тарас поїхав до Києва на заробітки. Але попрацював недовго — зламав ногу. Того дня, коли ми завітали, повернувся на милицях додому. Сидів з приятелями на ґанку. До батькового боку тулився маленький Владик.
— Тата, тата, — щебетав. Хлопчикові півтора року.
— Акупенко Владислав Тарасович, — представив сина батько.
— А чому ж не Шевченко? — цікавимось.
— А ми живем у цивільному шлюбі, — відповів гордо. От мода пішла! Діти родяться, а батьки все в цивільному шлюбі. Мами вважають себе дружинами коханих чоловіків, а ті себе — вільними від сімейних обов'язків.
— До Андрія не ходжу, — каже Тарас. — Відтоді, як привів у хату Віку. Йому хазяйка треба, а не таке ледащо. Поїдьте, подивіться, що там робиться! Переказують люди, що корова стоїть недоєна й негодована. Я не видержав, забрав і корову, і коня, і курей. А чого ж над ними знущаться? Навесні сусід виорав їм город, дак не засадили, так усе бур'яном і заросло. У хаті таку грязь розвели, що гидко зайти. Та побачите самі. Я так і сказав Андрію: «Доки ця тут буде, я й порога не переступлю».

— Та в них же дитина спільна, — беру я під захист Андрія.
— На півроку старша за мого Влада. То ж якщо в хаті дитя є, там повинно бути ще чистіше, їсти наварено, все випрано, і в хазяйстві должен буть порядок.
— Чули, що Андрій уже під судом був...
— З міліцією побився. Рік умовно дали, пожаліли, бо сирота. Міг би надовго загриміть. Він у нас парень шебушний. Йому б таку жінку, щоб у руках держала. Ця — не така.

Заріс бур'янами двір...

Ми добре пам'ятали чистий дім Шевченків, в якому жив тоді ще не повнолітній Андрійко. В хазяйстві була корова, кінь, коза, птиця. З Чернігова у вихідні сюди мчала сестра-студентка, хапалася за роботу, яку не встигав переробити брат. Але ж і він не байдикував, усе робив. Лежнем хлопця назвати гріх.
Люди в селі кажуть, що він і досі роботящий. Було, в чотири години ранку вже город поле. Віку ж на грядках бачили нечасто. А випити люблять обоє. А тоді б'ються. Зуби одне одному повибивали. Марина переживає, плаче, просить брата опам'ятатися. Він же зі своєю обраницею падає все нижче і нижче. Паспорт загубив та так і не поновив. А головна біда — горілка. Усе через неї.
Двір справді заріс бур'яном. Між ним — невелика купа картоплі. На землі валяються брудний посуд, дитячі іграшки, жіночі босоніжки. Поріг у дім розвалився. На веранді — вибиті вікна.

Нам назустріч вибігла молода жінка.
— Андрій, це до тебе! — покликала господаря.
Ми все ж зайшли у дім. І защеміло серце від того, що побачили. Оселя занехаяна. Брудна підлога, на вікнах давно не прані портьєри. Ще ті, куплені Мариною на стипендію. Скрізь валяється одяг, якесь лахміття. Шукаю, куди присісти.
—  Давно жонатий? — питаю Андрія.
— Та вже п'ять років, — усміхається. — Дочці скоро два.
—  Хазяйство якесь тримаєш?
— Ні, одна коза.
—  Щоб дитині було молоко. А так би і кози не держали, — це вже Віка.
— З чого ж живете?
—  Ну, пенсію ж ще платять, 640 гривень. По людях трохи роблю. Череду відпасую, 100 гривень за день. Їздив у Київ на заробітки і зразу ж вернувся. Не понаравилось. На пилорамі у Щорсі трохи поробив, тижнів два. Узяв дров та й усе. По гриби сьогодні ходив. Обабок набрав, маслюків. Червивих багато. А літом лисички збирав, у Щорс здавав. Трохи заробив. Віники в'яжу...

—  То хоч зуби постав. Чого це ви обоє без зубів?
— А!..
—  Андрію, колись у тебе тут порядок був, чистота. Ти сам жив, а корову держав, коня, курей.
—  Корову і коня Тарас забрав. Ми тепер не родичаємось. Марина більше до тітки їздить. До нас, правда, заходить. Ми й дочку Мариною назвали. В її честь.
—  Люди кажуть, у тебе вже судимість є...
— Год условно. Побився з міліціонером.
— Горілка винна?
—  Ні-ні, я сліжу, щоб він не пив, — це знову Віка. — Я з ним строго.
—  А чого ото двір бур'яном заріс? Скоро вище даху буде.
—  А, коса поламалась. Нічим викосить.
Господи, як же легко збитися з дороги! Раннє сирітство — річ страшна. Були б живі батьки, може б, і синова доля склалася інакше. Андрієві сьогодні 21 рік. Не пізно замислитися, як жити далі. Власне ж дитя підростає.

Марина завжди в думках про братів

Владик на колінах у тата Тараса

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №42 (1222)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: