«Я хотіла своєму сину показати іншу країну»

Добавить новость

Вторник, 10 Ноября 2020 07:32  |  Просмотров: 3764 | Обновлено 19 Ноября 2020 15:38

15 років у Королівстві Саудівська Аравія жила і працювала гінекологом Олена Набхан. Зараз вона очолює Новгород-Сіверську центральну районну лікарню імені І. В. Буяльського. Саудівську Аравію у побуті часто плутають з Арабськими Еміратами, і там, і там жарко.

В Еміратах було багато наших земляків, в Аравії — мало. Держава вважається закритою. Абсолютна монархія. Суворі закони для жінок. Тут зародився іслам. Мекка, священне місто мусульман, саме тут. Країна — лідер з експорту і видобутку нафти. Розташована на Аравійському півострові у Передній Азії, недалеко від Африки.


Олена Набхан

«А якщо пустеля — то це рай на землі»

— Клімат там вважають екстремальним, — звертаюся до Олени Набхан. — Багато пустель, спека.

— Так, екстремальний. Спочатку важко, але в кожному кліматі є тепле, незвичайне, несподіване. Висока вологість і висока температура, але там усе адаптоване.

Там люди не страждають. До того ж, залежить, де живеш. Якщо на морі, то це одне. А якщо пустеля — то це рай на землі. Уранці гарячий пісок, сонце, плюс 50. А вночі плюс 19. І тільки місяць... І тільки пісок... Це як з і розділу романтики, подорожей.

Ми жили в другому за величиною місті після столиці — у Джедді. Дуже красиве, улюблене моє місто. Я дуже скучаю за ним, якщо чесно... Саудівська Аравія — це дивовижна країна насправді.

— Небагато хто там і був.

— Небагато з України. Часу, щоб спілкуватися, я й не мала. Працювала гінекологом. Вела прийоми просто лікарем. Там контрактна система, і ти не можеш працювати інакше, ніж по контракту. У моєму підпорядкуванні були інтерни, тренери медичні (ті, хто ведуть навчальні тренінги), акушерки. Спілкувалися англійською.

— Були заміжня?

— Я і зараз заміжня. Я завжди була заміжня

— Це одна з причин, що ви поїхали в Саудівську Аравію.

— Так. Я хотіла своєму сину показати іншу країну. Хотіла, щоб він вивчив мову другу рідну. Щоб він знав і українську мову, мову країни, у якій народився, і мову свого батька (Набхана Ахеда Мухамеда). Це обов’язково, вважаю. Дві рідних мови — ради цього варто було їхати.

Один син. Йому 25. Думав про медицину. Поступив у Німеччині на стоматфакультет Марбургського університету медичного, здав там усі екзамени, почав вчитися і кинув. Повернувся в Україну. Зараз вчиться в Українсько-американському університеті «Конкордія». Освоює менеджмент, бізнес.

«Екзамен у кімнаті-сейфі: вікна нема, за тобою спостерігають камери»

— Виїхати за кордон на роботу за фахом непросто. Укласти контракт. Як вам це вдалося?

— Я здавала ліцензійний екзамен свій професійний. Але номер один — це конкурс документів. Які у мене спочатку не прийняли. Відмовили через недовіру до України. Як би сумно це не звучало. Ми (з чоловіком) пішли до керівництва організації, що приймає документи, і просто попросили зробити виняток. Отримали у відповідь: «А як ви будете здавати екзамен, якщо ви не вчилися на англійській?» Тоді я сказала: «Дайте мені шанс». Відповіли: «Ну що ж, беріть».

Підготовка до екзамену — це було дуже-дуже важко. Екзамен включав повністю акушерство і гінекологію. Усі розділи. Тести, кожне питання з чотирма відповідями.

— Здавали ж онлайн.

— Ні! Це там на місці. В Саудівській Аравії.

— За столом сиділи перед комісією...

— Ні. Екзамен був у кімнаті-сейфі: вікна нема, за тобою спостерігають камери. Тобі призначають час, коли прийти. У мене це було на 9.00. Я мала прийти о 8.45. Зустрічає інструктор. Стоїть камера. Фотографує. Пише твої дані з паспорту. Ця процедура минула, лишається три хвилини, двері відкривають по картці, яка є тільки у цього інструктора, заходиш без нічого абсолютно. Є комп’ютер. І ти. Все, закриваються за тобою двері на три години. Щоб вкластися в три години, треба витрачати 40 секунд на одне питання, не більше.

І я здала. Відповідь мала з'явитися відразу, як натискаєш останню кнопку. І закрила очі, натиснувши її. Бо це було... від цього залежало подальше життя. Моє, родини. І чую голос інструктора: «Відкриваємо очі! Ти здала!»

Після екзамену були тести на те, що я вмію робити практично. Мені щодня півроку призначався новий професор. Контролювали і вдень, і на нічних чергуваннях. Тут всі скаржаться на три чергування в місяць. А там було 8 чергувань в місяць, 10. І не так, як тут, що приходиш на 8 вечора і до 8 ранку. Приходиш о 16-й і йдеш додому наступного дня об 11-12.

«Найголовніше, що там є — Медичне право. Те, чого нема в Україні»

— Хвороби відрізнялися від тих, які спостерігаєте у нас? Більше занедбаних станів?

— Тут більше занедбаних, в Україні.

— Яка там зарплата у лікаря?

— Достойна.

— Наскільки психологічно вам було комфортно?

— Я взагалі згадую цей час як золотий. Ця країна дуже багато дала мені. Віру в себе. Віру в людину. Віру в знання. Віру в чесність.

— Може, то для багатих. А для бідних?

— Я ж працювала у державній лікарні. Працювати з державою — це найвища честь, яка може бути.

Не так, як у нас — ти працюєш у державній, то й що? У державній клініці я працювала і з бідними, і з багатими, щодо бідних... Якщо людина потребує чогось, їй грошей не дадуть, але вона може прийти у спеціальні заклади і взяти рис, масло, м'ясо, одяг, якщо людині треба операцію зробити, ти візьми виписку з клініки і принеси. Грошей не дадуть, але оплатять.

— Різні умови життя, освіти для чоловіків і жінок.

— Так. Але найголовніше, що там є — Медичне право. Воно для
всіх. Те, чого нема в Україні. Воно і для лікарів. Коли ти, як лікар, робиш помилку, то у тебе є стаття, є сума, яку ти платиш за це. І є страховка від медичних помилок. Якщо у тебе нема страховки від медичних помилок на свою практику, жодна лікарня не укладе з тобою контракт.

— Там ви були просто лікарем, тут — на керівній посаді. Жіночність сприяє вам чи заважає?

— Жінка має лишатися жінкою за будь-яких обставин, у цьому її загадка і цінність.

У мене були хороші вчителі в Саудівській Аравії. Ніколи не забуду директора лікарні, котрий мене приймав на роботу. Він запитує: «Ви доктор? Проходьте. Як ви добралися? Чай, кава? Солодощі, будь ласка». Я навіть забула, для чого я прийшла. Я навіть забула, що він директор лікарні. Він сам пішов провів мене, показав робоче місце. Усе це було настільки легко, що якби хтось мені сказав, що це директор, я би не повірила. Не було дистанції узагалі ніякої. При цьому лікарня працювала як годинник. Директор трудився разом з нами. При чому за будь-якої ситуації. Масаж серця, пологи, «швидка».

Для мене, після того як я в Україні бачила оцю неприступність — спробуй зайти в кабінет, спробуй щось запитати, — це було абсолютно новим. Я ніколи не боялася заходити в кабінет директора, ніколи. Я заходила і говорила, і найголовніше, до моїх слів прислухалися. Мінялися головні лікарі. Але суть лишалася та ж.

«Мама хотіла, щоб я повернулася хоча б в Україну»

— Чому ж повернулися?

— У мене мама тут, у Новгороді-Сіверському. Мама хотіла, щоб я повернулася — хоча б в Україну. Вона завжди чекала. Коли я так говорю, багато людей сприймають це зі скепсисом, сарказмом. Але ж життя людське коротке. Якщо я можу дозволити собі приїхати, то чому я не можу це зробити? Мама Альвіна Сулим, за фахом вчителька хімії. Батько Володимир Сулим, працював довгий час у Новгород-Сіверській лікарні, давно помер. Я закінчила тут школу. І поїхала відразу у Суми, вчитися.

— У Сумах нема традицій медичної освіти.

— Медичний факультет відкрили у 1992 році. До того був просто політехнічний інститут. Я поступила на медичний факультет. Школу закінчила з золотою медаллю і розраховувала на те, що, склавши один екзамен, я відразу поступлю. Та, на жаль, ні. Здала на трійку біологію і прийшла забирати документи. Жінка з комісії зупинила: «У тебе двійка? Ні? То не мороч голову, іди здавай далі».

Я була дуже рада, що поступила в медичний. Потім я зіштовхнулася з тим, що не було книжок, не було школи викладацької. Хоча, наприклад, професор по анатомії Шевченко — вона була професоркою Київського медичного університету. Багато було викладачів з Харківського інституту, з Києва. Навіть були з Західної України, з Івано-Франківська.

Закінчивши інститут, я не поїхала відразу у Київ чи Суми. Я погодилася на запропонований варіант — Краснопілля Сумської області. Селище, 40 кілометрів від Сум. Там лікарня. Пологовий двоповерховий. Працювала рік. Я була щаслива там. Бо мене гарно зустріли. Я працювала тим, ким хотіла. Я отримала масу практики.

А потім вирішила, що потрібно щось змінити. Приходить той час, коли стає тісно. Потрібно рости. Ти починаєш шукати. Найближчим був Київ. Це було складно. Але я змогла знайти там собі роботу. Працювала в обласному пологовому. І зустрілася з людьми, які стали моїми вчителями. Пишаюся, що познайомилася з провідними вчителями української акушерської школи Леоніда Тимошенка.

«Подумала: «А чому б і ні?» І очолила лікарню»

— Коли оголосили конкурс на заняття посади генерального директора лікарні у Новгороді-Сіверському, ви відразу подали свої документи?

— Ні. У мене були інші плани. Я думала зробити свою приватну клініку. Підказали про конкурс знайомі. Не з Новгорода. Інші. Вони все знають (кажуть, що взяти участь у конкурсі просив навіть експрезидент Леонід Данилович. — Авт.) Запропонували: «А чому б тобі не спробувати?» Я спочатку сприйняла це не дуже. А тоді подумала: «А чому б і ні?» І очолила лікарню.

Хороша лікарня сама по собі. Хороший кадровий потенціал. Мені кажуть, що, мабуть, треба закривати кабінет флюорографії і рентгену, бо нам не платять (з держави). Я сказала: «Ні, не закриємо». З кількох причин. Робочі місця. Кваліфіковані кадри: лікар і рентген-лаборант. Ми не можемо закрити, бо це обов’язкові підрозділи лікарні. Ми хоч якось зможемо контролювати туберкульоз, пневмонію.

Поки що є відділення фізіотерапії, поки що воно працює безплатно. Я його не закриваю і не закрию. Ми працюємо над тим, щоб відкрити реабілітаційний центр і поставити це відділення у реабілітаційному центрі. А реабілітаційні послуги можна подати на укладення контракту з Нацслужбою здоров’я.

Стоматологічна допомога. По пакету (укладеному з Нацслужбою здоров’я, тобто з державою) оплачується дитяча допомога до 16 років. І ургентна (термінова, коли дуже-дуже болить). А планова не оплачується.

Ми зробили госпрозрахунковий кабінет. Є ургентна, планова, є лікарі — я запросила всіх скорочених фахівців.

У нас з квітня пологовий закритий. Хочемо поновити. Коли я прийшла, зробила екстрений пологовий зал. Плюс відділили гінекологію від хірургії. Перспектива розвиватися є. Упевнена, що все залежить від людей. Чекаємо лікарів на роботу — купуємо їм житло. Дефіцит практично всіх спеціальностей. Тому співробітничаємо з усіма і запрошуємо всіх.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №45 (1799), 5 листопада 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: