Через пораду лікара жінка втратила зір

Добавить новость

Понедельник, 5 Октября 2009 14:48  |  Просмотров: 2968

Через пораду лікара жінка втратила зір

Я напросилася в гості до надзвичайної жінки. Думаю, кожен, хто приходить у цю квартиру, відчуває неймовірний затишок ще з порога: дуже чисто й охайно, а ще просто неймовірно пахне свіжою випічкою. Нічого такого незвичайного в цьому, може, і не було б, от тільки господиня цього дому — Ірина Іллюшко — не бачить. Зовсім! Уже 17 років. І це — далеко не єдина її проблема.

Незряча, одинока, з дитиною-інвалідом на руках...

Хазяйка зустрічає мене на порозі, без жодної сторонньої допомоги впевнено проводить по квартирі, а на мої компліменти щиро дивується:
— А що ж такого складного я роблю? Як і всі: консервую, прибираю, перу. Деякі питають, як я знаю, коли кипить. Це ж елементарно — воно булькає! Слух у мене не 100%, а мабуть, усі 250! Це все нормально і все зрозуміло. Моя квартира — це моя територія любові. Тут усе сплановано і зроблено моїми руками так, щоб було затишно мені і моїм дітям. А от коли я з Ромчиком на вулиці гуляю, то тут уже й сама дивуюсь, як виходить. Мабуть, Бог допомагає. Деякі люди підходять і кажуть: «Навіщо ж прикидатися, що не бачите, ви ж із усім справляєтесь». Я не ображаюся на таке, навпаки, приємно. Значить, все у мене виходить.

Ця зібрана й оптимістична жінка чимало пережила у своєму житті, але не здавалася ніколи. Каже, випробування даються тільки сильним. У неї мужності, здається, вистачить на двох, жага до життя — неймовірна.
Ірина мала слабкий зір ще з народження, але своїми силами робила все, навіть малювала. Коли старшому сину, Богдану, було п’ять, один професор порадив народити ще, щоб зір не падав і далі. Але Роман народився шестимісячним. Три місяці Ірина бігала в лікарню. Через нерви пропали кудись останні крихти зору, і жінка перестала бачити зовсім. Не допомогли й чисельні операції. А далі — нове лихо.
— Ромчика виписували з лікарні, як повністю здорового хлопчика. І тільки у півроку ми почули страшний діагноз — ДЦП, — пригадує Ірина. — Було дуже боляче, але одразу ж постав вибір: чи чоловік, який теж потребував уваги, чи дитина, якій я і віддала перевагу. Ромчик вимагає до себе уваги 24 години на добу. Який чоловік це витримає? Чоловіки слабкі. Я зрозуміла все сама. Ще п’ять років чоловік був у родині, а потім я його відправила. Я вирішила, що так буде краще, і досі не шкодую. Принаймні, у нас не було лайок і розбірок, ми досі підтримуємо добрі стосунки, допомагаємо один одному в міру сил.

Родині було складно, але Ірина і тут виявилася оптимісткою. Каже, зате пройшла школу життя. Старшому сину тоді було 10 років. Він і став справжнім чоловіком і опорою родини. Малий знав, як заповнювати квитанції, де платити за квартиру, де на ринку товари дешевші. 90—ті пережили важко. Дуже допомогли родичі — сестрички і батьки, без них ніяк не впорались би.

Мрії збуваються…

— Але я завжди знала, що попереду чекає щось краще. Завжди сподівалася. Завжди борсалася лапками як та жабка з притчі. Завжди мрії були якісь захмарні: кататися на конях, мати власний клуб, поїхати до Індії… Нікому про них не розповідала, адже вони були такими нереальними! І нарешті все устаткувалося, — каже Ірина.
Мрії почали збуватися одна за одною. Адже в цьому світі головне — у щось вірити. Спочатку справдилася найменша: про прогулянку на конях.
— Я часто уявляла себе на коні, мчала галопом услід за своїм бажанням… Галопом, звичайно, не вийшло — тільки з інструктором, але все ж… Коли мене підвели до коня, сказали, що це Мальва, і я на ній поїду, я просто обняла її і розридалася…
Далі настала черга власного клубу психологічної допомоги. І хоча досвіду виживання та боротьби із життєвими негараздами в Ірини було чимало, та вся її освіта складала всього вісім класів сільської школи. Знань явно бракувало.

— Жага до пізнання була неймовірна, і зараз є. Закінчила курси, львівську школу, курси Норбекова… Коли не бачиш, важко отримувати інформацію. Читати ж не могла, але на касетах все, що можна, вивчала. Подруга Світлана читала мені книжки ночами, коли закінчувала свої домашні справи. Знаєте, інформація, коли вона потрібна, завжди приходить вчасно. Її незрячі отримують і від води: на морі, у душі, навіть кожного разу, коли чистять зуби, — впевнена Ірина. — І нарешті вдалося з клубом. Ми створили його в УТОСі. Я намагалася допомагати людям переживати складнощі, не впадати в депресію. Свої 3—годинні заняття ніколи не записувала, все одно ж потім не прочитаю. Все трималося в голові. Часом ця інформація приходила до мене під час танцю. Вдома включаю музику і танцюю. Іноді це були імпровізації.
Все це тривало, поки старший син або сестра Ірини могли викроїти три годинки раз на тиждень, щоб посидіти з Романом. Але потім клуб довелося закрити.

…навіть найнеймовірніші!

І нарешті, найнеймовірніша мрія — Індія. Сходом Ірина цікавилася давно, але то так взяти і поїхати… Якось навіть наснився сон, що вона в Індії. Потім у подорожі жінка знайшла те саме конкретне місце зі сну! Та ж подруга Світлана якось запросила в гості до жінки, яка тільки повернулася з країни давньої мудрості. Побули, послухали, загорілися, але нагоди чекали ще три роки. Спочатку не було грошей. Потім ні з ким було залишити Романа. На третій рік все теж не складалося, але…
— Несподівано державні іспити у сестри перенесли з лютого, коли й мала б бути подорож, на жовтень, тож Ромчик був би доглянутий. Потім, як із неба, звалилися спонсори — це коштує тисячу доларів за місяць. Для мене гроші неймовірні. Квитки ніби чекали на мене в агенції… Ця подорож принесла мені повне переосмислення себе, своєї ролі, своєї родини. Я була в ашрамі Саі Баби. Ашрам — це такий храм, величезна обитель для паломників. Він приймає близько 14 тис. людей. Все там створено для душі. Ашрам і перекладається як «рай на землі». Там вітаються всі віри. Кожен обирає собі програму. Можна поїздити на екскурсії. Дуже високодуховне місце. Всі розмовляють різними мовами, люди — від молоді до 90—річних, і всі один одного розуміють, всім цікаво. Там усі рівні. Була і дружина президента Назарбаєва, і відомі артисти, і сліпі, і на візочках, але ніхто не має переваг: усі однаково вдягнені — у сарі, у храмі сідають на підлогу і моляться.

Після повернення хотілося передивитися все у своєму житті, все змінити. Знаєте, як господиня, коли довго не була вдома, все хоче своїми руками перекласти, перемити. Таке коїлося і в мене в голові з думками: стільки було роботи, стільки треба було розкласти по поличках. Кожного дня з’являлися нові думки, такі глибокі. Якби була така можливість, я б тут же поїхала знову.
Там в ашрамі Ірина почула, що має досконалий зір… Тільки після цієї подорожі перестала соромитися свого дару: бачити проблеми людей і допомагати їх вирішувати. Тільки каже, не всі проблеми потрібно вирішувати, адже багато з них дані людині заради конкретної мети.
— Я бачу в людях тільки хороше. Як би там не було, та ніколи не засуджую, завжди хочу зрозуміти. Допомагати намагаюся в основному дітям, вони ще не встигли наробити помилок, за які повинні розплачуватися, — пояснює Ірина. — Тільки рідним я допомогти не маю права. Тим паче, що я знаю, навіщо мій Роман прийшов саме таким… Ромчик — мій учитель. Я знаю, що він прийшов у цей світ не просто так. І я щаслива, що у мене є близька людина, якій я так потрібна. Саме завдяки йому і заради нього я стала тою, яка є зараз. Він незвичайний хлопчик. У нього дуже розвинена інтуїція. Взагалі, біля таких людей потрібно вчитися, просто ми їх не слухаємо і не розуміємо.

Мріяти жінка не розучилася й досі. Сьогодні дуже хоче малювати!

— Зараз багато малюю картин у голові й відкладаю їх на якусь поличку, поки не зможу зобразити у реальності. У мене накопичилася вже ціла картинна галерея. Може, колись вона побачить світ, — сподівається Ірина. — Чула про жінку, яка малює руками. Це, мабуть, мені підійшло б. Тільки вона зряча, а мені ж треба якось кольори змішувати… Мабуть, доведеться свою якусь техніку вигадати. А поки ліплю з пластиліну. Хоч вже 18 років не бачу, та кольори, грані й тіні пам’ятаю дуже добре.
Часто здорові люди скаржаться мені, що їм нудно жити. Мабуть, це від ліні. А я навчилася дякувати кожному дню. Із цим умінням жити стало простіше! І головне: треба постійно мріяти, мріяти і вірити, що все справдиться!

Ольга Чижова, тижневик «Чернігівські відомості» №40 (968)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: